Почерк старої жінки твердий як для людини її віку — рівний, каліграфічний, із легким нахилом уперед. Лів підсувається ближче до приліжкового світильника, щоб прочитати його.

Я написала сусідці, яка розповіла, що чула, ніби Едуард захворів, але нічим не могла підтвердити своїх слів. За кілька років подібного спілкування з іншими людьми я мусила припустити найгірше. Хтось пригадував, що він захворів, хтось — що здоров’я Софі похитнулося. Хтось казав, що вони двоє просто зникли. Здається, Мімі чула, як її мати розповідала, що вони переїхали в тепліші краї. На той час я сама переїжджала стільки разів, що, коли б Софі надумала зі мною зв’язатися, в неї нічого б не вийшло.

Я знаю, скільки треба було оптимізму, щоб вірити, що двоє кволих людей, чиє здоров’я підірване холодом і ув’язненням, здатні були на таке. Але я завжди вважала за краще вірити, що за сім-вісім років після війни, не обтяжені відповідальністю за інших, вони могли нарешті відчути себе в достатній безпеці, щоб рухатися далі, і відтак просто склали речі й поїхали. Мені подобається уявляти, що вони десь там, можливо, в сонячному кліматі, настільки ж щасливі, як були під час нашої відпустки, задоволені товариством одне одного.

Спальня навколо виглядає навіть іще більш порожньою, ніж зазвичай, адже наступного тижня вона переїжджає. Буде жити в маленькій квартирі Пола. Згодом, можливо, знайде собі нове помешкання, але жоден із них не квапиться з цією розмовою.

Вона дивиться на чоловіка, який спить поряд із нею, — досі під враженням його краси, його фігури — і відчуває просту радість того, що він поряд. Вона пригадує слова, сказані її батьком, коли той приходив на Різдво. Він тоді відшукав її на кухні. Вона мила посуд, а він витирав, доки решта грали в галасливі настільні ігри у вітальні. Лів підняла на нього погляд, вражена не притаманним йому мовчанням.

— Знаєш, я гадаю, Девіду він би сподобався, — сказав батько, не дивлячись на неї, а продовжуючи витирати посуд.

Вона тре очі, як часто робить, коли думає на цю тему (в таку мить емоції накривають її з головою), і повертається до листа.

Зараз я вже стара жінка, тож, мабуть, за мого життя цього не станеться, але я вірю, що одного дня вирине ціла плеяда картин невідомого походження, прекрасних і дивних, з несподіваною і багатою палітрою кольорів. На них буде зображена рудоволоса жінка в тіні пальмового дерева чи, може, обличчям до жовтого сонця, трохи старша на вигляд і, може, з пасмами сивини у волоссі, але з широкою усмішкою та очима, сповненими кохання.

Лів підіймає погляд на портрет, що висить навпроти ліжка, і звідти на неї дивиться юна Софі, залита блідим золотавим світлом лампи. Лів перечитує лист, уважно вдивляючись у слова, в проміжки між ними. Перед її очима знов постає погляд Едіт Бетюн: непохитний, сповнений глибокого розуміння. І тоді вона ще раз перечитує його.

— Гей, — Пол сонно перекочується до неї. Він обіймає її рукою й притягує до себе. Його шкіра тепла, дихання солодке. — Що ти робиш?

— Думаю.

— Звучить загрозливо.

Лів відкладає лист і забирається під ковдру обличчям до нього.

— Пол.

— Лів.

Вона усміхається. Усміхається щоразу, як дивиться на нього. А тоді злегка вдихає.

— Знаєш, ти так чудово вмієш знаходити втрачене…

Подяки

Ця книжка багато чим завдячує винятковій праці Гелен Мак-Фейл «Довге мовчання: життя цивільного населення Північної Франції під німецькою окупацією 1914—1918 років», яка розкриває здебільшого не описаний (принаймні в нашій країні) бік історії Першої світової війни.

Також я хотіла би подякувати Джеремі Скотту, партнеру в «Ліпмен Карас», за його щедру допомогу як експерта в питаннях реституції і за те терпіння, з яким він відповідав на мої численні питання. Заради сюжету мені довелося торкнутись певних юридичних і процесуальних моментів, і всі помилки чи відхилення від дійсної процедури є, звичайно ж, моїми власними.

Дякую моїм видавцям у «Пенґвін», особливо Луїз Мур, Мері Еванс, Клер Баурон, Каті Шипстер, Елізабет Сміт, Селін Келлі, Вівіан Бассет, Рейвін Девіс, Робу Лейланду та Гейзел Орм. Дякую Ґаю Сандерзу за допомогу в дослідженні за межами робочих обов’язків.

Дякую всім у «Кертіс Браун», особливо моєму агентові Шейлі Кроулі, але також Джонні Ґеллеру, Кеті Мак-Ґоуен, Таллі Ґарнер, Сему Ґрінвуду, Свену ван Дамму, Еліс Лютьєнз, Софі Гарріс і Ребецці Рітчі.

У цілком довільному порядку я бажаю подякувати Стіву Догерті, Дрю Гейзелл, Демієну Барру, Крісу Лаклі, моїй письменницькій «родині» на форумі «Райтерзблок», дякую письменникам у Твіттері, що виявили мені несподівану підтримку. Просто не можу перелічити тут усіх.

Найбільша подяка, як завжди, Джиму Мойєсу, а також Ліззі і Брайєну Сандерзам і моїй родині, Саскії, Гаррі і Локкі — а ще Чарльзу Артуру, моєму редактору, який допомагав мені з сюжетом і терпляче вислуховував усі мої письменницькі скарги. Тепер ти знаєш, як це…