1811 року острів Трістан одвідав капітан Гейвуд на «Нереї» і знайшов тут трьох американців; вони проживали на островах, запасаючи тюленячий олій та шкіри. Один з цих людей, па ім’я Джонатан Ламберт, називав себе правителем краю. Він тут очистив і обробив акрів шістдесят землі і мав намір ростити кофійну рослину та цукрову трость; насіння йому достачив американський посол в Ріо-Жанейро. Але кінець-кінцем це селище закинуто, і 1817 року острови забрав під свою руку Британський Уряд, виславши сюди партію з мису Доброї Надії. Правда, що він тут удержавсь недовго, та коли Британська власть забралася звідси, натомість осадилися дві чи три англійські родини, незалежно від Уряду. Двадцять п’ятого березня 1824 року, дорогою з Лондону на Ван-Діменову Землю, зайшов сюди капітан Бервік на «Джеффрі» і знайшов англійця, найменням Ґласс, колишнього капрала британської артилерії. Він приписував собі власть правителя над островами і мав під рукою чоловіків двадцятеро й одного та жінок троє. Він хвалив здоровий клімат країни та плодючий ґрунт островів. Людність найбільше промишляла тюленячим олієм та шкурами, продаючи їх на мис Доброї Надії, бо Ґласс мав власну невеличку шхуну. На час нашого прибуття островами відав той таки самий правитель, але маленька його громада уже зросла: п’ятдесят шестеро на Трістані та менший гурт — сім душ — на Солов’їному острові. Ми легко розжилися тут усяким потрібним припасом — овець, свиней, бичків, кролів, домашньої птиці, кіз, риби було в них достатком, а городини до схочу. Ставши на якір під самісінький берег більшого острова, на вісімнадцяти сажнях глибини, ми як-найзручніше могли переправляти все потрібне на борт. Капітан Ґай виміняв також у Ґласса п’ятсот тюленячих шкур та трохи слонової кости. Ми стояли тут тиждень; під цей час вітри завівали найбільше з півночи та заходу, година стояла хмарна. П’ятого листопада ми рушили на південь та захід, наміряючись учинити пильний розшук островів Аврори, що за їх існування ішла велика суперечка.
Відкрив їх ніби-то здавна, аж 1762 року, командир судна «Аврора». 1790 року капітан Мануель де-Оярвідо на судні «Принцеса» Королівської Філіппінської Компанії, заплив, як він запевняв, впрост поміж них. 1794 року еспанський корвет «Атревіда» відбув спеціяльну мандрівку, щоб визначити точне становище цих островів, і в часописі, виданому 1809 року Королівським Гідрографічним Товариством у Мадриді, про цю експедицію говориться так: «Корвет «Атревіда» виконував у своїм околі, від 21-го до 27 січня, всі належні спостереження і виміряв хронометрами різницю широт між цими островами та портом Соледад на Мальнінас. Островів є троє; лежать вони щільною купою на однім меридіяні; середній трохи нижчий, двоє інших можна бачити на 27 географічних миль звіддалі. Спостереження, зроблені на борту «Атревіди», дали, що до точного становища кожного острова, такі висновки. Найдальший на північ лежить під 52° 37′ 24″ південної широти, 47° 43′ 15″ західньої довготи; середній — під 53° 2′ 40″ південної широти, 47° 55′ 15″ західньої довготи; дальший на південь — під 53° 15′ 22″ південної широти, 47° 57′ 15″ західньої довготи.
Двадцять сьомого січня 1820 року капітан Британської флоти Джемс Веддел вийшов із Стетен-Ленду, також на розшуки Аврори. Він доповідає, що, учинивши найстаранніший розшук, обійшовши не тільки точки, вказані командиром «Атревіди», але й по всіх напрямках довкола, він не зміг виявити жодних признак землі. Такі суперечні твердження змусили й інших мореплавців пошукувати за цими островами, і чудно сказати: которі з них обшукали кожен дюйм океану, де мали бути острови, і не знайшли нічого, а інші знов, ще й немало, заявляють твердо, що бачили їх, а навіть підходили до самих берегів. Отже, капітан Ґай намірявся зробити, що тільки можна, щоб розвязати це питання, таким дивним способом оспорюване.[6] 6
Ми провадили далі свій курс на південний захід, при змінній годині, аж поки двадцятого опинились в оспорюваній околиці, під 53° 15′ південної широти, 47° 58′ західньої довготи — себто дуже близько до місця, де означувано найдальший на південь острів групи. Не знайшовши жодного знаку землі, ми направились далі на захід, на рівні південної паралелі 53°, аж до західнього меридіяну 50°. Потім взяли курс на північ, аж до південної паралелі 52°; тоді повернули на схід і пішли цією паралеллю, перевіряючи шлях подвійним виміром висот, вранці і ввечері, а меридіянні висоти — по планетах та місяцю.
Дійшовши таким чином на схід до меридіяну, що проходить західнім берегом Ґеорґії, ми попрямували далі цим меридіяном, поки не досягли широти, що з неї вийшли були. Тоді перебігли весь обійдений обшир моря по діягоналях, повсякчас тримавши на мачті дозір і вельми старанно вівши свої розшуки протягом трьох тижнів — година весь час стояла гарна, ясна, без єдиної хмарки. Звичайна річ, ми пересвідчились зовсім певне: коли й існували тут давніш якісь острови, нині від них не лишилось жодного сліду. Повернувши згодом додому, я довідався, що цю саму місцевість 1822 року обшукав із рівним старанням капітан Джонсон на американській шхуні «Генрі» та капітан Морелл на американській шхуні «Оса» — обоє з подібними до наших результатами.
РОЗДІЛ XVI
Капітан Ґай намірявся давніше, розвязавши справу з «Авророю», пройти Маґеллановою протокою і далі на північ, понад західніми берегами Патагонії; але інформації, що їх він дістав на Трістані д’Акуньї, справили його на південь; він сподівався натрапити тут кільки малих островів, що лежать ніби-то десь на південній паралелі 60°, під 41° 20′ західньої довготи. Коли б не пощастило знайти ці острови, він мав думку, аби сприяла година, направитися до полюса. Отже, дванадцятого грудня ми вирушили в цім напрямі. Вісімнадцятого ми прийшли на те місце, що його нам указував Ґласс, і кружляли довкола три дні, не знайшовши жодного сліду землі, що за неї він згадував. Двадцять першого, в надзвичайно гарну годину, ми рушили далі на південь, рішивши іти в цім напрямкові, скільки буде змоги. Перед тим як почати цю частину моєї повісти, для усвідомлення тих читачів, которі не стежили дуже за ходом розслідів у цім краї, може годилось би тут подати певний короткий звіт про зроблені досі вельми нечисленні спроби досягти південного полюса.
Перша така спроба, що за неї ми маємо певні відомості, належить капітанові Куку. 1772 року він рушив на південь на кораблі «Рішучість», супроводжуваний лейтенантом Фюрно на «Пригоді». В грудні він опинивсь аж на 58 паралелі південної широти, під 26° 57′ східньої довготи. Тут він натрапив на вузькі крижані поля, завгрубшки вісім-десять дюймів; вони тяглися з північного заходу на південний схід. Складались вони із здорових брил і звичайно бували так щільно збиті, що кораблям дуже трудно давалося пробитись крізь них. Під цей час капітан Кук, бачивши багато птиці, та й з інших судивши ознак, узяв собі гадку, що десь зовсім поблизу є земля. Він пішов далі на південь, у скрайньому холоді, аж поки досяг шістдесят четвертої паралелі, під 38° 14′ східньої довготи. Тут протягом п’яти днів стала була добра година з легкими бризами; термометр показував тридцять шість. В січні 1773 року корабли перейшли Полярне Коло, але далі заглибитися не змогли, бо, дійшовши широти 67° 15′, опинилися перед величезною крижаною масою; вона геть заступила їм дальший хід, розлігшися на південному обрії, скільки сягало око. В цій масі були крижини усякого розміру і взору; деякі, більші з них, простяглись компактною масою на милі кругом, здіймаючись над водою на вісімнадцять-двадцять футів. Пора була пізня, а що обійти ці заслони шкода було й сподіватись, то Кукові довелося з досадою повернути на північ.
В листопаді наступного року він відновив свої розшук в Антарктиці. На широті 59° 40′ йому стрілася сильна течія, що ішла на південь. В грудні, коли кораблі переходили широї 67° 31′, під 142° 54′ західньої довготи, холод стояв неможливий, з тяжкими штормами та туманом. І тут було багато птиці, надто пінґвінів, альбатросів та буровісників. На широті 70° 23′ стрілося кільки розлогих крижаних островів, а хутко по тому хмари на півдні стали сніжно-білі, що показувало на близькі крижані поля. На широті 70° 10′, під 106° 54′ західньої довготи мореплавців знову спинив величезний замерзлий обшир, заступивши собою весь південний обрій. Північна грань цього обширу була вся урвиста, пошарпана і так щільно збита, що не давала ніяк проходу — десь на милю у південний бік. Поза нею на певну відстань замерзла поверхня ішла трохи рівніш, зате тил її завершувавсь велетенським щитом крижаних гір, що височилися валом одна над одну. Капітан Кук мав гадку, що це розлоге поле тягне аж до південного полюсу, або ж сусідить із суходолом. Містер Дж. Н. Рейнолдс, що його великі зусилля й упірність привели врешті до впорядження національної експедиції, між іншим, і для обслідування цього краю, так говорить про спробу «Рішучости»: «Нас не дивує, що капітан Кук не спромігся піти дальше за 71° 10′, але дивно, що він досягнув цієї точки під меридіяном 106° 54′ західньої довготи. Пальмерова Земля лежить на південь від Шетланду, на широті 64°, і тягнеться на південь та захід дальше, ніж міг досі добратися якийсь мореплавець. Кук прямував до цієї землі, коли крига спинила йому хід; в цій точці, гадаємо, це є річ неминуча — та ще в таку ранню пору, як шосте січня — і ми не здивуємо, коли відділ описаних ним крижаних гір виявиться належним до суходолу Пальмерової Землі або ж до якої частини землі, що лежить од неї далі на південь та захід».
6
Отже, капітан Ґай намірявся зробити, що тільки можна, щоб розвязати це питання, таким дивним способом оспорюване. — Між кораблями, які різночасно заявляли були, що натрапили на Острів Аврори, можна згадати «Сан-Міґуель», року 1769, «Аврору», року 1774, бриг «Пірл», 1779 року, «Долорес», 1790 року. Всі вони згідно визначають, як пересічну широту, 53° Зюд. (Примітка автора)