Роман не здивувався, наштовхнувшись на будівельні «козли». Тут, як і в усій лікарні, повсякчас щось ремонтували. Оминаючи їх, він зачепив ногою якусь залізяку. Нахилившись, підхопив середніх розмірів ломик. Інстинкт підказував: треба хоч чимось озброїтися. Вже за мить він зрозумів, що не помилився.
З-за рогу назустріч йому ступив знайомий голомозий амбал з вівчаркою на довгому повідку. Не вийшов, не вискочив — виник, як фанерна мішень на навчальних стрільбах, як Ворог у комп’ютерній баталії. Людина і собака загородили собою увесь прохід, собака злісно гарчав, з пащі капала слина, головне — обидва вороги реальні, жодних тобі видінь. Роман навіть відчував звіряче дихання.
Він позадкував, ударився спиною об кут «козлика», зупинився, відчувши нарешті вагу ломика в руці. Це не сон, прокинутися з криком у холодному поту не вийде. Перед ним, одначе, плоть, а плоть вразлива. Роман зручно перехопив ломик і зробив крок вперед.
Собака стрибнув. Амбал усе ще тримав його на повідку, та повідок був наче з гуми: Роман знову відскочив, боляче стукнувшись об «козлика», а пес, як кулька йо-йо на гумці, повернувся до ніг господаря.
— На кого рипаєшся, підор гнойний! — Голос амбала слабко нагадував людський, Роман просто розумів, що саме він кричить, як підтвердження цьому, голомозий рикнув, собака загарчав йому в такт.
— Пропусти! — Роман знову зробив крок вперед, тримаючи ломик перед собою.
— Фас!
Тепер сильна рука не тримає повідок, вівчарка, відчувши цілковиту свободу і зачувши жертву, метнулася вперед стрімкою чорною блискавкою. Інстинкт знову допоміг: Роман незграбно, але все ж таки спритно і вчасно відскочив до стіни, щелепи клацнули. Ловлячи повітря, звір швидко оговтався і, крутнувшись дзиґою, повернувся до супротивника писком. Стрибок — сильні лапи вже на грудях Романа, сморід з пащі обдав обличчя густою хмарою, зуби тягнулися до горла. Відчайдушно закричавши, намагаючись криком заглушити страх, Роман з силою опустив лом на спину тварини. Замахнутися повноцінно не вдалося, він був притиснутий спиною до стінки, але удар досяг цілі — собака заскавчав, забрав лаписька, знову крутнувся дзиґою. Удар, вочевидь, лише ошелешив його, не завдавши відчутної шкоди. У Романа тепер була перевага — ті частки секунди, поки вівчарка стискалася, готуючись до нового стрибка, явно цілячись у горло і сподіваючись ухопити його точним кидком. Ващенко встиг першим: ломик зупинив собаку вже в русі, удар поцілив точно в середину черепа, промахнутися Роман не міг, не хотів, не мав права.
Морду собаки одразу ж залила кров, біль і запах цієї крові додали їй люті, та не спритності. Удар, ще удар, звук такий, немов гатять по поверхні глиняного горщика, заповненого варевом. Вівчарка скавчала, кров і мозок бризкали Романові на обличчя, руки, білий халат. Тварина вже здихала, він копав і топтав її ногами, поки щось не зупинило його: ти прийшов сюди не вбивати собак. Так, правда. Не по це.
Дивно — голомозий зник. Труп собаки — не примарний, справжній! — валявся біля його ніг, а хазяїн вівчарки наче розчинився. Тримаючи ломик напоготові і очікуючи, що амбал причаївся за рогом, Роман обережно, по стінці, посунув туди. Нікого. Попереду — кінцева мета, двері в щитову.
Вони були зачинені.
У відчаї Роман замолотив по них носаками, кулаком, ломом, навіть стукнувся головою — жодного результату. Сколупнути замок тим-таки ломиком у принципі можна, якщо длубатися тут кілька годин. А у нього не було навіть п’яти зайвих хвилин, без того на собаку пішло забагато часу. Автономний генератор запрацює. Автоматично. Навіть після того, як він встигне вирубати світло нагорі.
Все пропало. Все…
— Якого дідька?
Кричали зсередини. Роман з новою силою замолотив у двері, за ними заворушилися, клацнув замок. Він упізнав котрогось з електриків, імен їхніх він не пам’ятав. Не запам’ятовував просто, цього відзначала бородавка на носі, трохи ближче до правої ніздрі. Неправильної форми карикатурна бородавка.
Чоловік втупився в перемазаного у кров лікаря нерозуміючими червоними очима. Скоріше за все, він тут спав, відзначивши якусь свою особисту урочистість, а може, тут не обійшлося без… Нема часу думати!
— Вирубай! Все! Швидко!
З похмілля мужика важко чимось здивувати. Електрик, певно, подумав, що це такий собі жарт. Зрозуміти йому зараз було важко, а от посміятися за компанію…
— Чого шкіришся? Де тут що? Вирубай машину!
Роман погано усвідомлював, що каже і що робить. Рука знову занесла ломик, чоловік, який нічого йому не заподіяв, скинув руки вгору, захищаючи голову, і позадкував. Привид з перекошеним обличчям, як ластовинням, всіяний кривавими бризками, із роззявленим у крику ротом і ломиком у занесеній правиці, готовий проламати голову, насувався на нього.
— Як! Все! Тут! Вимкнути!
Була пожежна сигналізація. Її огидне ревіння могло викликати підмогу. Електрик потягнувся до потрібного важеля, але трюк не вдався — від могутнього удару ломом з гучним хрумкотом зламалася кисть правої руки.
— Роби, що кажуть! Швидко!
Біль підсилив переляк, і чоловік, стогнучи і навіть схлипуючи, незграбно, лівою рукою, почав тиснути на якісь важельки, кнопочки, второпавши, нарешті, що доктор посунувся дахом і запросто може вбити.
Роман стежив за його хаотичними рухами, а в голові вже крутилася підла й гидка думка: коли він вийде, цей придурок або ввімкне все знову, або якось стане йому на заваді… На заваді — в чому? А яка, до біса, різниця! Потім розберемося. Якщо це «потім» у нього буде. А тепер йому заважають усі.
Коли електрик, закінчивши свої маніпуляції, повернувся до нього, Роман замахнувся і ударив. Убивати не хотів навіть у цьому своєму стані, лиш вивести людину з ладу. Хоча — як вийде… Зойкнувши, електрик осів на підлогу і одразу перестав цікавити Романа Ващенка. Розвернувшись на каблуках, як фігурист на ковзанах, він кинувся назад до ліфта, внутрішньо готовий змести все, що стане на його шляху. Перестрибнув через труп собаки, з гуркотом перекинув «козлика», з розгону, простягнувши руку вже на бігу, втиснув палець лівої — правиця далі стискала лом — у кнопку ліфта. Двері роз’їхалися зразу ж, Роман зайшов і натиснув потрібний поверх.
З боку він виглядав божевільним.
Але й те, що він робив, було безумством.
З ліфта він вийшов з відчуттям, що лікарня — вся! — вимерла. Ще кілька хвилин тому вона гула, немов вулик, люди метушилися й кричали. Або вони не бачили Романа, або він — їх. Бо зникнути в одну мить всі не могли. Хоча це теж згодом, коли все буде позаду. Зрештою, довкола відбувається таке, що статися може будь-яка гидота. Ващенко кинувся прямо по коридору, туди, де бачив розподільний щит.
Бігом — сильно сказано. Несподівано тіло наче налилося свинцем, ноги немов застрягали в сипучих пісках, пересуватися стало неймовірно важко. Якщо не сказати — неможливо. Не сміти так думати! Все можливо, це Його штучки, а з ними всі вже знайомі, нікого не здивуєш, так що даремно сили витрачаєш, скотина… Чи хто ти там, що ти за звір….
Собаки виникли нізвідки. З повітря, з-під підлоги, зі стін. Просто взяли і з’явилися. Тепер їх було багато, вони збилися в одну щільну зграю, яка гарчала й гавкала. Зграя рухалася на Романа. Собаки не спішили кидатися. Може, ще сподівалися його відлякати, а може… За спиною почулося «р-р-р-гав!», Роман рвучко повернувся, і тут-таки зрозумів причину звірячої неквапливості: позаду шлях до відступу відрізала ще одна зграя. Скільки їх, Роман навіть не уявляв. Рука міцніше стиснула ломик.
Коли він знову обернувся, за два кроки застиг у бойовій стійці красень доберман, явний ватажок зграї. Відступивши назад і ліворуч, ближче до вікна, аби в разі нападу захистити хоч якось спину, Роман відчув — рухів уже ніщо не сковує. Доберман, а за ним усі решта, загрозливо посунули на нього. Вожак коротко гаркнув, ніби даючи сигнал. Але раніше, аніж на нього зреагували пси, в атаку перейшла людина. В роззявленій пащі опинилася зігнута в лікті ліва рука, Роман дозволив щелепам стулитися, ударив згори вниз, ще, ще. Доберман завив від болю, зграя сахнулася, готова наступної миті дружно кинутися на ворога, збити з ніг, гризти й рвати на шматки. Жбурнувши в собачий натовп лом, Роман схопив здоланого добермана вцілілою правицею за карк, повернув його писком, який скавчав і стікав крівцею, до зграї і впевнено рушив уперед. Як і сподівався, пси не зачепили його, доля ватажка була показовою, а фактична відсутність такого збивала тварин з пантелику. Роман ішов, не озираючись, діставшись щитка, жбурнув добермана під ноги і лише тоді повернувся. Знову порожній коридор. Наче ніколи не ходили тут дикі злі собаки.