Усе моє тіло горіло від болю, шкіру пекло від лихоманки, суглоби ломило, голова розколювалася. Полотняна запона в задній частині піднялась. Охоронець наказав мені виходити. Я ледве могла поворухнутись, але він потягнув мене за руку, наче неслухняну дитину. Моє тіло було таким легким, що я майже перелетіла через борт вантажівки.

Ранок був затягнутий туманом, і крізь нього виднілися дротяна загорожа та простора брама. Над ними був напис: «ШТРЬОЕН». Я знала, що це означає.

Ще один охоронець знаком наказав мені лишатися на місці й відійшов до буди вартових. Деякий час вони розмовляли, а потім один із них висунувся з буди й глянув на мене. За брамою я бачила суцільні ряди заводських бараків. Це було безбарвне й безформне місце, просякнуте атмосферою горя та безнадії, відчутною майже на дотик. Для запобігання втечі на кожному кутку височіли оглядові вежі, увінчані воронячими гніздами. Але вони не мали причин турбуватися.

Знаєте, що відчуваєш, здаючись на ласку долі? Майже полегшення. Більше ніякого болю, ніякого страху, ніякої туги. Скоро я зможу пригорнути до себе Едуарда. У наступному житті ми знову будемо разом, адже я точно знала, що коли Господь милосердний, Він не може бути настільки жорстоким, щоб позбавити нас цієї єдиної втіхи.

До мене долітали уривки гарячої суперечки, що відбувалася в буді вартових. Звідти вийшов чоловік і спитав у мене документи. Я була настільки слабка, що лише з третьої спроби змогла дістати їх із кишені. Він жестом наказав мені підняти їх. З огляду на вошей, що повзали по мені скрізь, він не хотів мене торкатися.

Він поставив галочку у своєму списку і щось гаркнув німецькою до охоронця, який тримав мене. Між ними відбулася коротка розмова. Вона то стихала, то знов гучнішала, і я вже не знала, чи то вони знижували голоси, чи це моє сприйняття мене підводило. Зараз я була м’якою й покірною, мов ягня, готовою піти куди накажуть. Я більше не бажала ні про що думати. Не бажала уявляти собі нові жахіття, що чекають на мене попереду. Моя голова гула від лихоманки, очі наче горіли. Я так утомилася. Я знов чула голос Ліліан і відсторонено усвідомлювала, що, доки я жива, маю боятися: «Ти гадки не маєш, що вони з нами зроблять». Але чомусь зараз я не здатна була навіть злякатися. Якби поряд не стояв охоронець, тримаючи мене під руку, я би просто впала на землю.

Брама відчинилася, щоб випустити машину, і зачинилася знову. Я раз у раз губила відчуття часу. Мої очі заплющились, і переді мною постало швидкоплинне видіння: я сиджу в паризькій кав’ярні, відкинувши голову, і сонце заливає моє обличчя. Мій чоловік сидить біля мене, його розгонистий сміх наповнює мої вуха, його велетенська рука накриває мою, що лежить на столі.

О Едуарде, беззвучно плакала я, здригаючись від пронизливого світанкового холоду. Я молюся, щоб ти уникнув цього болю. Молюся, щоб тобі було легко.

Мене знов потягли вперед. Хтось гримав на мене. Я плуталася в спідницях, дивним чином досі не випустивши сумку з рук. Брама знов відчинилась, і мене грубо штовхнули вперед, до табору. Біля другої буди варти охоронець зупинив мене.

«Просто відведіть мене до барака. Просто дайте мені лягти».

Я була зовсім утомлена. Перед очима стояла рука Ліліан, той чіткий зважений рух, яким вона піднесла пістолет до скроні. Її очі, що дивилися в мої в останні секунди її життя, — бездонні чорні провалини, вікна в небуття. «Тепер вона нічого не відчуває», — казала я собі і якоюсь іще притомною часточкою розуму усвідомлювала, що моїм почуттям у цю мить була заздрість.

Коли я поклала своє посвідчення назад у кишеню, моя рука ковзнула по зазубреному краю уламка скла, і на мить мій розум прояснився. Я могла піднести його до горла. Я знала, де пролягає вена і з якою силою треба натиснути. Я згадала, як кололи порося в Сент-Перонні: один сильний удар — і його очі заплющилися, наче в блаженному забутті. Я стояла й чекала, доки ця думка остаточно достигне в моїй голові. Я могла би зробити це, перш ніж вони збагнуть, що я зробила. Я можу звільнити себе.

«Ти гадки не маєш, що вони з нами зроблять».

Мої пальці зімкнулися. А тоді я почула:

«Софі».

І тут я зрозуміла, що звільнення прийде дуже скоро. Я впустила з пальців уламок скла. Це був він. Солодкий голос мого чоловіка кликав мене додому. Я майже всміхнулася в цю мить — настільки глибоким було полегшення. Я злегка хитнулася на місці. Його голос луною розливався в мені.

«Софі».

Німець розвернув мене і підштовхнув назад, до брами. Збентежена, я зробила невпевнений крок і озирнулась. А тоді побачила, як крізь туман наближається ще один охоронець. Попереду нього йшов високий сутулий чоловік, притискаючи свій вузол до живота. Я скоса дивилася на нього, відчуваючи, що в ньому є щось знайоме. Але світло було в нього за спиною, і я не могла роздивитися його.

«Софі».

Я намагалася зосередитись — і раптом весь світ завмер, усе навколо поринуло в тишу. Оніміли німці, завмерли двигуни, навіть шум дерев стихнув. Я нічого не бачила, крім в’язня, який шкутильгав до мене. Його силует був незнайомим, плечі зовсім схудли — шкіра та кістки, але його крок був рішучим, наче невидимий магніт притягував його до мене. І я судомно затремтіла — ніби моє тіло все знало раніше за мене.

— Едуард? — голос виривався з мого горла, наче кумкання. Я не могла повірити. Я не сміла повірити.

— Едуард?

І він уже майже біг, човгаючи, до мене. Охоронець за його спиною пришвидшив кроки. А я стояла, завмерши на місці, досі боячись, що це якийсь страшний жарт, що я знов прокинуся в кузові вантажівки і побачу перед собою солдатський чобіт.

«Благаю, Господи, Ти не можеш бути таким жорстоким».

І він зупинився в кількох футах від мене. Зовсім худий, обличчя виснажене, розкішна грива волосся зголена, на обличчі шрами. Але, Господи Боже, його обличчя! Його обличчя. Мій Едуард. Це було занадто. Моя голова відкинулася, сумка випала з рук, і я осіла на землю. І в цю мить відчула, як його руки міцно обіймають мене.

— Софі. Моя Софі. Що вони зробили з тобою?

Едіт Бетюн відкидається у своєму кріслі посеред мовчазної судової зали. Пристав приносить їй води, і вона вдячно киває. Навіть репортери кидають писати: так і сидять, завмерши з ручками в руках, розкривши від подиву роти.

— Ми нічого не знали з того, що з нею відбулось. Я вважала, що вона мертва. За кілька місяців після арешту моєї матері таємний інформаційний зв’язок було налагоджено знов, і ми отримали новину, що вона серед тих, хто загинув у таборах. Елен тиждень проплакала після цієї новини.

А тоді одного дня на світанку я зійшла вниз, готова взятись до щоденної праці — я допомагала Елен на кухні, — і побачила листа, якого хтось підсунув під двері «Червоного півня». Я вже збиралася була підняти його, але в мене за спиною з’явилася Елен і схопила його першою.

«Ти цього не бачила», — сказала вона, і я була ошелешена, бо ще ніколи вона не розмовляла зі мною таким різким тоном. Її обличчя зовсім сполотніло. «Ти мене чуєш? Ти цього не бачила, Едіт. І нікому не розповіси. Навіть Орельєну. Особливо Орельєну».

Я кивнула, але з місця не зійшла. Я хотіла знати, що там. Руки Елен затремтіли, коли вона відкрила цього листа. Вона стояла, притулившись до бару, вранішні промені падали на її обличчя, а руки тремтіли так сильно, що я не знала, як їй вдається читати. А потім вона раптом похилилася, затиснувши рота рукою, і почала тихо схлипувати: «О, слава Богу! Слава Богу!»

Вони були у Швейцарії. Отримали фальшиві посвідчення, видані за місцем «служби німецькій державі», після чого їх відвезли до лісу поблизу швейцарського кордону. Софі була настільки хвора, що Едуарду довелося нести її на руках останні п’ятнадцять миль до контрольно-пропускного пункту. Охоронець, який віз їх, попередив, що вони не повинні намагатися зв’язатись ні з ким у Франції чи наражати на загрозу викриття тих, хто їм допоміг. Під листом стояв підпис: «Марі Левіль».