Мара благально зазирала в очі Мору. Той швидко відвів від неї винуватий погляд. Підвівся з крісла. Важко зітхнув. Дивився на Мару згори вниз. Тоді мовчки добув із кишені зелену стрічку. Поклав її на коліна Мари, запитав:

— Твоя?

Мара обережно кінчиками пальців взяла стрічку. Піднесла її до очей. Навіть понюхала, тоді відповіла:

— Моя. — І додала: — Звідки вона в тебе і до чого тут стрічка?

Морок враз відчув, який він замучений. Втома останніх тижнів нещадною хвилею накрила його. Не мав сили кричати, проклинати, випитувати правду, просто говорив:

— Жінко, не придурюйся! Цю стрічку знайшли у кімнаті Мальви, точніше, її частинку. Ще кусень такої ж стрічки мав на собі проклятий служка, який був вибраний нею, щойно вона з’явилася в Оселищі Відтіні. Та ти це добре знаєш, кому я пояснюю? Коли з проклятого зняли каптур, під ним виявилося тіло майже живого чоловіка при душі та при здоровому глузді. Він посміхався та плакав.

Мор питально дивився на Мару. Та стенула плечима.

— І що? Я не розумію, Море, до чого тут Мальва? Не я приставила цього служку до неї, слово честі. Так, ця стрічка моя. Я впізнала її. Дуже давно колись, вже не пригадаю зараз, коли, я подарувала її Птасі. А та, якщо я правильно читаю інформацію з предметів, які колись були моїми, цю стрічку передарувала комусь зі смертних. Може, батькам Мальви, отим зі світу Єдиного Бога, чи старій Горпині. Точно не знаю, та можу, звісно, довідатися, коли в тому є нагальна потреба. Але, Море, до чого тут смерть того нещасного проклятого чоловіка із зеленою стрічкою на руці, якого ви, тобто твої підлеглі, так жорстоко вбили? Хотіли більше знати, то не треба було його вбивати. Я це зчитала зі стрічки. Він мені не доповідав, кажу це, випереджаючи всі наступні твої запитання. І…

Мара ще хотіла щось сказати, та не встигла. За дверима почулися гучні кроки, галас, різкі чоловічі голоси, потім щось голосно ляснуло, поривчасто розчахнулися двері — і на порозі з’явилася Навія з розтріпаним волоссям та лихим блиском в очах:

— Ага, припхалася, йменням батька свого. А хто ж твій батько, люба сестронько? Змій Горинич чи Почвара з Мертвої ріки? І не пускати мене велено? Де справедливість, я вас питаю? Я ж тобі, Море, очі відкрила на цю зрадницю, а ти смієш наказувати не пускати мене! Що, знову віритимеш в її пустобрехи? То все вона, вона, вона… Вона все спеціально вигадала, щоб Мальву від тебе забрати. І свого служку проклятого підіслала теж, щоб шпигував. Море, Море! Дурень ти старий, а не бог. Я ж тебе попереджала й поради слушні давала. Казала: дай малій заразі випити мого зілля — і все буде так, як ти захочеш. Панькаєшся тут з усіма, шмарклі їм підтираєш. Твоя люба Маронька заслуговує на смерть. Так-так, сестрице-зраднице, що вилупилася? Тьху на тебе, пройдохо! Тьху на тебе, тьху!

Мара здивовано витріщалася на з’яву у дверях. Її рідна сестра божевільно скалила зуби та плювалася.

— Так! Це що ще за плювальниця тут об’явилася? Тебе хто сюди впустив? Що тут без дозволу робиш? Ану забирайся негайно з кабінету!

Втому з рамен Мора наче рукою змело. Навію аж пересмикнуло від почутого:

— То що я собі дозволяю, Повелителю? То ця почвара, колишня твоя дружинонька, що собі дозволяє? Припхалася, сидить, вдає із себе невинну. І ти їй віриш? Приставила свого шпигуна до твоєї онуки, намовляла її проти нас. Не здивуюся, коли з’ясується, що той проклятий за наказом Мари зумисно втопив Мальву у Мертвій ріці.

Мара ошелешено дивилася то на зелену стрічку у своїй руці, то на Мора, то на Навію.

— Тобто? Ви зараз про що? Хто кого втопив? — досі не могла нічого второпати Мара.

— Ой-ой-ой, сестричко-лисичко! Овечко невинна! Скажи тепер, що геть нічого не знаєш. Втонула твоя онука у мертвій воді. Аж забулькало. Єдине, що від неї залишилося, — сукня, постоли та ця гидка стрічка, твоя, до речі, стрічка. Тіло Мальви не знайшли. Очевидно, його собі в подарунок забрали почвари з Мертвої ріки.

— Море, що це за нісенітниці? — Мара розгублено дивилася то на Морока, то на Навію. — Я геть нічого не розумію. Який служка? Яка ріка? Чого Мальва туди полізла? Тобто ти зі мною не відпустиш Мальву до Стрибога? Її що, нема зараз у світі темних? І вона утекла, так? Ти можеш мені все нормально пояснити, га? Без істерик.

— Мальва нікуди не втекла. Ти що, тупа, не розумієш? Вона мертва! Мертвіше не буває! — Навію годі було зупинити.

Мора наче заціпило. Він став схожим на пам’ятник Чорнобогу. Почорнів весь, постарів та змарнів. І враз йому стало до всього байдуже. Чи не піти й собі втопитися? Щоб раз і назавжди.

— Море, хто мертвий? Ви тут що, всі веселого зілля перепили? Не втямлю геть нічого. Якщо Мальви тут нема, то де вона? І якщо вона від вас утекла, то чому? — Мара старалася зрозуміти. Вона підвелася з крісла. Зелена стрічка, затиснута в руці, очі втратили весь сум, загострилися вилиці. Вона теж уміла пропікати поглядом.

— Хто мертвий? Ти — тупоголова курка, і завжди такою була. Мальва мертва, курко! Твій служка її вкатрупив. Навіть тіла не виловили. Не встигли. Почвари у воді повечеряли її плоттю, — Навія вдоволено шкірилася. — Ця дуринда, твоя онука, відмовилася випити з Темної чари батька Чорнобога і дременула з площі. А потім, штукарка така, разом зі своїм служкою попхалася до ріки. Напевно, хотіла перепливти. Все. Кінець твоїй онуці.

— Це правда?

Мор ствердно кивнув. Мара важко зітхнула. Ще раз уважно подивилася на Мора. Той стояв з опущеною головою.

— Довели? Спочатку сина, тепер онуку… Гаразд, я бачу, тут мені робити нічого. Море! Замкни цю божевільну в якійсь темниці. А то її страшно нормальним людям показувати. Он, з рота й очей отрута крапає. Вона своєю ненавистю все довкола загиджує.

Навія хотіла щось гиденьке у відповідь сказонути, та не встигла. Мара підняла руку вгору та разом із ледь чутними словами стиснула й розтиснула долоню. Навія беззвучно заплямкала губами.

— Це на пару днів, Море. Запобіжний захід. Трошки відпочинь від її белькотання. Я йду звідси шукати відповіді. А ти, на жаль, залишаєшся з нею.

— Маро, а може, Мальва жива? Може, та клята вода її не зачепила? — загудів Мор.

— Може. У тих місцях, куди я супроводжую душі, її точно нема. Але, якщо вона потрапила у воду Мертвої ріки, то навряд чи змогла врятуватися. Пригадуєш, що зробили колись темні зі світом Русалій? Ти думаєш, Мертва ріка пожаліє твоїх нащадків? Згадай свого брата і його страшну смерть.

— Я йду з тобою. Наш син потребує допомоги.

— Так. Він потребує допомоги. І тому ти нікуди не підеш. І будеш тримати оборону. Бо я скажу Стрибогу, що його батько не впильнував його доньку. Це не врятує тебе від синівської ненависті, але врятує неврів. Стрибог зараз як навіжений. Він не думає розумом і не слухає свого серця, тільки інстинкти ведуть його. Тому моя порада для світу темних така: замкнути намертво ворота, огородити світ додатковими закляттями, небо також бажано запечатати. Особливо Храм. Він у великій небезпеці. Я це відчуваю. Не впускати чужинців, навіть з благими намірами. Бувай, Море. І хай береже нас усіх Велика Матір. Хочеш миру — готуйся до війни.

— Стій, Маро, — Мор ухопив її за руку. Дивився просто в очі. — Невже немає жодного шансу? Мальва не може бути мертва, так?

Мара з сумом дивилася на нього.

— Ти розбив моє життя, Море. Ти забрав із нього все те, що багато важило для мене як для жінки. Мари-жінки немає, залишилася тільки Повелителька Мара. Ти спочатку вбив моє кохання, потім забрав у мене сина, а тепер ще й онуку. Ти — вбивця. Ти і справді темний Повелитель. Небезпечний і великий. Ти поїдаєш власних дітей, і тому в тебе велике майбутнє. Тільки не звинувачуй нікого у смерті Мальви. Ані смертну Горпину, ані Птаху. Птаха свого часу допомогла твоїй онуці народитися. Смертна Горпина навчила її бути справжньою. Я не знаю, що буде далі. Але я бажаю Птасі щастя. Нехай не з моїм сином, нехай із кимсь іншим чи без когось, але щастя. Такого, як вона заслуговує. А нам… І тобі, і мені, і Навії… Може, нам пора на переродження? Як думаєш, Море? Не відповідай і не кидай мені у спину брудних темних слів. Наостанок порада від мене: тримайся якнайдалі від моєї сестри. Її любов колись тебе задушить, а ненависть вб’є її ж саму.