Вона бачить, як стрепенулися репортери і їхніми лавами прокотився зацікавлений шепіт. Деякі з них радяться між собою і хапаються за ручки.

— Цей процес — ця картина — здебільшого зруйнувала те, що мало стати його спадком. Так само як знищила Софі. Через неї вони обоє зазнали кривди. — Її голос тремтить. Вона обводить поглядом присутніх. — З цієї причини я хочу, аби в протоколі було зафіксовано: рішення відстоювати картину було моє і тільки моє. І якщо я помилялася, мені дуже шкода. Це все. Дякую.

Лів робить два незграбні кроки вбік. Вона бачить, як репортери несамовито строчать у своїх записниках, один із них уточнює написання прізвища Ґолдштейн. Двоє адвокатів на лаві щось терміново обговорюють.

— Чудовий хід, — тихо каже Генрі, нахиляючись до неї. — З вас би вийшов гарний адвокат.

«Я зробила це», — подумки каже вона собі. Тепер, що б там не робили Ґолдштейни, ім’я Девіда публічно пов’язане з будівлею.

Суддя вимагає тиші.

— Місіс Голстон, ви закінчили вашу промову? — втомлено питає він.

Лів киває. Її горло пересохло. Джейні пошепки перемовляється зі своїм адвокатом.

— А це у вас картина, яка є предметом судового розгляду, так?

— Так, — вона й досі притискає до себе картину, наче щит.

Суддя обертається до судового пристава.

— Чи можна подбати, щоб картина була розміщена під наглядом у безпечному місці? Я не впевнений, що вона має бути тут. Місіс Голстон?

Лів простягає картину приставу. Лише на мить пальці відмовляються відпускати її, наче її внутрішнє «я» вирішило проігнорувати розпорядження. Коли ж вона нарешті віддає її, той миттєво завмирає на місці, наче вона дала йому щось радіоактивне.

«Пробач мені, Софі», — каже вона про себе — і раптом, відкрившись, обличчя «Дівчини» дивиться прямо на неї.

Невпевненим кроком Лів повертається на місце, перекинувши через руку вже не потрібну ковдру. Вона майже не чує гомону, що наростає навколо неї. Суддя перемовляється з двома адвокатами. Кілька людей, мабуть, репортери вечірніх газет, прямують до виходу, а нагорі серед публіки триває жвава бесіда. Генрі торкається її руки і шепоче якісь слова про те, що вона зробила добру справу.

Вона сідає, дивиться на коліна, на обручку, яку постійно крутить на пальці, і питає себе, як можна почуватись настільки спустошеною.

А потім вона чує:

— Перепрошую?

Слова повторюються двічі, перш ніж їх стає чути крізь гамір. Вона підіймає очі, обертаючись слідом за іншими, — і там, у дверях, стоїть Пол Маккаферті.

На ньому блакитна сорочка. Його підборіддя сіре від щетини. З виразу його обличчя неможливо вгадати, що в нього на думці. Притримуючи двері відкритими, він вкочує до зали інвалідне крісло. Він озирається, шукаючи її очима, і раптом у цілій залі залишаються тільки вони двоє. «Ти в порядку?» — питає він самими лише губами, і вона киває, лише зараз збагнувши, що затримала подих, і дозволяючи собі видихнути.

Він знов вигукує, рівно настільки гучно, щоб перекричати шум:

— Перепрошую? Ваша честь?

Наче постріл, лунає стук молотка. У залі настає тиша. Джейні Дікінсон устає і обертається подивитись, що відбувається. Центральним проходом Пол котить перед собою в кріслі літню жінку, яка виглядає до неможливості старою. Її спина зігнута, наче пастуший посох, руки лежать поверх маленької сумочки.

Інша жінка, в акуратному синьому костюмі, поспішає слідом за Полом, пошепки радячись із ним на ходу. Він жестом показує на суддю.

— Моя бабуся має важливу інформацію в цій справі, — каже жінка. Вона говорить із сильним французьким акцентом. Крокуючи вздовж центрального проходу, вона збентежено озирається на людей по обидва боки.

Суддя підіймає руки.

— Чом би й ні? — голосно буркоче він. — Схоже, всі тепер хочуть узяти слово. Подивимось, чи, може, прибиральниця теж бажає висловити власну думку, чому б нам не вислухати і її теж?

Жінка чекає, і він розсердженим тоном каже:

— О, заради всього святого, мадам. Займайте трибуну.

Вони обмінюються кількома словами. Суддя підкликає двох адвокатів. Розмова затягується.

— Що відбувається? — щосекунди питає Генрі, сидячи поряд із Лів. — Що, заради Бога, відбувається?

У залі знову запановує тиша.

— Вочевидь, ми повинні вислухати, що має сказати ця жінка, — виголошує суддя. Він береться за ручку і гортає свої записи. — Хотів би я знати, чи когось тут узагалі цікавить така буденність, як вердикт суду.

Крісло старої жінки розвертається, зупиняючись біля трибуни. Свої перші слова вона промовляє французькою. Її онучка перекладає.

— Перш ніж майбутнє картини буде вирішено, ви повинні про дещо дізнатися. Ця справа ґрунтується на хибному припущенні, — онучка зупиняється і нахиляється, щоб вислухати стару жінку. Потім випростується знову. — Картину «Дівчина, яку ти покинув» ніколи не викрадали.

Суддя трохи подається вперед.

— І звідки вам знати про це, мадам?

Лів підіймає голову, щоб бачити Пола. Його погляд прямий, непохитний і, хоч як дивно, тріумфальний.

Стара жінка підносить руку, наче відсторонюючи онуку. Трохи відкашлявшись, вона починає говорити повільно й чітко, цього разу англійською.

— Тому що я і є та людина, яка віддала її комендантові Генкену. Моє ім’я Едіт Бетюн.

Мене висадили невдовзі після світанку. Не знаю, як довго ми були в дорозі: лихоманка настільки оволоділа мною, що сни і реальність змішались і я вже не знала напевне, чи ще живу, чи, наче привид, переношуся з одного світу до іншого. Заплющуючи очі, я бачила, як моя сестра зачиняє віконниці в барі і з усмішкою обертається до мене, як сонце грає в її волоссі. Бачила, як сміється Мімі. Бачила Едуарда, його обличчя, руки, своїми вухами чула його голос, м’який і задушевний. Я намагалася торкнутися його, але він зникав, і я прокидалася на підлозі вантажівки і бачила перед собою солдатські чоботи. Щоразу як машина потрапляла в канаву, моя голова розколювалася від болю.

Я бачила Ліліан.

Її тіло лишилося там, десь під Ганновером, де її з прокльонами викинули, наче мішок із піском. Я провела ще дві години, забризкана її кров’ю, навіть гірше. Мій одяг почорнів від крові. Я відчувала її запах на своїх губах. Застигла й липка, вона вкривала підлогу, з якої я більше не мала сил підвестися сама. Я вже не відчувала, як мене поїдають воші. Я заніміла. Я почувалася не більш живою, ніж труп Ліліан.

Солдат навпроти сидів так далеко від мене, як тільки було можливо, розлючений тим, що забруднив форму й отримав прочуханку від командира за те, що дав Ліліан заволодіти своїм пістолетом. Він сидів, відвернувшись обличчям до захисного полотна, крізь яке ззовні проривалося повітря. Я бачила його погляд: він свідчив про відразу. Для нього я вже не була людиною. Я намагалася пригадати ті часи, коли я була більше, ніж просто вантажем, коли навіть у місті, повному німців, я зберігала гідність і викликала певну повагу. Але це давалося мені важко. Здавалося, весь мій світ тепер зводився до цієї вантажівки. Цієї металевої підлоги. Цього вовняного рукава з темною кривавою плямою.

Машина гула і проривалася крізь ніч, зупиняючись ненадовго. Ледве отямившись, я знову непритомніла і прокидалася лише від болю або жорстокого нападу лихоманки. Я вдихала холодне повітря, дим цигарок, чула, як розмовляють чоловіки в кабіні вантажівки, і гадала, чи почую коли-небудь знов французьку мову.

А потім, на світанку, ми ривком зупинились. Я розплющила свої хворі очі, не в змозі поворухнутись, і слухала, як молодий солдат вибирається з вантажівки. Я чула, як він зі стогоном потягується, чула клацання запальнички і тиху розмову німецькою. Чула, як вони випорожнюються з гучними грубими звуками. Чула пташиний спів і шелест листя.

І тоді я зрозуміла, що тут і помру. Але, кажучи чесно, мені було байдуже.