Изменить стиль страницы

1803 року російський імператор Александр вирядив у кругосвітню мандрівку капітанів Крузенштерна та Лісовського. Прямуючи на південь, вони не пішли дальше від 59° 58′, під західньою довготою 70° 15′. Тут вони стріли сильну течію на схід. Китів було багато, а криги вони не бачили ніяк. З приводу цієї мандрівки містер Рейнолдс говорить, що коли б Крузенштерн прийшов у цей край раніше, він мусив би стрінути кригу — це в березні він досягнув означеної широти. Переважні тут вітри із сходу та заходу, разом із морськими течіями, повідносили кригу в льодову округу, обмежену з півночи Ґеорґією, на сході Сандвічевою землею та Південними Оркнеями, а на заході Південно-Шетландськими островами.

1822 року капітан Британської флоти Джемс Веддел, з двома невеликими кораблями, зайшов далі на південь, ніж який передущий мореплавець, не стрівши до того ж на своїм шляху ніяких особливих труднощів. Він каже, що поки дійшов сімдесят другої паралелі, льоди облягали його раз-у-раз, але далі, пройшовши цю точку, їх уже не видати стало й знаку; досягнувши широти 74° 15′, він не бачив уже ні одного крижаного поля, тільки три крижані острови. Знаменна під певним поглядом річ, що в цій мандрівці бачено великі зграї птаства, а на південь від Шетланду спостережено з мачти невідомі береги, простягнені геть на південь — і все таки Веддел заперечує думку, ніби в Полярній окрузі Півдня існує якась земля.

Одинадцятого січня 1823 року з Керґеленової землі відплив на американській шхуні «Оса» капітан Бенджемін Моррел, гадавши добитися скільки мога на південь. Першого лютого він діставсь на64° 52′ південної широти, під 118° 27′ східньої довготи. Дальший уступ взято з його денника, під цим самим числом: «Вітер скоро зміцнів до одинадцяти вузлів, і ми скористалися з цієї нагоди, щоб направитись далі на захід; певні, в кожному разі, що на південь від широти 64° можна сподіватись де-далі меншої криги, ми взяли курс трохи схильно в південний бік, аж поки перейшли Полярне Коло та дісталися на широту 69° 15′. На цій широті немає жодних крижаних полів, островів на виднокрузі обмаль».

Під 14 березнем я знайшов іще такий запис: «Море тепер зовсім вільне від крижаних полів, на виднокрузі не більше дванадцяти льодових островів. Заразом температура повітря й води градусів принаймні на тридцять вища (помірніша), ніж нам коли випадало між паралелями 60° та 62° південної широти. Тепер ми пробуваємо на широті 70° 14′, температура повітря — сорок сім градусів, у воді — сорок чотири. В цій точці я встановив азимутове схилення 14° 27′ Ост… Кільки разів я переходив під різними меридіянами Антарктичне Коло і повсякчас, що далі я заходив за шістдесят п’ятий градус південної широти, то все помірнішала температура — у повітрі, як і в воді; схилення упадало в тій самій мірі. Тимчасом на північ від цієї широти, сказати примірно, між шістдесятим та шістдесят п’ятим градусом, ми часто насилу пробивалися кораблем поміж величезні, сливе що незліченні крижані острови — деякі з них мали від одної до двох миль околом і здіймалися вище як на п’ятсот футів над водяною поверхнею».

Мавши велику нестачу у паливі та воді, без належних інструментів, ще й в таку пізню пору, капітан Моррел мусив повернути назад, не спитуючись пройти далі на захід, хоч перед ним і лежало відкрите море. Він каже, що коли б оці незможні перепони не зневолили його повернути навспак, він дійшов би як не до самого полюсу, так принаймні до вісімдесят п’ятої паралелі. Я дещо докладніше переказав тут його думки, щоб читач мав можливість побачити, як вони добре ствердилися моїм власним дальшим досвідом.

1831 року у Південні Моря направився капітан Бріско, на бригові «Лівли», в супроводі катера «Туле»; він був у службі лондонської китоловної фірми Пп. Ендербі. Двадцять восьмого лютого, пробувавши на південній широті 66° 30′, під східньою довготою 47° 13′, він забачив був землю і ясно розглядів в снігах чорні шпилі гірського кряжу в напрямкові Ост-Зюд-Ост. Він лишався поблизу весь наступний місяць, але через негоду не зміг приступитись до берега ближче, як на тридцять миль. Побачивши, що у цій порі не можна добитись яких дальших відомостей, довелось повернути на зимівлю до Ван-Діменової Землі.

З початком 1832 року він знову рушив на південь, і четвертого лютого, на широті 67° 15′, під західньою довготою 69° 29′, знов завидніла земля. Скоро виявилось, що це був острів, поблизу від суходолу тієї землі, яку він одкрив був раніш. Двадцять першого йому пощастило пристати до цієї землі, і він іменем Віл’яма IV-го взяв цей острів під власть, назвавши його на честь Англійської королеви островом Аделаїди. Королівське Географічне Товариство, діставши про це відома, зробило висновок, «що між 47° 30′ східньої та 69° 29′ західньої довготи лежить суцільний простір землі, займаючи обсяг від шістдесят шостої до шістдесят сьомої паралелі південної широти». Про цей висновок містер Рейнолдс говорить так: «ми ніяк не погоджуємось на його слушність; та й відкриття капітана Бріско не дають підстави для подібних висновків. Це ж у самих цих межах Веддел дійшов на південь до меридіяну Східньої Ґеорґії, Сандвічевої землі, Південних Оркнеїв та Шетландських островів». Мій власний досвід, як буде видно далі, категорично ствердив неправдивість висновків Товариства.

Оце є найзначніші спроби дістатися у високі південні широти; отже, перед мандрівкою «Джен» лишалось яких триста градусів довготи, що в їх межах Антарктичне Коло ні разу ще не перейдено. Певна річ, перед нами лежало розлоге поле для всякого роду виявлень, і я з почуттям як-найгострішої цікавости почув від капітана Ґая, що він має намір рішучо пробиватися на південь.

РОЗДІЛ XVII

Полишивши наші розшуки Ґлассових островів, ми протягом чотирьох днів держали курс на південь, не натрапивши ніякої криги. Двадцять шостого, ополудні, ми були на 63° 23′ південної широти, під західньою довготою 41° 25′. Тут ми побачили кільки великих крижаних островів та шмат крижаного поля — що-правда, невеликого протягу. Вітри загалом тягли із південного або північного сходу, але зовсім легкі. Скоро здіймався вітер із заходу — це бувало зрідка — його супроводив незмінно дощовий шквал. Що-дня випадало більше чи менше снігу. Двадцять сьомого термометр показував тридцять п’ять ступнів.

1 січня. Цього дня нас кругом облягли льоди; невеселі вигляди мали ми надалі. Перед полуднем тривав увесь час сильний шторм із північного сходу і наганяв на нас дебелі брили пловучої криги; вони так громили нам корму та правило, що ми всі аж тремтіли за наслідки. Над вечір, коли шторм бушував з неослабною люттю, поперед нами враз розкололося велике крижане поле; поставивши всі паруси, ми пробилися через дрібніші окрушини льоду на чисту воду позад них. Наближаючись до цієї прогалини, ми взялися потроху згортати паруси і, опинившися врешті на волі, лягли в дрейф під одним зарифленим носовим.

2 січня. Година стала непогана. Ополудні ми вже були на 69° 10′ південної широти, під 42° 40′ західньої довготи, перейшовши Антарктичне Коло. На півдні криги видно обмаль, а за нами лежать великі поля. Змайстрували сьогодні знаряддя для вимірів, уживши для цього великий залізний казан на двадцять галонів та линву, протягом на двісті сажнів. Знайшли течію, що іде на південь, скорістю десь чверть милі на годину. Температура повітря — градусів тридцять три. Азимутове схилення встановили 14° 28° Ост.

5 січня. Ми все прямуємо на південь, без ніяких особливо значних перепон. Правда, сьогодні вранці, на широті 73° 15′, під західньою довготою 42° 10′, ми знову стали перед величезним обширом суцільної криги. Але ми бачили на півдні великий прогал води і певні були, що кінець-кінцем зможемо туди дістатись. Скерувавши на схід, понад краєм льодів, ми натрапили врешті на протоку, десь у милю завширшки, і при заході сонця обминули нею перепону. Море в цім місці, куди ми пробилися, захрясло крижаними островами; одначе, крижаних полів тут не було, і ми рішуче пустилися знов уперед. Холод наче не збільшується, дарма що сніг випадає раз-у-раз, а часом і градові шквали великої сили. Цей день над шхуною пролітали величезні зграї альбатросів, тягнучи із південного сходу на північний захід.