— Але ж це самогубство!..
— Бачте, у Франції є політики, які сподіваються, що Гітлер, прийшовши до влади, шукатиме життєвих просторів для Німеччини на Сході. Іншими слонами, націонал-соціалісти, люті вороги більшовизму, насамперед нападуть на Радянський Союз. А це вигідно декому у Франції.
— Я, здається, мав нагоду говорити вам, що поганенько розуміюсь на політиці. А проте аби згодом це не обернулося проти самої Франції.
— Ах боже мій, усе може бути! — Журналіст зупинив таксі, що проїжджало повз них, попрощався з Василем і сів у машину.
Нудно падав мокрий сніг з дощем, проймав холодний вітер. Цього пізнього часу, коли закінчилися спектаклі в театрах, погасли лампочки в концертних залах, спустіли кафе та ресторани, перехожих було порівняно мало. Зате автомобілі усяких марок, барв, форм і розмірів загатили центральні вулиці, і Василеві доводилося бути обережним. Він їхав зі швидкістю не більше п'ятнадцяти, кілометрів на годину, проклинаючи тісняву сучасних міст.
Сидячи за кермом і напружено, до болю в очах, стежачи за мигтінням фар автомашин, які повзли попереду, Василь думав про те, що відтепер він постійно одержуватиме по пошті кореспонденцію — листи, запрошення клубу, — і це неабияка обставина в його становищі. Велика кількість кореспонденції піднесе його авторитет в очах сусідів, особливо в очах консьєржки. І тепер він зможе додати до слова «комерсант» на своїй візитній картці ще слова — «член тенісного клубу». Це вже звучить: увесь Париж знає, що до цього привілейованого клубу незаможних людей не приймають — там членські внески становлять річний заробіток робітника середньої кваліфікації.
На майдані Згоди скупчилися машини, і Василь змушений був загальмувати. Він згадав слова Сар'яна: Вебер хоч і німець, але порядна людина, палкий антифашист… Учора пізно вночі відбулося закрите засідання кабінету… Дивна поінформованість! Правда, якщо міркувати тверезо, в цьому нема нічого неймовірного: журналісти люди пронозливі, у них нюх до сенсацій, як у мисливського собаки до дичини. Все це так, але чому Сар'ян ділиться новинами саме з ним, з Василем?
Поліцай на перехресті, відчайдушно жестикулюючи, нарешті відновив лад, і машини повільно рушили з місця.
Чому?.. Невже він, Василь, який непогано розпізнавав людей, помилився в Сар'яні? Не зрозумів його справжньої суті… Якщо так, то йому треба негайно збирати манатки, повертатися на батьківщину і зайнятися чимось іншим, — скажімо, слюсарювати, ремонтувати машини і не потикатися більше туди, де потрібна кмітливість та проникливість… А чому не припустити й таке: допитливий журналіст розгадав, що Ярослав Кочек такий самий словак, як сам Сар'ян — японський мікадо, і шукає тепер шляхів, щоб зблизитися з ним, як із своїм однодумцем? У цьому теж мало радості: виходить, не зумів зіграти своєї ролі до кінця або щось бовкнув, давши привід журналістові робити всякі припущення… Втім, сам багато не зробиш — потрібні помічники. А про такого помічника, як Сар'ян, можна тільки мріяти, — тим паче, що він, напевно, у близьких стосунках з Вебером. Секретар генерального консульства Німеччини в Парижі — палкий антифашист! Це ж джерело такої інформації… Головне — не гарячкувати, діяти обачно. Перш ніж ризикнути відкритися журналістові і встановити зв'язок з Вебером, треба написати «батькові», щоб він дав згоду на такий крок.
Захопившись своїми думками, Василь мало не поїхав на червоне світло, — дрбре, що в машині чудові гальма, інакше не уникнути б йому розмови з охоронцем порядку!..
Відімкнувши двері своїм ключем, Василь тихенько ввійшов у квартиру. Так і є, Ліза тихо посапує в опочивальні. Він роздягнувся і навшпиньки пройшов до кабінету.
21/ХІІ 1932 року, Париж.
Дорогий батьку!
Даруй, що довго не писав, — дуже був заклопотаний, та й особливих новин не було. А сьогодні в мене велика радість. Зараз хоч і пізно, година ночі, все-таки надумав поділитися тією радістю з тобою.
Отже, про мої успіхи: недавно у великому турнірі з теніса, влаштованому Паризьким клубом, мені пощастило: я посів перше місце. Мені вручили приз — кришталеву вазу. Це ще не все. Сьогодні, всього кілька годин тому, мене вшанували великою честю — прийняли до членів тенісного клубу. Бачу усмішку на твоєму обличчі: «Чи ба, велике діло, прийняли до членів якогось клубу, є чого радіти». Це не так, батьку. До Паризького тенісного клубу приймають далеко не кожного, і членство в цьому клубі створює людині певне становище в суспільстві. Знаєш, хто аа мене поручився? Вельми поважані люди — директор-розпорядник великого універсального магазину, нащадок відомого аристократичного роду де ла Граммон, про якого я писав тобі раніше. Другий поручник — генеральний секретар міністерства мосьє Жан Поль Маріньє.
Мої комерційні справи теж у доброму стані. Замовників хоч греблю гати. Віддаючи належне нашим молодим художникам, мушу відзначити, що вони цілком виправдали мої надії: у них сила-силенна фантазії, смаку, невичерпної енергії. Це ж не жарт, — наша фірма добилася монопольного становища на ринку в галузі об'ємної і тематичної реклами. Правда, є ділки, які намагаються конкурувати з нами, але поки що вони нам не страшні. Недавно почали надходити замовлення з-за кордону — з Англії, Італії та Німеччини. Цими днями мій компаньйон, мосьє Жубер, виїде в Рим, щоб оформити нові замовлення ї вивчити італійський ринок. Коли він повернеться, я, можливо, поїду в Лондон. Треба розширювати міжнародні зв'язки нашої фірми. Батьку, мені дуже хотілося б почути, що ти думаєш про все це.
Тут я познайомився з одним журналістом, Жюлем Сар'яном. Ти знаєш, батьку, я важко сходжуся з людьми, але з ним, здається, потоваришував серйозно.
А ще хочу тобі сказати, що в мене назбиралася певна сума грошей: те, що ми беремо з моїм компаньйоном з каси на особисті витрати, я повністю не витрачаю, — ти ж знаєш, яка господиня Маріанна. Так от, напиши, якщо тобі потрібні гроші, можу вислати на перший раз тисяч десять-п'ятнадцять франків.
Пиши, будь ласка, докладно, що робиться у нас вдома? Як здоров'я тітки Клари? Чи не збирається хтось із родичів до нас у гості? Ми з Маріанною прийняли б дорогого гостя з великою радістю. Показали б Париж. Ти навіть уявити собі не можеш, як ми скучили за вами і за домом. Навесні, якщо нічого не перешкодить, неодмінно приїдемо провідати вас.
Передай привіт усім. Тобі і всім нашим уклін від Маріанни.
Твій люблячий син
Ярослав Кочек.
P. S. Батьку, зовсім забув: у тенісному клубі я познайомився з секретарем генерального консульства Німеччини в Парижі паном Гансом Вебером. Як запевняє мосьє Сар'ян, Вебер порядна людина. На мене він теж справляє добре враження, хоч не знаю — чи бувають серед дипломатичних працівників порядні люди. По-моєму, на те вони й дипломати, щоб прикидатися. А взагалі мені це зовсім байдуже, просто не хочеться помилятися в людях, а потім звинувачувати себе самого. От і все.
Я. К.
Закінчивши листа, Василь дістав з тайника безколірне чорнило і особливу ручку з тоненьким пером. Між рядками листа він написав «батькові» про все, що йому розповів сьогодні Сар'ян: про засідання французького кабінету, пов'язане з небезпекою приходу до влади націстів, про те, що Ганс Вебер завзятий антифашист, і попросив дозволу налагодити тісний зв'язок із Сар'яном та Вебером.
Наприкінці Василь додав, що, оскільки події в Німеччині можуть відбутися блискавично, а в нього з являться надійні джерела інформації, було б доцільно налагодити певніший спосіб зв'язку. Може, навіть через спеціального кур'єра.
Коли Василь закінчив писати, за вікном уже світало.
Він устав, втомлено потягнувся. Спати не хотілось, але треба було змусити себе заснути, — вранці на нього чекає багато справ, і голова має бути свіжою.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ