— Після закінчення мукуарі, — відповів Манаурі, — відбудеться нарада всіх жителів Кумаки, і ми вирішимо, хто буде чаклуном.

— Ми вже знаємо, хто! — голосно заявили воїни. — Арасибо!

— Крім того, треба запитати жителів Серіми, — нагадав головний вождь.

— В Серімі немає нікого, хто був би рівний Арасибо, — запевняли ті. — Ми хочемо Арасибо. Ти, Манаурі, маєш щось проти нього?

Індійці, збуджені танцями, були настирливіші, ніж звичайно. Манаурі допитливо глянув на мене.

— Невже обов'язково повинен бути чаклун? — запитав я, вдаючи з себе дурника.

— Повинен бути, повинен! — відповіли вони, бо не уявляли собі племені без чаклуна.

— Я переконаний, що для нас, людей з роду Білого Ягуара, чаклун був би зайвим, — зауважив я.

— Ну, так це ж для нашого роду! — Манаурі трохи закопилив губи.

Вожді інших родів, які сиділи з нами, незадоволено сприйняли його слова, вбачаючи в них почуття високомірності, а Мабукулі, голова роду черепах, хоч був дуже близьким приятелем Манаурі, кинувся на нього з гнівом:

— То ти вважаєш, що інші роди гірші від вашого?

— Не гірші, Мабукулі, але наш досвідченіший, буваліший, і ти не заперечуватимеш, що він ознайомився з неволею, пройшов важке життя.

— Цього я не заперечую, — погодився неохоче Мабукулі.

Манаурі знову глянув на мене і запитав:

— Що ж ти скажеш, Білий Ягуаре?

— Якщо повинен бути чаклун, як ви говорите, то найкращим є Арасибо, — відповів я всім на втіху.

— І я теж так думаю, — погодився Манаурі.

Індійці, задоволені, що здійснилися їх бажання, розбіглись, і незабаром уся Кумака знала, що Арасибо буде чаклуном.

Під наметом стало тихо. Обличчя у Манаурі було невеселим, чомусь засмучене. Очі наче дивилися на танцюючих, але думками вождь був десь далеко від пальмового гаю. Вже тепер він передбачав труднощі, які зустрінуться на його тернистому шляху. Згодом Манаурі нахилився до мене і шепнув з якимсь жалем у голосі:

— Вже почалося. Арасибо переманює людей на свій бік.

— Арасибо буде тобі вірний, — запевнив я.

— А чи надовго? — відповів він з гіркою посмішкою в кутках рота.

Як я вже зазначив, мукуарі справляв глибоке враження на тих, хто спостерігав за ним. Людина ніби одурманювалась і впадала в якесь напівсонне забуття, одночасно солодке і неспокійне. Я намагався збагнути причину цього і помітив, що мукуарі — це, крім усього іншого, захоплююча, нічим не стримана гра найяскравіших кольорів. Маски й одяг танцюючих були зроблені переважно з пташиного пір'я. Отже, все різноманітне багатство тутешньої природи грало, блищало перед нами невимовною пишнотою кольорів, чаруючи людське око і розум.

Коли я звернув на це увагу своїх товаришів, дорікаючи їм за те, що на догоду огидній душі негідника Карапани мусило загинути стільки чудових створінь — лісових пташок, старшини з чемним співчуттям визнали слушність мого зауваження, але розвели руками на знак своєї безпорадності. А Які — вождь роду аракангів кинув напівжартома, напівповажно:

— Як бачиш, така вже доля птахів. Люди їхні вороги.

— Вороги птахів? — здивувався я.

— Так, — відповів він з хитрою усмішкою. — Вони дуже дошкулили людям.

— І ти говориш, що ці птахи в чомусь винні? Дивно слухати таке від тебе, Які!

— Бо це і є дивна річ. Якщо слухатимеш, я можу тобі розказати.

Він підсів ближче до мене, зайнявши місце майже перед Лясаною. Довго потирав рукою уста і бороду, збираючись з думками. Потім сказав:

— Наш рід походить, як тобі відомо, від птахів араканг. Ти бачив уже не одну аракангу і захоплювався її чудовим вбранням. Це найбільша з наших папуг. Пір'я у неї багряне, як свіжа кров, а крила голубі, як блакить найчистішого неба. Цей наш родовий птах — найсміливіший, а як він це довів — послухай.

І Які розповів мені таку легенду.

У далеку давнину життя було просте, всі птахи були однаково сірі, а люди вважалися однією родиною із звірами й птахами і жили з ними в братній згоді. Та у всіх був один спільний страшний ворог — велетенський водяний змій, справжня потвора з дуже барвистим тілом і жахливою ненажерливістю. Він виповзав на землю з водяного мороку і чинив страшне спустошення серед звірів та людей, пожираючи все, що потрапляло під його пащу.

Нарешті настав край терпінню і виникла відчайдушна думка вбити злочинця. Але то був, як я вже сказав, велетень, непереможний силач, хто б же зважився перший на таку справу? Такий сміливець мав одержати в нагороду прекрасну шкуру змія, але кожний боявся за свою власну шкуру і не поспішав її втратити. Люди дивилися на звірів, звірі на птахів, усі хитро заохочували одно одного, але кожний боявся починати першим. Соромно було дивитись на таку нерішучість і слухати боягузливі викрути кожного.

Нарешті хоробра папуга араканга не стерпіла сорому і дала згоду.

— О араканго, — підлабузиицьки закричали орли і яструби, — ти маєш міцний дзьоб, ти найбільш підходиш для такої справи, ти героїня!

— Хоробра араканго, — поквапно додали люди, — ти здобудеш собі вічну славу!

Отак вихваляли пташку, підносили до небес, кадили їй, славили її, щоб тільки вона перша йшла на змія. Але вона б пішла й без цього, бо у неї було мужнє серце.

Араканга дочекалася, коли потвора спала не дуже глибоко під поверхнею води, взяла в дзьоб стрілу, прикріплену до кінця довгого шнура, набрала в легені повітря, пірнула і встромила стрілу глибоко в тіло потворі. Натовп, яким зібрався па березі, почав з усіх сил тягнути за линву і витягнув змія, а тоді всі гуртом кинулися на ворога і затовкли його.

Ось він і лежав біля їх ніг, блищав усіма барвами райдуги, неначе оздоблений дорогоцінним камінням. Усі дивилися на змія жадібними очима, а найжадібніше — люди. Люди, забувши умову, хотіли привласнити собі пишну шкуру змія, і, коли араканга натякнула на нагороду, вони закричали на неї:

— Як же ти, птах, зрушиш таку важку шкуру величезного змія? Залиш її нам, нам, сильним, а сама йди геть!

Але араканга не думала відмовлятися від нагороди. Вона покликала багато інших птахів на допомогу: їм гуртом вдалося заховати здобич у небезпечному місці. їх супроводжували прокльони розлючених людей і голосні погрози.

Птахи, як відомо, до тієї пори мали одноманітне сіре пір'я. Здобувши шкуру змія, вони подерли її на дрібні шматочки, і кожний рід справедливо одержав одну чи кілька частинок для прикраси. Ось тому птахи тепер і мають барвисте пір'я, а найяскравішими є араканги, бо цей птах, мабуть, дістав найкращі шматки шкури змія.

Але жорстокі люди не забули своєї злості і довго ще мстили птахам, переслідуючи їх на кожному кроці. Навіть тепер, хоч давно вже забуто почуття помсти, мисливці завзято полюють па птахів і, коли побачать якого з них, насамперед подумають, як би його зловити.

— Отак-то, — кінчив Які, показуючи на сотні барвистих пір'їн, що вкривали маски танцюючих, — отакі, Білий Ягуаре, наслідки тих давніх геройських, але сумних подій. Ось вони перед твоїми власними очима; птахи мають яскраве пір'я, а люди завзято вбивають їх. І ми, люди з приязного для птахів роду аракангів, навіть ми не в силі їх стримати…

Які вмів добре розповідати: всі під наметом з цікавістю слухали, хоча, напевно, стара легенда була їм відома. Коли він закінчив, настало приємне пожвавлення, а Манаурі наказав принести кашірі прополоскати горло, хоч справжнє пияцтво мало початися завтра, після закінчення мукуарі.

Манаурі з дивною, якоюсь багатозначною хитрою усмішкою, щораз частіше поглядав на Лясану і на мене, потім промовив:

— Сьогодні ми переживаємо урочистий день двох наших друзів, але Лясана дуже просила, щоб день цей був якнайскромніший, без звичайних обрядів — і я погодився. Чи добре я зробив, що погодився?

— Напевно, ти хотів би нам вчинити мурашковий суд? — глузувала Лясана задирливо.

— Ні, не зовсім так, хоч трохи церемонії не завадило б.

— Пам'ятай, вождю, — перебила жінка, — що він чужий, наші церемонії не для нього.

— О, а хіба ти не бачила, як хвилину тому він сам вискочив до мукуарі і чудово відтанцював? Хіба ж він чужий?