— Жили вони собі, — закінчила Лясана оповідання, обводячи вождів багатомовним поглядом, — жили довго і нерозлучно до смерті і були щасливі.

— Так, так! — підтакували вожді. — Може, і є такі дівчата.

— Напевне є такі дівчата! — підрізала Лясана.

Тимчасом день, усе ще сповнений людським гомоном, биттям барабанів, наближався до кінця. Небо червоніло від променів сонця, тіні подовжувалися, в лісових глибинах густішала темрява. В самому ж селищі, як і на його околиці під пальмами буріті, все ще панувало пожвавлення, лунали різні вигуки, пустуючи бігали діти…

Біг також і молодий індієць, спритний мисливець. Біг до нашого намету. У вухах ще лунали слова Лясани, в уяві ми ще бачили щасливого мисливця і його кохану, отже, на якусь мить — о ілюзіє! —і юнака, що наближався до нас, ми могли прийняти за привид з легенди. Але тільки на мить.

Індієць підбіг. Очі його аж затуманилися від швидкого бігу, а в них був переляк. Юнак ледве видушив з горла:

— Акавої — там!

І показав на другий берег озера.

— Що ти говориш? — запитав Манаурі.

— Акавої… прийшли!

Коли б під ногами раптом розкололася земля, це б не справило більшого враження, ніж ця звістка. Вона наче з неба впала, нам аж захопило дух. В голові закрутилося, хтось поблизу болісно зойкнув.

Ми все ще сиділи нерухомо.

— Де вони, говори? — отямився я першим.

— Там, на березі озера… Може, тепер уже перепливають до нас.

— Скільки їх?

— Восьмеро.

— А звідки ти знаєш, що це акавої?

— Я був там на озері, коли вони випливли з-за кущів. Розмовляли зі мною.

— Ти втік від них?

— Я хотів утекти, але вони спіймали мене. Нічого мені не зробили… Сказали, що хочуть прийти сюди, в Кумаку…

— Скільки їх було, говориш?

— Восьмеро.

— А інші?

— Не знаю. Я не бачив інших…

Раптово вирваний з блаженного настрою, я зараз відчув цілком божевільне почуття — почуття полегшення від того, що, нарешті, після стількох місяців напруженого чекання, удар пролунав, наче грім з ясного неба. Акавої прийшли.

Вожді вп'яли в мене суворі погляди. В їхніх очах я побачив довір'я і страх.

21

ВІСІМ АКАВОЇВ

Вони схопилися на ноги.

— Спокійно! — стримав я їх притишеним голосом. — Ми нічим не повинні видати, що попереджені про небезпеку. Ці восьмеро, як мені здається, нам поки що не загрожують. Але не виключена можливість, що на нашому півострові висадились інші акавої і підкрадаються до нас, може, вже підстерігають нас за найближчими кущами…

Мимоволі вожді зиркнули на сусідні хащі. Вони не вміли стримуватись, у їхній крові не було досвіду справжнього воїна. Тільки Манаурі тримався як слід.

— Один зайвий погляд, — попередив я їх, — і можна поплатитися життям…

Коротко, щоб не гаяти марно часу, я роз'яснив план дій на наступні хвилини: непомітно розійтись по своїх родах, по дорозі обережно повідомляти про все зустрічних і розсилати їх також до своїх, усім воїнам наказати зібратися загонами в хатах зі зброєю; одночасно вислати розвідників за село, поки що на відстань п'ятисот кроків, щоб проглянути хащі, які оточують Кумаку.

— Одним словом, — закінчив я нараду, — діяти так, щоб загони були готові відбити напад, але ворог про це не повинен нічого знати. Хай мукуарі триває й надалі, а барабани ні на хвилину не стихають. Я і Манаурі підемо зустріти вісьмох акавоїв, інші здалека наглядайте за нами. Якнайшвидше доповідайте мені, яку новину принесуть розвідники з гущавини…

Ми розійшлися кожен у свій бік. Ті, що саме виконували мукуарі, були таємно повідомлені і продовжували танцювати без перерви.

Коли ми опинилися перед моєю хатою, човен з акавоями саме причалив до берега, поряд з нашим парусником. Наявність такого корабля в цій пустелі була чимсь небуденним, проте пришельці ні найменшим рухом, ні виразом очей не виявили свого здивування. Вони прекрасно вміли приховувати свої думки. Вийшовши на берег, усі зупинились, а один з них, старший, почав рукою вимахувати щось перед своїм обличчям на знак дружнього привітання. Манаурі відповів йому так само, після чого акавої винесли з човна свою зброю і речі: вісім повних мішків, які під час мандрівок індійці завжди носять на плечах з допоміжною пов'язкою навколо чола.

— Ми мандрівні торговці з племені капонг, яке інакше називається акавой, — сказав ламаною аравакською мовою той, що вітався з нами рукою, — і хочемо з вами торгувати. Для цього ми сюди й прийшли.

— Якщо ви сюди прийшли для цього, — відповів ввічливо Манаурі, хоча з багатозначним притиском на кожному слові, — то вітаємо вас і сердечно частуємо.

— Дякуємо. Не сердься, що ми використали ваш човен для переправи через озеро: ми прийшли стежками з південних лісів і власного човна не маємо.

— Звідки ти знаєш мову араваків?

— Наші оселі знаходяться над річкою Куйюні, недалеко від осередків південних араваків, що живуть над річкою Померун. Я, Дабаро, часто зустрічався з вашими братами…

З першого погляду можна було зрозуміти, що це люди з іншого племені, а не з араваків чи варраулів: вони були на півголови вищі від типових жителів з-над гирла Оріноко і відповідно сильніші. І хоча вони з'явилися як торговці, кожен рух свідчив про енергійність, упевненість справжніх воїнів. Очі у них були бистрі, хоч погляд стриманий, вираз обличчя гордий, постава повна гідності. Білі волокняні пов'язки на передпліччі і нижче колін, а також чорні риски на обличчі від вуха до носа і до рота були, мабуть, племінною ознакою. Акавої були в повному озброєнні, кожен мав лук із стрілами, спис, палицю і щит з твердої звірячої шкури. Вони ні на хвилину не розлучалися з добротною зброєю і носили її так уміло, що вона не перешкоджала їм ні в якій роботі. Від них віяло військовою вправністю і прихованим зловісним жахом, але разом з тим усе це викликало і пошану.

Коли закінчилася церемонія привітання, Манаурі наказав завести гостей до двох призначених для них хатин, що стояли в такому місці, де легко можна було стежити за ними з усіх боків удень і вночі. Одночасно він наказав занести їм доволі їжі і напоїв, а також дров для вогнища.

Розвідники, вислані за межі селища, нічого підозрілого поблизу не виявили. Я відіслав їх знову, на цей раз набагато далі, щоб вони оглянули весь наш півострів, а також протилежний берег озера. Звідти прийшли акавої, і тому я послав через озеро Арнака, наказавши йому, щоб він ішов по їх сліду доти, доки не смеркне.

Потім я провів нараду з Манаурі і вождями.

— Акавої, — сказав я, — найчастіше, мабуть, нападають на світанку, коли сон найміцніший. Ми на всю ніч виставимо варту в самому селищі і за його межами, на що кожний рід виділить людей.

— Білий Ягуаре, чи не думаєш ти, що в лісі є ще акавої? — запитав Мабукулі.

— Я знаю поки що стільки, скільки й ви. Але мені щось підказує, що прибуло їх більше, ніж вісім.

— А я б голову дав на відсіч, що більше! — заявив Конауро.

Майже всі поділяли цю думку, і не тому, що страх має великі очі: всі ясно усвідомлювали собі загрозу небезпеки, яка нависла над нами. Поміж племенами Гвіани і південно-східної Венесуели ходили дуже страшні чутки про хоробрість акавоїв, про їх вічну жадобу крові і нелюдську жорстокість. Аравакські вожді не перелякалися на смерть тільки тому, що непохитно вірили в мою добру зірку і довіряли мені.

— Чи немає серед наших людей таких, що знають мову акавоїв? — запитав я.

— Ні, таких нема, адже жителі Серіми і Кумаки тільки два роки тому примандрували сюди з півночі, з узбережжя Караїбського моря, і ніколи ще не зустрічалися з акавоями.

— Це погано! — задумався я. — Ті восьмеро, яких я вважаю шпигунами, мають намір погостювати у нас трохи, як мені здається, поки не винюхають усього, що їм треба. Добре було б мати когось, хто б підслухав їхні розмови.

— Немає такого, — знизав плечима Манаурі.