А перед ними — замкнений розподільний щит. І ніхто вже зсередини дверей не відчинить.
Ставало світліше. Стан невагомості зник остаточно, Чирва чув, як над ним бубонять людські голоси. Всі вони злилися в один, у вухах ще дзвеніло, чітко він не міг розібрати жодної фрази. Зате він добре відчував Його поряд із собою, ніхто з них поки що не розімкнув обіймів. Вони обидва — якщо можна так сказати, «обидва», — досі були на самому краєчку нейтральної території.
«Непогана була ідея. Молодець. Це не остання твоя вдала ідея».
«Ти помреш. Все одно ти помреш».
«Тобі радіти треба. Я давно помер, а ти проживеш стільки, скільки я того захочу. Ти потрібен мені. Тому жити ти будеш довго, і померти я тобі не дам. Мене ніхто не побачить, всі зрадіють, коли ти розплющиш очі. Зате мою присутність відчують, і дуже скоро. Я стомився без справжнього діла. Ти перевів мене через нейтральну територію. Ха-ха, вони вже повинні відчувати мене.»
«Я знову спробую вмерти. Разом з тобою. Зупинити мене важко».
«Ти ще не зрозумів. Уже за півгодини після того, як ти прийдеш до тями, ти сам не захочеш помирати. Бо твої бажання залежатимуть від мене. Хочеш, скажу, чого ти боїшся?»
«Цікаво. Чого ж я боюся?»
«Ти досі не зрозумів? Ти все життя жив з думкою, що можеш зробити помилку і в тебе щось може не вийти. Або що тобі перешкодить чиясь чужа помилка. Ти боїшся помилок. І ось — я тут. Я — те, чого ти боявся і що таки зробив. Я твій страх, помилка я, так, помилка, твій страх».
Чирва застогнав. Світла довкола ставало дедалі більше.
Вирвати маленький, але до біса міцний замок руками не вдалося. До того ж скалічена собачими зубами лівиця дико боліла. Невідомо чому Роману засіла в голову думка про інфекцію, зараження крові, щеплення в живіт і тому подібну чортівню.
Ломик! Ось про що треба зараз думати.
Залізяка, добре ставши в пригоді як зброя, валялася біля стіни. Переступивши через добермана, Ващенко підібрав лом, переконавшись заразом, що покусана рука відмовляється служити. Зручніше, ясна річ, орудувати двома руками, однією підколупнути бісів замок не вдавалося. Після четвертої спроби Роман, люто й голосно матюкаючись, довбонув гострим кінцем лома по замку, намагаючись вкласти в удар правицею силу обох рук. Допоміг мат чи ні, але вже третій удар істотно пошкодив сам замок і дверцята. Перевівши подих, Роман відновив штурм. Тепер він не лічив ударів, гатив що було сили, поки замок нарешті піддався його відчайдушній впертості. Лом з гуркотом випав з правиці, вільна рука розчахнула дверцята.
Перед ним були стрілочки, циферки, дротики, біліли головки пробок. Що тут до чого, Роман Ващенко поняття не мав. Якщо й були якісь елементарні знання, все повилітало з голови. Він витер руками спітніле чоло. Розкурочити все до бісової мами, чи що?
Стоп. Дроти. Електрика зав'язана на дротах.
Гомілку раптом пронизав різкий біль. Зойкнувши швидше від несподіванки, Роман оглянувся. Ледь живий, але все ще злісний доберман, лежачи на череві і обпираючись об підлогу лише передніми лапами, із закривавленим писком таки дотягнувся до супротивника зубами.
— Йди геть! — Роман сильніше дригнув ногою, зграбно хвицьнув пса по довбешці другою, зібравшись із силами — де вони беруться! — кинув собаку об стіну, знову удар по довбешці. На добермана нічого не діяло. Він навіть заплющив очі, вперто стискаючи людську ногу щелепами з силою, котра дорівнює замалим не сотні атмосфер.
Припинити це можна було лише в один спосіб.
Біль уже проник у мозок, і Роман, аби не відволікатися на такі дрібниці, як собача агонія, повернувся до щита і рішуче згріб у руку дротики. Ліва рука боліла навіть сильніше, ніж нога, потрібні ті самі останні сили, про які часто говорять в таких ситуаціях. Потрібен ривок. Біль повинен додати йому сил.
Роман Ващенко не став рахувати до трьох. Толя Гончаренко без пам’яті на підлозі в його кабінеті… Ольга Нечваль, якою він її знайшов на софі… Крик Фіделя, його стрибок головою вниз із вікна…
З криком, який при всьому бажанні важко назвати людським, Роман рвонув на себе дроти, видираючи їх з м’ясом, втрачаючи останні сили, а разом з ними — рештки здорового глузду і рівновагу, падаючи на підлогу, стискаючи в кулаці те, що вдалося пошкодити. Цього виявилося цілком досить.
Іскри в очах. Темрява.
«Що це таке? Якого дідька…»
Морок знову насувався на Чирву, усі звуки миттєво щезли, він знову перестав відчувати реальність, тільки політ, політ в Те Саме Нікуди.
«Пусти мене! Пусти! Ні!»
«Так! Не знаю, хто це зробив. Тільки ми з тобою помираємо, і тримаю я тебе міцно! Помираємо назавжди! Ти не вірив, але так буває!»
«Ні! Не можна! Пусти!»
Крик відчаю — останнє, що відбилося в згасаючій свідомості Павла Степановича Чирви. Промайнуло ще раз обличчя-маска-пляма в густому мороці. І більше Чирва нічого вже не відчував. На тому боці нейтральної території немає місця земним чуттям.
І все ж таки крик ненависті зміг вирватися назовні. Всім, хто його почув, здалося — він пронизує темряву, яка враз накрила лікарню, а у відповідь — гуркіт грому за вікнами.
А потім почалося!
— Де світло?
— Чому нема світла?
— Зараз увімкнеться резервний!
— То якого дідька він не вмикається!
— А-а-а!
Будівлю труснуло, як під час землетрусу. В унісон задзвеніли шиби, вилітаючи з вікон. З гуркотом і дзвоном падали металеві медичні шафи, давлячи в темряві тих, хто мав нещастя опинитися поруч. Зойки виросли в один суцільний крик болю та переляку. Людей кидало об стіни, у побиті вікна ніхто не вилетів через щасливий збіг обставин — тіла просто застрягали там, збившись докупи, заважаючи одне одному випасти під дощ. Під ногами тих, що втримались на ногах, репетували ті, що попадали. В темряві люди перечіпалися один через одного, утворювали купу-малу, товклися один одному по руках, ногах, головах. Щось шипіло, щось вибухало, щось дзвеніло й кришилося. Верещали жінки, матюкалися чоловіки.
— Світло! Дайте ж світло!
— Що взагалі тут діється!
— А-а-а-а-а! Ма-а-а-ма-а-а!
Зі свистом, як снаряди, літали в повітрі різні предмети. Табуретки, капці, подушки, ще щось. Що літає і чому — ніхто не бачив. Хтось вчасно не відхилив голову, хтось, оглушений, падав під ноги іншим, когось серйозно калічило. Ті, хто опинився на підлозі, намагалися рачкувати в куток чи під ліжко, але ліжка теж не стояли на місці.
— Допоможіть! А-а-а-а!
— Ногу забери! Твою ж мать, забери!
— Обережно! Мужики, обережно! Блі-і-ін!
— Тримайся! Аню, де ти, Аню!
— Мі-і-лі-і-ці-я-а!
Враз усе припинилося. Та й тривав безлад насправді кілька хвилин, п’ять чи десять, не більше. Світло, щоправда, не з’явилося, зате буря разом ущухла, настала моторошна і рятівна водночас тиша. Спочатку обережно, далі — впевненіше і голосніше люди почали перегукуватися. Спалахнули перші вогники сірників та запальничок, хтось примудрився втримати при собі такі дрібнички, не загубити. Темрява заворушилася, наповнилася стривоженими й переляканими голосами, що разом змовкли, коли почувся хор сирен, а потім голосними і вже радісними криками люди вітали могутні промені прожекторів, спрямованих з вулиці просто на темні побиті вікна лікарні.
ЕПІЛОГ
Я втомилася повторювати: не знаю нічого гаразд. І взагалі — я просто втомилася.
Чого їм усім треба від неї? Гаразд — міліція, хоча теж не зовсім ясно, кого і за що органи хочуть покарати. А ось про те, як можуть дістати колеги-журналісти, Ольга поняття не мала. Цікаво, збоку в неї теж такий вигляд? Ви ж, мовляв, колега, чому таке ставлення, ви і свідок, і потерпіла, і на місці були, і бачили все… Нічого не бачила, темнота, крики… щурі…
Їй довелося придбати автовідповідач. Вибачте, не можу відповісти, залиште повідомлення і назвіть себе. Якщо це важливо, я передзвоню. Дзвінків, особливо дурних, було стільки, що Ользі набридло постійно знімати трубку, вимикати ж телефон вона не ризикувала — раптом справді буде важливий і потрібний їй дзвінок. Повідомлення вона для сміху прокручувала Суховій, більше до квартири нікого не пускала, слідчі органи навіть по дрібниці змушені були слати повістки, котрі Ольга вибірково рвала, вона не злочинниця і не зобов’язана бігати міліцейськими кабінетами. Дзвонили різні шизики, як дізнавалися її телефон — те ще запитаннячко. Погрожували, щось радили, щось прорікали. Чому їй? Вона що, сама в лікарні тієї ночі була?