Бунтівники довго були змагалися; двічі чи й тричі між ними заходила навіть не аби-яка сварка; але врешті ухвалено всіх бранців (окрім Августа, що його Пітерс таки виговорив собі, мов би жартом, за діловода) посадити в один із малих човнів та й пустити на призволяще. Штурман зійшов наниз, у каюту, глянути, чи живий іще капітан Барнард, бо коли бунтівники повиходили на палубу, його покинуто нанизу. Скоро з’явились обоє — капітан блідий мов та смерть, але дещо вже відійшовши після поранення. Він твердим голосом заговорив до людей, умовляючи їх не відправляти його, а повернутися до своєї повинности і обіцяв їх висадити, де тільки схочуть, та не чинити ніяких заходів, щоб привести до суду. Але це що на вітер було казати. Двоє головорізів підхопили його попід руки і кинули через борт до човна — човен спущено ще як штурман пішов наниз. Тоді розвязано тих чотирьох, що лежали на палубі, і звелено їм забиратись туди ж; вони не противилися. Август лишився в тім самім боліснім становищі, дарма що пручався був і благав собі однієї гіркої розради — попрощатися з батьком. Подали їм униз жменю сухарів та глек із водою, але ні паруса, ні весла, ні мачти, ні компаса. Кільки хвилин човен іще тягнувся за кормою на буксирі, а бунтівники тимчасом іще щось радилися; тоді його зовсім одпущено. В цей час пала ніч — без зор і без місяця — тільки хвилі гонили, короткі й лихі, дарма що справжнього вітру не було. Човен одразу затерявсь із очей, і мало чого можна було надіятись тим нещасним страдникам, що в ньому були, Правда, діялось це на північній широті 35° 30′ та західній довготі 61° 20′, отже, не так далеко від Бермудських островів; Август і спитувавсь розрадити себе гадкою, що човен, мовляв, міг дістатися до землі або хоч підійти до неї так близько, що зміг би натрапити на берегове судно.

На бригові тимчасом поставлено всі паруси, і він далі держав свій курс на Зюд-Вест; бунтівники намірялися учинити піратську виправу — скільки можна було зрозуміти, заскочити якийсь корабель на шляху з островів Зеленого Мису до Порто-Ріко. На Августа ніхто не вважав ані мало; знявши пута, йому не перешкоджали блукати скрізь — аби лиш поза сходами до кабіни. Дорк Пітерс поводився з ним мов би й ласкаво і відзволив його раз від брутальности кока. Становище Августове лишалося таки й далі вельми непевне, бо весь гурт невиводне був п’яний, і покладатися на їх добрий гумор та невважання годі було. Але найбільше в цьому становищі, як казав мені Август, боліли йому гадки про мене — і я справді ніколи не мав причини сумніватися його щирої дружньої приязни. Не раз він був рішався уже розкрити бунтівникам тайну мого пробування на борту, але повздержавсь од цього, згадуючи недавні жахливі звірства, а почасти ще й тим, що надіявся незабаром якось подати мені поміч. Він безнастанно вичікував такої нагоди; але, не зважаючи на повсякчасну його чуйність, минуло аж три дні, як пущено човен, поки вибрався слушний припадок. Нарешті, вночі проти третього дня від сходу узявся сильний вітер, і вся команда взялася перешиковувати паруси. Поки тривала ця метушня, Август непомітно дістався наниз, а тоді до каюти. Яке ж його горе і жах пойняли, коли він побачив, що каюту повернено вже на склад під усякий морський припас та корабельне обладнування. З-під сходів при цьому витягнуто кільки фадомів якірного ланцюга[3] 3; там поставлено скриню, а ланцюг той покладено просто на наш трап. Непомітно його відсунути ніяк було, і Август вернувся як-найшвидше на палубу. Ледве зійшов він нагору, штурман ухопив його за горло і заходився допитуватись, що він робив у каюті; він збирався уже спихнути Августа за борт, коли Дорк Пітерс знов відволав моєму другові життя. Але тепер на руки йому наложили окови (їх було на борту кільки пар), а ноги цупко звязали. Тоді повели його до передньої каюти та й кинули на спідню койку, коло перебірки баку, наказавши, щоб він не смів і ногою ступати на палубу, «поки бриг цей лишається бригом». Це так вирік кок, кидаючи Августа на койку — а що воно саме мусило значити, ледве чи можна сказати. Проте, вся ця історія, як покажеться далі, хіба що уможливила мій порятунок.

РОЗДІЛ V

Коли кок забрався з каюти, Август на кільки хвилин віддавсь цілковитому одчаєві, не надіючись встати коли живим із цієї койки. Він рішився тепер розказати про мене кому-будь із команди — хто тільки перший зійде до нього вниз; він гадав, що краще вже хай я попробую щастя з бунтівниками, ніж конати безводдям у трюмі — бо це вже десять день я сидів там, а мого глека з водою не вистало б добре й на днів чотири. Отак міркувавши, Августові раптом спало на мисль, що можна десь добратись до мене через головний трюм. Коли б не такі обставини, трудність і риск цієї спроби може б були спинили його; але тепер, що однаково він не дуже надіявся виціліти ― отже й не мав чого губити — то й узявся усім своїм серцем до цього діла.

Перша турбота була йому — пута на руках. Зразу він не бачив жодного способу, як їх поскидати, і боявся, що стане на цім при самім початку роботи; та пильніше розглянувшись, він спостеріг, що їх можна що-хвилі позбутися дуже легко й безболісно, просто висиливши звідти руку—цей ґатунок оков ніяк не годиться людям молодим, бо в них кості дрібніші й гнучкі. Тоді він розвязав собі ноги, уложивши мотуз таким способом, що, коли б хто зійшов наниз, він міг легко його зав’язати наново; усе це зробивши, Август узявсь роздивлятись перебірку, де вона приходилась до койки. Вона тут була з тонкої соснової дошки, на дюйм ушир, і Август побачив, що її легко можна прорізати. Але тут почувся на сходах голос, і він саме тільки встиг усилити праву руку в окови (лівої він не виймав) та затягти на щиколотку мотуз — рухомим вузлом — коли зайшов Дорк Пітерс із Тигром; пес живо скочив на койку і ліг. Власне Август сам і привів Тигра на корабель, знавши мою до нього любов та погадавши, що це мені буде приємність — мати Тигра з собою в мандрівці. Запровадивши мене до трюму, він зразу одправивсь до нашого дому по Тигра, але якось забув мені це згадати, як приносив ото годинника. Відколи зчинився бунт, Август не бачив пса, аж до появи його з Дорком Пітерсом, і вже гадав був, що той десь пропав — що може який зловтішний негідник із штурманової банди викинув його за борт. Згодом виявилось, що Тигр якось заліз під китоловний човен, а що там не було місця повернутися, то він і не зміг звідти вибратись. Нарешті визволив його Пітерс, і з тим добрим чуттям, що йому мій друг гаразд пізнав далі ціну, привів тепер собаку до нього в каюту як за товариша, а заразом оставив йому трохи солонини з картоплею та глек води; нагору Пітерс пішов з обіцянкою, що взавтра принесе чогось більше поїсти.

Коли він пішов, Август увільнив од оков обидві руки і розвязав собі ноги. Тоді він одгорнув узголов’я матрасу, що на ньому лежав, добув складаного ножа (розбишаки, трусивши Августа, не побачили в цім ножі небезпеки) та й заходився упірне вирізати одну планку з перебірки, як найближче до помосту койки. Він рішив робити проріз саме тут, бо, як би раптом його перепинено, можна було приховати все діло, одкинувши на місце узголов’я матрасу. Та в цей день йому вже не випало ніякої перешкоди, а вночі він вирізав планку до кінця. Треба сказати, що з бунтівників ні один не спав у носовій каюті, а тулилися всі в кабині, заливаючись вином та ласуючи капітана Барнарда припасом; кораблеві давали рівно стільки уваги, щоб можна було сяк-так плисти. Це було нам щастя, мені та й Августові: інакше він не спромігсь би добратись до мене, а тепер то цілком міг звіритись на свій план. Одначе, другий проріз він закінчив уже десь перед світом (зробивши його на фут який вище од першого); таким чином, він мав досить широкий отвір і зміг легко пролізти ним на головний орлоп-дек. Діставшись сюди, він без великого клопоту досяг головного люку, хоч і мусив при цім перелізати через купу старих олійних бочок, нагромаджених аж під верхню палубу, так що заледве можна було протиснутись. Добравшись до люку, він побачив, що слідом за ним тут опинився й Тигр, десь прохопившися між двома рядами бочок. Щоб доступатись до мене за темного, то було вже запізно, бо саме найтяжче було б перейти щільно напакований нижній трюм. Отже, Август рішив вернутися та й переждати до ночи. З такою гадкою він узявсь одкривати люк, щоб другим разом було якнайменше загайки. Тільки зачав він його розчиняти, як Тигр підскочив запальне до отвору, понюшив одну мить у повітрі, а тоді протяжно завив, дряпаючись пазурями, так мов би нетерплививсь одсунути ляду. Його поведінка певне показувала, що він почув мене в трюмі, і Август подумав, що пес зуміє добратись до мене, аби лиш пустити його наниз. Тут він напав на думку послати мені записку, бо ж надто бажано було, щоб я не спробував добиватись нагору — принаймні в теперішніх обставинах — а чи добереться він завтра до мене, як намірявся, це була річ не така вже певна. Дальші події засвідчили, як щасливо прийшла йому ця думка; бо, не мавши його записки, я безперечно зважився б якось, хоч би на одчай душі, подати команді тривожні знаки, а тоді, мабуть, нам би обом прийшлось заплатити за це життям.