Хай смерч воєнний статуї повалить

І поруйнує вежі буревій –

Та час не знищить і вогонь не спалить

Відлитий в слово світлий образ твій.

Крізь смерть і розбрат, через дні і ночі

Проліг твій шлях. Бентежачи серця

Нащадків, сонцем ти сяйнеш їм в очі,

Аж поки світ цей не дійде кінця.

Й до Суду дня, що оживить твій прах,

Ти будеш в слові жити, в їх очах.

56

Спалахує по-новому любов.

Чи ж лезо це від голоду тупіше?

Сьогодні – ситий, але завтра знов

Сильніше дошкуляє, ще гостріше.

Так і любов: сьогодні напоїв

Її голодні очі до нестями;

А завтра глянеш – наче і не пив,

Жадаєш знову спраглими устами.

Мов океан, нехай розлуки час

Між нашими проляже берегами,

Щоб день новий, що знов з’єднає нас,

Світивсь весь сонцесяйними огнями.

Нехай зимою видасться розлука –

Блаженства літнього це запорука.

57

Слуга твій, я б і думать не посмів

Робити щось, крім того, що бажаєш;

Час гаяти, хай навіть би й хотів,

Для інших справ, крім тих, що вимагаєш.

Й ні в чім уже не виявлю нудьгу,

Як на твої всі примхи час марную;

Ні смуток свій, як ти свого слугу

За двері виставиш, – я не ревную;

Й не смію навіть подумки спитать,

Де ти, що робиш, в радості чи гніві –

Слуга покірний, можу лиш гадать,

Які ж вони, з ким зараз ти, щасливі.

Роби, що хоч – я винний сам у всьому,

Тобі ж не дорікаю вже ні в чому.

58

Хай бог боронить, щоб, слугою бувши

Твоїм, тебе перевіряти став,

Чи стежити, що наймит лиш, забувши,

За ходом і дозвілля, й твоїх справ.

О, дай мені – напохваті у тебе –

Всі забаганки витерпіть твої

Й, найменші вдовольняючи потреби,

Не сміть і згадувати про свої.

Де хочеш будь – на це ти маєш право;

Вирішуй сам, миліший хто з усіх;

Твої чесноти сяють так яскраво,

Що сам собі ти відпускаєш гріх.

Я буду ждати: й це – пекельна річ;

Все ж не виню, що день твій – моя ніч.

59

Якщо все не нове з того, що є,

Й було колись, лиш розум розпізнати

Не зміг – старе новим вже видає:

Дитям колишнім знов вагітна мати; –

Ну що ж, назад я подумки пробіг

Кругів з п’ятсот, що сонце подолало,

Й постав твій образ з найдревніших книг

З тих пір, як слово вперше зримим стало.

Не впевнений, чи світ античний знав

Те, що в тобі злилось так досконало:

Нас перевершив, чи від нас відстав;

А може, лиш повторення тривало; –

Та певний я: не кращі все ж за ці

Ті речі, що хвалили мудреці.

60

Як хвилі в берег кам’янистий б’ють,

У вічність й наші так спішать хвилини,

Звільнивши місце іншим, стрімко йдуть

Одна вслід одній, й кожна далі лине.

Родившись щойно, місяць молодий

Росте до зрілості і знов згорає,

Вінця позбувшись, серп його блідий;

Щось давши, час його і забирає.

Кладе він зморшки на чоло краси,

Ним вбита юності квітуча врода;

Не уника безжальної коси

Все краще, що являє нам природа.

Та часу непідвладні ці рядки:

Уникнеш в них і ти його руки.

61

Чи не з твоєї волі образ твій

В мої повіки б’ється серед ночі,

Бентежить знов, сон відганяє мій,

І тінь твоя мої туманить очі?

Шлеш чи не власну душу мені ти

Підглянуть в мої вчинки і сумління,

Щоб в них неправду й лінощі знайти

Й підтвердить цим ревниві підозріння?

О ні! Якою б не була твоя

Любов, з моєю все ж їй не зрівнятись,

Бо сторожем нічним давно моя

Зробилась, щоб про тебе піклуватись.

Я виглядатиму тебе й таку:

Мені – далеку, а комусь – близьку.

62

Гріх себелюбства у моєму зорі,

Він вже проник у плоть саму і кров;

Настільки ним душа і серце хворі –

Якби й хотів, його вже б не зборов.

Мені здавалось – не знайти гарніших,

Вірніших і правдивіших нема;

Вважав, що перевершив я всіх інших,

Що не суперник мій – і ти сама.

Коли ж себе я в дзеркалі побачу

Всього у зморшках, що прорізав час,

То себелюбство все одразу ж втрачу,

Й збагну, який насправді, без прикрас.

Себе я, мила, підміняв тобою;

Вечірню ж фарбу – ранку голубою.

63

На чорний день, коли любов мою,

Як і мене, безжальний час зруйнує,

Коли роки остудять кров твою

І зморшок сіть красу лиця змарнує;

Як в ніч старечу юний ранок твій

Вступатиме, як твоя врода згасне,

Або згасатиме, і вітровій

Розвіє твоїх весен світло ясне; –

На час такий вже зброя в мене є,

Що не затупиться і не зігнеться:

Хай врода хоч, як не життя твоє,

Із пам’яті людської не зітреться.

Твоя краса у чорних цих рядках,

Постійно юна, житиме в віках.

64

Коли я бачу, як рукою часу

Безжально стерті надбання віків,

Високі вежі й мідь – гробниць окрасу –

У лоні вод поховано й пісків;

Як бачу, коли хвилі без устану

Б’ють в берег, щоб відняти хоч би п’ядь,

А острів вироста з дна океану,