До свят-вечора лишалося ще близько тижня, але весь Париж уже охопила передсвяткова лихоманка. Торговці ялинковими прикрасами, іграшками, вітальними листівками, свічками, бакалійники, власники великих гастрономічних магазинів та ресторанів, змагаючись між собою, прагнули оформити вітрини якнайвигадливіше.

Місяців за три до свят рекламну фірму «Жубер і компанія» закидали замовленнями з усіх кінців країни. Художники працювали день і ніч, і все ж таки не встигали в строк. Василь, твердо пам'ятаючи одне з головних правил комерції: прийняв замовлення — виконуй вчасно, нервував, йому не хотілося принижувати авторитет фірми.

На вулицях було повно людей з покупками в руках. Господарки збилися з ніг, запасаючись продуктами до святкового столу. Здавалось, усі тільки й думають, щоб весело провести свято, зовсім забувши, що по той бік Рейну готуються події, які загрожують смертельною небезпекою не лише Франції.

Столичні газети, що спершу з неприхованою трипогою повідомляли про можливість приходу до влади в Німеччині Гітлера і націонал-соціалістів, начебто заспокоїлись, — вони, мов по команді, перестали писати про це. Більше того, реакційна преса намагалася довести обивателеві, що нічого особливого не сталося: яке, мовляв, французам діло, хто править Німеччиною? Іноді в статтях на політичні теми де-не-де лунали навіть чванливі нотки: не треба забувати, що Францію захищає неприступна фортеця — лінія Мажіно!..

Василь замовив на святковий вечір столик у «Максима» і запросив Сар'яна з дружиною.

У свят-вечір вони зустрілися у вестибюлі ресторану.

Василь і Ліза познайомились із Сар'яновою дружиною Жаннет — веселою, блакитноокою француженкою. Як усі парижанки, вона була одягнена з великим смаком і здавалась значно молодшою за свій вік. А втім, і Ліза сьогодні нічим не відрізнялась від паризьких модниць. Щоб не осоромитися, дружина удатного комерсанта замовила спеціально до цього дня сукню в дорогої кравчихи. Тоненькі разки перлів і діамантові сережки доповнювали її туалет. Чоловіки були у вечірніх костюмах.

Метрдотель, у фраку, з білою квіткою в петлиці, схожий на опереткового артиста, запитавши прізвища гостей, провів їх до замовленого столика.

Коли офіціант, прийнявши замовлення, пішов, дами побачили під серветками різдвяні подарунки. Лізі дісталася маленька мавпочка, а Жаннет — плюшевий ведмедик.

Рівно о дванадцятій по радіо пробив годинник, спалахнули свічки на величезній ялинці посеред залу. Всі встали з келехами, наповненими шампанським, і, побажавши одне одному щастя, випили до дна.

Заграла музика. Сар'яни лишилися за столиком, а Василь і Ліза танцювали, як то кажуть, до нестями. Він — кремезний, високий, стрункий, вона — граціозна, ставна — привертали до себе увагу. Кожного разу, коли після чергового танцю вони підходили до столика, розпашілі, збуджені, Жаннет зустрічала їх оплесками, а її чоловік поспішав наповнити їхні келехи.

— Щоб пізнати французів, — сказав Василь, коли вони з Лізою відпочивали після танцю, — треба з'їсти не пуд, а тонну солі! Здавалося б, люди привітні, товариські, а проте не дуже-то гостинні!..

— На підставі яких фактів ви прийшли до такого висновку? — всміхаючись, спитав Сар'ян.

— Скоро два роки, як я живу в цій країні, а за весь цей час мене не запросили в жоден дім! Той же мій компаньйон, який багато чим завдячує мені і знає, що в нас тут нема ні рідних, ні близьких друзів, не вважав за потрібне запросити нас навіть на свято!..

— Ви маєте рацію, мосьє Кочеку! Французи можуть поважати вас, приятелювати з вами, пригощати в найдорожчому ресторані, але запросити до себе додому… Для того, щоб заслужити таку честь, треба дуже близько зійтися з ними, бути в дружніх стосунках.

— У нас куди простіше. Словаки — люди гостинні!

— Аби ви не подумали, що я теж остаточно офранцузився, запрошую вас із дружиною. Ласкаво прошу до нас у будь-який час, коли вам тільки захочеться. Хоч на Новий рік, хоч пізніше…

— От і вийшло, що ти напросився в гості! — сміючись сказала Ліза.

Василь, подякувавши, охоче прийняв запрошення журналіста. Йому треба було тільки дочекатися відповіді од «батька».

О п'ятій годині ранку, коли веселощі в ресторані були ще в розпалі, Василь з Лізою і подружжя Сар'янів роз'їхалися по домівках.

Другого дня, вважаючи, що кращої нагоди для виконання релігійних обов'язків, ніж різдво, і не придумати, Василь і Ліза вирушили до церкви. Терпляче вислухавши урочисту месу, вони дочекались, коли кюре звільниться, і підійшли до нього. Він зразу ж пізнав їх і привітно всміхнувся.

— Я дуже радий, що в моїй парафії з'явилися добрі католики, — сказав він. — Як я помітив, ви постійно відвідуєте недільну месу…

— Аякже, отче мій! — вигукнув Василь. — Ми з дружиною хотіли довідатися, чи можна купити два постійних місця у вас у церкві. От, скажімо, в третьому або в четвертому ряду.

— Ви хочете мати постійні місця? Що ж, це похвально… Ви могли б мати вільні місця в третьому ряду. Четверте і п'яте крісла. Але чи знаєте ви, що місця в нашій церкві коштують дорого?

— Не думаю, що це змусило б нас відмовитися од свого наміру…

— На твердій лаві в третьому ряду місце коштує триста франків на рік, а якщо хочете крісла з оксамитовою оббивкою, то п'ятсот франків.

— Думаю, ми задовольнимося твердою лавою. Так, Маріанно? — Василь повернувся до дружини.

— Звичайно, — відповіла Ліза. — Хіба не однаково, на якій лаві розмовляти з богом…

Василь дістав з гаманця шістсот франків.

— Дякую! — Кюре сховав гроші під сутану, в кишеню штанів. — Квитанцій ми не видаємо, але в книзі нашої церкви буде зроблено відповідний запис.

Побажавши одне одному щасливого різдва, вони розійшлися.

— От бісові душі, — шепнув Василь Лізі, беручи її під руку, — навіть місцями в божому храмі торгують!

— Отже, доведеться сповідатися цьому старому фарисеєві?

— Щонайсправніше, не рідше одного разу на місяць!

— Ах ти господи! Вигадуй тепер гріхи, щоб їх відпустили! — Ліза зітхнула.

— Так, люба, вигадувати гріхи, мабуть, важче, ніж грішити!… А втім, коли зберешся на сповідь, я вигадаю тобі такі гріхи, що всіх аж завидки візьмуть!

Удома, серед усіляких програм, проспектів з тенісного клубу і запрошень, на них чекав «батьків» лист. «Батько» поздоровляв сина і невістку з різдвом Христовим і з Новим роком. Після численних побажань він висловлював свою радість з приводу комерційних успіхів сина. Передавши уклін від родичів і повідомивши про здоров'я тітки Клари, яка, слава богу, одужує, «батько» писав, що її син Юзеф Холек найближчим часом збирається на студентські канікули до Франції. «Юзеф подзвонить тобі по телефонах, номери яких ти мені дав, і я дуже прошу — зустрінься з ним, допоможи ознайомитися з визначними місцями столиці світу. Якщо ж ти дуже заклопотаний і не можеш приділити йому багато уваги, нехай це зробить Маріанна. Він, як ти знаєш, хлопець гарний і заслуговує, щоб його прийняли як слід. Грошей мені не надсилай, краще пусти їх в оборот.

Не пишу докладно, сподіваюсь, що Юзеф розповість вам про все…»

Вони читали і перечитували «батькового» листа. Було ясно — кур'єр, який приїздить до них, має серйозні повноваження. Що інше могло означати слова: «Юзеф — хлопець гарний і заслуговує, щоб його прийняли як слід»? Виходить, цьому хлопцеві можна довірити все. У листі нема жодного слова ні про Сар'яна, ні про Вебера. Останні рядки листа — «не пишу докладно, сподіваючись, що Юзеф розповість вам про все» — ось, мабуть, відповідь і на це питання.

Незабаром після Нового року пролунав телефонний дзвінок.

«Квартира Ярослава Кочека?» — «Так». — «Добридень, брате, говорить Юзеф Холек. Твій батько обіцяв написати про мене, — ти одержав його листа?» — «Одержав. Де ж ти, Юзефе, чому не їдеш до нас»? — «Щоб не завдавати вам клопоту, я зупинився в готелі. Але, якщо ви вдома, можу приїхати хоч зараз». — «Ми вдома і ждемо тебе. Стривай, з тобою хоче поговорити Маріанна, передаю їй трубку». — «Добридень, Юзефе! Як тобі не соромно зупинятися в готелі?» — «Я вже сказав, — не хотів завдавати вам клопоту». — «Ну гаразд, приїжджай скоріше, ми тебе чекаємо. Нашу адресу ти знаєш… Візьми таксі і приїжджай, ми з Ярославом так скучили за домом…»