— Василю, як ти гадаєш, наш телефон не підслуховують? — спитала Ліза, поклавши трубку.

— Гадаю, що ні, але бути обережним не завадить. Береженого й бог береже!

— Знаєш, чому я запитую? Ми — словаки, піддані Чехословацької республіки. Але ні чеської, ні словацької мов не спромоглися вивчити. Ледачі ми з тобою люди. До нас приїздить близький родич, а ми розмовляємо з ним по-французьки. Добре ще, не виникла потреба звертатися до нашого консула, — а якщо б довелося?..

— Ти маєш рацію, але не в усьому. Справа не в лінощах, а часу в нас зовсім нема!

— Пусте! Якби схотів, то знайшовся б час…

Хвилин за сорок приїхав двоюрідний брат Юзеф. Василь, допомагаючи гостеві зняти пальто, уважно роздивлявся його.

Юзеф був молодий, високий, спортивної будови парубок. Пригладжуючи русявого чуба, він крадькома оглянувся і, видно, не знаючи, є дома чужі чи нема, обняв спершу Василя, потім Лізу, примовляючи: «Здрастуй, брате! Здрастуй, сестро!» І хоч пароль був зовсім ні до чого, додав: — «Дома у нас усе гаразд!»

— Ну й слава богу! — Василь, узявши Юзефа під руку, перейшов на російську мову: — Добре, все ясно! Ходімо в кабінет. Можете говорити вільно — сторонніх нема. Ми з Лізою самі.

Слідом за ними зайшла до кабінету й Ліза. Поставивши на стіл пляшку вина, келехи, фрукти, вона сіла в крісло.

— Розповідайте! Ми ж вас так ждали. — Василь налив келехи.

— Багато чого я маю вам розповісти — не знаю, з чого й починати. Насамперед «батько» доручив мені передати вам обом великий привіт, — промовив гість. — Він так само, як і ви, вважає, що членство в тенісному клубі ще більше зміцнить ваше становище тут, у Парижі, і дасть можливість зустрічатися з потрібними людьми. Велике враження справила на «батька» звістка про те, що фірма налагодила комерційні стосунки із закордоном. Він кілька разів повторив, що надає цьому фактові надзвичайно важливого значення, і просив переказати вам про це. Якщо ваша поїздка до Лондона відповідає інтересам фірми, то їдьте. А от у Берліні вам треба побувати, на його думку, неодмінно, побувати без будь-якого певного завдання. Просто подихати тамтешнім повітрям, ближче ознайомитися з обстановкою. «Батько» вважає, що фашистська небезпека стає реальним фактом, і вам час перейти до активної роботи. Він так і сказав: «Передайте товаришеві Василю, що час настав!..» На думку «батька», журналістові Сар'яну цілком можна довіряти, — розкрийтеся перед ним у межах розумного і скористайтеся його допомогою. Щодо Ганса Вебера — вказівка така: цілком покладатися на Сар'яна, і якщо той порадить, можна залучити до антифашистської діяльності й Вебера. Надалі вам рекомендується писати «батькові» якнайрідше, — зв'язок підтримуватиме спеціально призначений кур'єр. Майте на увазі, кур'єр цей — жінка, здорова, червонощока австрійка, досвідчена революціонерка, палка антифашистка. Запам'ятайте її зовнішні дані і пароль. Це — огрядна жінка років п'ятдесяти, за професією кравчиха. На грудях поверх білої кофти завжди носить великий медальйон — емалеве зображення божої матері з немовлям. Звуть австрійку фрау Шульц, Анна Шульц. Пароль: «Ви, мадам, здається, хотіли пошити сукню?» Відповідь: «Так, якщо тільки не дуже довго чекати». Повторити чи запам'ятали?

— Не треба повторювати!

— З фрау Шульц зв'язок підтримуватиме переважно Ліза. «Батько» вважає, що це зручніше і, отже, доцільніше. Фрау Шульц подзвонить вам по домашньому телефону і домовиться про час та місце зустрічі. Зустрічатися з Шульц треба там, де вона вкаже, і ні в якому разі не у вас дома. Шульц не повинна знати надто багато про мосьє Кочека. Познайомити її з ним можна тільки тоді, коли в цьому виникне крайня потреба. «Батько» просив також передати Лізі, що знає — неробство набридло їй, але йому скоро настане кінець. От, либонь, і все, що мені доручено переказати вам.

— Коли ви збираєтесь назад? — спитав Василь.

— Затримаюсь тут на кілька днів, — я ж студент Празького університету, скористався різдвяними канікулами, щоб відвідати Францію. Можливо, за мною стежать, — тому мені не слід приїздити до вас ще раз. Якщо я вам буду потрібен, подзвоніть мені в готель — зустрінемося десь у музеї. Так буде найпростіше — адже мене цікавить у Парижі все, що варте уваги.

— Припущення, що за вами стежать, грунтується на якихось фактах? — поцікавився Василь.

— Конкретних фактів нема. Але через певні події у відносинах між Чехословацькою республікою і Францією настав деякий холодок, і французькі власті почали ставитися до чехів та словаків підозріливо. У Празі французький консул, перш ніж видати мені візу, вимотав усю душу…

— Скажіть, товаришу, а з дому нам нічого не передавали? — спитала і тут же додала Ліза: — Як приємно вимовити слово «Товариш»!

— Ні, нічого не передавали. Але, коли повернуся, я можу довідатися і сповіщу через фрау Шульц.

— Будь ласка, дуже прошу! Ми ж з Василем сидимо тут мов на засланні. Ні листів з дому, ніяких звісток…

— Ну що ж, давайте вип'ємо по келеху вина за те, щоб не було на світі фашизму і війн! — тихо сказав Василь.

— З великим задоволенням! І від душі бажаю вам успіху! — Гість цокнувся з Лізою, потім з Василем.

— Добре було б вам затриматися на кілька днів, — сказав Василь. — Річ у тому, що цими днями я маю зустрітися із Сар'яном у нього вдома. Мені хотілося б повідомити «батька» про наслідки моєї розмови з журналістом. Може, він скаже щось нове. Адже Сар'ян має доступ до верхів, він добре поінформована людина.

— Гаразд, я три дні чекатиму на ваш дзвінок до десятої ранку і після восьмої вечора. Запишіть мій телефон. Можете говорити зі мною по-чеськи, я вільно володію цією мовою.

— На жаль, не можу сказати про себе те саме. Втім, для початку у мене вистачить запасу слів. Почнемо по-чеськи, потім ненароком перейдемо на французьку…

Гість попрощайся і пішов.

— Мені сподобався цей хлопець — молодий, зібраний, розумний, — сказаи Василі». — 3 таким можна працювати.

— З тобою теж можна працювати! — пожартувала Ліза.

— Гадаю, що можна, — відповів Василь.

Сар'ян не змусив себе довго чекати. Вранці наступного дня він подзвонив Василеві в контору і спитав, чи не забув той про свою обіцянку побувати з дружиною у нього вдома?

— Ні, звичайно! — озвався Василь. — Ви ж знаєте, фірма наша солідна, ми завжди виконуємо свої обіцянки.

— От і добре! Я прийду до вас після роботи, візьмемо таксі, заїдемо по вашу дружину, а тоді вже до нас. Адже я живу на околиці Парижа, майже за містом.

— Навіщо ж таксі? Можемо поїхати в моїй машині. Чи ви не довіряєте мені своє дорогоцінне життя?

— Ризикну, тим паче, що так обійдеться дешевше! День минув у клопотах. Треба було переглянути пошту, що назбиралася за святкові дні, викликати до себе головного художника, порадитися з ним з приводу нових замовлень, вислухати директора-розпорядника, підписати чеки та інші банківські документи.

Рівно о п'ятій годині в кабінет до Василя увійшов Сар'ян.

— Точність — ввічливість королів! — сказав він, показуючи на стінного годинника.

Заїхали по Лізу. Вона сіла поруч з журналістом на задньому сидінні, і машина рушила.

— Вас, либонь, цікавить, чому ми з Жаннет забралися так далеко? Дуже просто — люблю порпатися в землі! У Парижі люди забули навіть запах землі. Єдина можливість відпочити душею — це найнятися садівником і обробляти квітники в парках. А тут, на околиці, у мене є невеликий садок — фруктові дерева, кущі повного бузку і жасмин. Я розводжу квіти, навіть город маю. Шкода, зараз зима, і ви не зможете помилуватися моїми квітами, особливо трояндами. Їх у мене шістдесят кущів. Улітку, коли розкриваються пуп'янки, здається, що ти опинився на славнозвісних трояндових плантаціях Болгарії. В дитинстві, коли я жив у Стамбулі, біля нашого будинку був тінявий сад. Батько любив поратися в ньому. Мабуть, я успадкував його любов до землі…

Залитий світлом Париж лишився позаду, вони виїхали на погано освітлену широку вулицю, вздовж якої обабіч виднілися двоповерхові котеджі.