Поки судно ще поверталося, штурман звелів знизити малий бот і спустився у нього сам, узявши іще двох людей — здається, тих самих, що бачили мене при стерні. Вони саме виходили з-поза корабля на вітер (а місяць іще ясно світив), коли корабель сильно і тяжко хитнувся до вітру, і в цю саму мить Гендерсон, скочивши на ноги, чим-дуж гукнув матросам: «назад!» Він нічого більше не казав — гарячково вигукуючи тільки одне: назад! назад! Матроси вернули що було сили; але в цей час судно обкрутилося і сильно пішло наперед, дарма що вся команда на нім зусилювалась спустити паруси. Не зважаючи на небезпеку, штурман ухопився за ґрот-руслені, скоро зміг до них досягти. Другий велетенський вал вихилив у цей час із води правий борт корабля, за малим не до самого кіля, і тут відкрилась причина штурманового хвилювання. На блискучому й рівному дні корабля («Пінґвін» мав мідяну обшиву й звязки) появилось очам людське тіло, дивним способом зачепившись до нього і прикро об нього б’ючись при кожному порухові судна. Багато доконано марних зусиль, поки судно гойдалося на хвилях, і врешті, з нагальною небезпекою затопити бот, мене таки звільнено із цього погубного становища та взято на борт — бо це тіло ― це я був. Виявилось що один із цвяхів у основі судна вистав дещо із неї і стримів назовні; він запинив мене, коли судно переходило над моїм тілом, і прикував таким незвичайним чином до корабельного дна. Головка цвяха прорвала комір зеленої баєвої жакетки, що була на мені, і зачепила тильну частину шиї, вгородившися між двома сухожилами якраз понад правим ухом. Мене негайно покладено в ліжко — хоч життя в мені ніби зовсім загасло. Лікаря на кораблі не було. Капітан, одначе, виявляв мені всяку можливу уважливість — мабуть, щоб виправити у очах команди свою попередню жорстокість.

Тимчасом Гендерсон знову відчалив од корабля, даром що вітер тепер виріс у справжній ураган. Він плив недовго; коли тут спіткав уламки нашого боту; а скоро по тому один із його людей узяв запевняти, ніби він почув серед реву бурі призиви на поміч. Отже, безстрашні моряки вели свої розшуки далі, більше як півгодини; а тимчасом капітан Блок давав раз-у-раз сигнали вертатись, і кожна зайва мить перебування на хвилях у такому хисткому суденці повнилась їм нагальною і смертельною небезпекою. І дійсно, не можна собі збагнути, як такий невеличкий чотиривесельний ботик міг хоча на єдиний момент уникнути згуби; правда, що він побудований був для китоловної служби і мав у собі, як я згодом довідавсь, повітряні камери — таким способом, як це робиться в деяких рятівничих суднах на узбережжі Велсу.

Провівши в даремних розшуках згаданий вище час, вони вже рішили були вертатися до корабля. Та заледве зловивши цей рішенець, раптом слабенький крик почувсь від якогось темного предмету, що в цей час бистро мчав повз них. Вони погнались за ним і скоро перейняли. Це був цілий дек з кабіни «Арієля». Коло нього борсався Август, видно, в останніх муках. Коли його схопили, виявилось, що він прив’язаний линвою до бервена. Цю линву, як пам’ятає читач, я сам обвязав йому за поперек та прикріпив до рим-болту, щоб удержати його сидячи, і тепер, виходить, це стало йому єдиним засобом урятувати життя. «Арієль» був звязаний легко і, коли став потопати, основа його геть розрізнилась; як і можна було сподіватись, коли вода ринула в середину, дек із кабіни одірвавсь від основи і сплив (звичайно, з іншими уламками) на поверхню — він здержав на собі Августа і, таким чином, урятував його від страшної смерти.

Минуло більше години, як його узято на борт «Пінґвіна», поки він повернувся до пам’яти та міг зрозуміти, що сталося з нашим ботом. Нарешті, він зовсім отямивсь, і багато тоді розповів про свої почуття, коли був у воді. Коли вперше до нього прийшла якась степінь свідомости, він відчув себе під поверхнею, обертаючись колом, колом, незбагненно прудко, з линвою, що закрутилась йому трьома чи чотирма кругами на шиї. Мить по тому, він почув, що нагально йде вгору, аж раптом, ударившись сильно головою об щось тверде, знову запав у непам’ять. Вдруге очутившись, він цілковито володів уже мислями; але вони і досі були вельми туманні, помішані. Він тепер розумів — щось сталось; розумів, що був у воді, але рот його був над поверхнею, і дихав він досить легко. Може, в цей час дек швидко мчав за вітром і тягнув його за собою горілиць. Звичайна річ, що, поки він був у такому становищі, він майже не міг потопитися. А тут його валом кинуло просто на дек; так він і рішив залишатися, гукаючи час од часу на поміч. Саме перед тим, що містер Гендерсон знайшов його, він уже мусив був, знесилившись, пустити свою опору із рук і, упавши в море, віддатись загибелі. Через цілий час цих змагань він не мав ні найменшої згадки про «Арієля», а ні про інше щось, звязане із причиною його бід. Туманне чуття страху та одчаю неподільно посіло всі його здольності. Коли його врешті остаточно виловлено із води, сили мислі полишили його цілковито; і, як сказано вже раніш, минула десь ціла година на борту, «Пінґвіна», поки він дійшов повної свідомости свого стану. Що до мене, то мене повернуто з-понад самої грани смерти, розтираючи сильно фланелею, намоченою у гарячій олії — це надумав так Август, а всі інші засоби пробувано на мені, протягом трьох з половиною годин, зовсім марне. Рана на шиї, хоч і страшна своїм виглядом, мало мені насправді пошкодила, і незабаром я оправивсь од неї цілком.

«Пінґвін» прибув до порту коло дев’ятої вранці, витримавши один із найлютіших шквалів, які лиш бували коли поблизу від Нантукету. Август і я змогли заявитись обоє до містера Барнарда саме на снідання — на наше щастя, після вчорашньої бесіди сніданок трохи запізнився. Мабуть, усі за столом занадто були потомлені, щоб помітити наш до краю висилений вигляд — а для цього, звичайно, не треба було надто пильного огляду. А в тім, школярі можуть просто таки чудеса творити в обмані; ніхто, гадаю, із наших Нантукетських приятелів не мав ні найменшого підозріння, що до мене, чи до мого товариша, чи до нашого «Арієля» хоч трохи стосується жахлива історія, розказувана по місту деякими матросами — як вони наскочили в морі на якийсь корабель та потопили десь тридцять чи сорок бідолаг. Ми ж двоє часто балакали між собою про цю пригоду — і завсіди з трепетом. В одній із таких розмов Август щиро признався мені, що ні разу в житті не зазнав він такого болісного жаху і замішання, як на борту нашого крихітного суденця, коли уперше збагнув силу свого сп’яніння та відчув, що не має сили йолу противитись.

РОЗДІЛ II

Ніколи із голого зважування pro і contra[1] 1 не повинно з цілковитою певністю виводити якийсь висновок, навіть у найпростіших справах. Можна б подумати, що така катастрофа, як я розказав оце, в кінець охолодить при самім зародженні мою пристрасть до моря. Коли ж навпаки — ніколи ще я не нудьгував так палко за буйними пригодами, що ними красніє морякове життя, як за тиждень по нашому чудодійному порятункові. Видно, цього часу було досить, щоб стерти з моєї пам’яти усі тіні та виставити під живуще світло всі утішно-дразливі барви, всю мальовничість недавнього небезпечного випадку. Мої розмови із Августом що-день ставали частіші, чим-раз дужче сповнялись цікавістю. У нього була така маніра розповідати свої океанські історії (як я тепер гадаю, більше ніж уполовину сфабриковані), що вона як-найкраще годилася впливати на людину мого запального темпераменту і дещо похмурої, хоч і палкої, уяви. Дивно також, що він найсильніше збуджував мою схильність до життя моряків, саме коли малював найжахніші моменти мук та одчаю. Для світлих сторін цього малювання я не мав особливої симпатії. Я марив аваріями та голодними муками; смертю або полоном поміж дикунських орд; життям, змарнованим у сльозах, у горесті, на сірій якійсь, і одчайній скелі, серед неприступного, незнаного океану. Такі мари й жадання — бо вони дорівнюють, врешті, жаданням — властиві, як я пересвідчився потім, всьому численному людському племені меланхоліків — але в час, що за нього я тут кажу, я вважав їх немов би за віщі проблиски долі і почувавсь на повинності доконати їх, скільки стане моєї снаги. Август цілком поділяв мій душевний настрій. Річ можлива, справді, що наше близьке товаришування поєднало почасти й характери наші.