— Я не могла заснути і переборщила з таблетками — оце й усе.

— Бабусі своїй розкажеш! Просто так, випадково, наковтатися всякої гидоти не-мож-ли-во!

— До речі, гидота твоя, подружко. Ти ті ж самі таблеточки ковтала.

— Але ж не конячими дозами! Гаразд, не хочеш — не кажи. Я ось зустріну цього твого Рому…

— Не треба! — Ольга додала голосу стільки твердості, скільки могла в даному стані. — Облиш це, а то посваримося. Не віриш, що він ні до чого, — прапор тобі в руки! Шкідливо мені хвилюватися, так що закрили тему. Новини краще розкажи.

Краще слухати плітки про особисте життя працівників редакції, аніж захищати недоторканність власного. Власного. Ольга зазначила: вперше за довгі місяці самотності, спочатку — п’яної, потім — тихої і тужливої, вона серйозно подумала про своє особисте життя так упевнено, наче в неї воно справді було. Роман Ващенко — особисте життя. Кілька годин у ліжку, решта — спільні страхи. Як ставитися до всього цього? Ти відвикла, ти розучилася, ти не вмієш, тобі вже тридцятка — помирати пора… І направду ледь кінці не віддала, ти обережніше з цим, дівчинко…

Роман з’явився, перервавши балаканину Сухової. Вираз його обличчя налякав Ольгу, насторожив навіть подругу, на язиці якої крутилися, без сумніву, всілякі репліки на його адресу. Замість атаки Сухова поспіхом почала збиратися, пообіцяла забігти днями, і за мить її підбори вже цокали по лінолеуму — журналістка Сухова, будучи дамою ефектною, завжди вишукувала можливості привернути до себе увагу в будь-який спосіб. Приміром, ступати на нічим не покриті ділянки підлоги.

— Як ти? — Роман дуже нервувався. Він примостився скраєчку ліжка, тут-таки підхопився, руки то зникали в кишенях халата, то схрещувалися на грудях. Сусідки по палаті отримували цього ранку купу задоволення — їхній лікарняний побут прикрашався надзвичайно цікавими подіями.

Жахливо цікавими. Страшенно цікавими.

— Що там?

— Лежи… і не хвилюйся… Все під контролем… Я провідати зайшов… Спробуй заснути…

— Ти знущаєшся? — На глядачів і слухачів Ольга звертала уваги чимдалі менше.

— Дещо змінилося… Я тут, поруч… Скажеш — мене покличуть…

Роман якось дивно подивився на неї, неначе бачив уперше, обвів очима палату, ні на кому не зупиняючи погляд, потупцяв, пробурмотів: «Видужуйте» і хутко вийшов, залишивши Ольгу наодинці з крапельницею і сумними думками.

Події, як їй здалося, прискорили перебіг.

На сходовому майданчику біля входу до відділення на Анатолія Гончаренка чекав мужичок. Саме мужичок, у вицвілих «варьонках», що давно вийшли з моди, не знайомих зі щіткою дешевих, самопальних, на «блискавці» ботах, в новому турецькому светрі, який виднівся з-під розчахнутої старої камуфляжної куртки. На довершення образу — дводенна щетина і коричнева бейсболка, що її візитер м’яв у руках. Але вже перша фраза видала манеру спілкування: мужичком він видавався зовні, а насправді — мужик, міцний, серйозний, що знає ціну собі та — головне — іншим.

— Гончаренко — ти?

Таких Анатолій набачився, коли жив у дачному селищі. Вони працюють у будівельних бригадах, впевнено зводячи особняки і так само впевнено оцінюючи власну працю, лишаючи замовнику право вибору: дешева алкашня, що так-сяк клепає, чи вони, люди солідні, роботяги. Такі ріжуть бичків і кабанчиків, вивозять їх на базари і продають з презирливою гідністю, не запопадливо припрошуючи покупця, а милостиво дозволяючи йому купити товар.

— Припустімо.

— А без «припустімо»?

— У чому річ?

— Гончаренко — ти?

Погляд мужика був важким і непривітним.

— Ну, я. Далі що?

— Розмова є. Ділова. Відійдемо.

Чоловіки відійшли до стіни, аби не загороджувати прохід. Відвідувач діловито начепив — саме начепив! — бейсболку на голову, запхав руку до кишені штанів, а коли витяг назад, в кулаці зазеленіла купюра, явно відкладена окремо заздалегідь, такі мужики всіх грошей тобі ніколи не покажуть.

— Домовимося. Напиши заяву, що претензій не маєш.

— Не зрозумів.

— Ну, за жінку свою… Під мене вона… В смислі, під мою машину… Вона сама… буха була… А мене тягають.

Гончаренко сам від себе не чекав такого приступу навіть не сміху — дикого реготу, зовсім недоречного в лікарні. На нього почали озиратися лікарі й сестри, що проходили мимо, а відвідувачі дивилися скоса, немов на ідіота. Насилу опанувавши себе, Анатолій вибачливо махнув рукою.

— Не хотів… Накотило щось… Просто таких проблем я не чекав… до всього…

— Яких «таких»? Вона сама під колеса поперла, руки на себе хотіла накласти, сп’яну чи я не знаю… Зупинився, допомогу надав, як положено. А від неї — як з бочки… З ДАІ проблеми тепер… Так що пиши…

Гончаренко намагався не дивитися на простягнуту руку.

— Вас як звати?

— Тобі не один чорт? Петро… Нечипорук…

— Гаразд, я, звичайно, напишу, що треба. Тим більше — вона сама, — звичайно, не сама, але для чого Петрові Нечипоруку знати непотрібну і незрозумілу йому правду, ще подумає — не терапія, а психушка якась, — Тільки грошей не треба.

— Мало? — Петро Нечипорук швидко витяг ще одну купюру. — Бери, бери, кажу!

— Обійдуся, — гроші просто так ніхто не тицяє, Анатолія насторожила така настирність, тим більше — цей Петро Нечипорук, хай там що, сидів за кермом машини, яка наїхала на Аліну, і ще невідомо, яка сила повертала кермо. — Не треба.

Петро Нечипорук підійшов до художника впритул і заговорив скоромовкою, яка виказала його нервовий стан:

— Візьми гроші, хлопче, заради Бога, візьми, не ображай, без того вистачає, двійко поросят годував — здохли, за тиждень гигнули, ветеринар був, сказав — скинути в яму і хлоркою засипати, хвороба, до нас санінспекція тепер як додому до себе ходить, донька народити не може, син у Харкові під слідством, на підписці, десь щось на базарі не поділили, бєспрєдєльщиків отоварили, а в тих куплене все, машина барахлить, ще аварія гадська, цього тільки горя ще не було, візьми гроші, вже не знаю, кому давати, свічки в церкві ставлю, подаю в переходах, не ображай, пожалій ради Бога, ну…

Від такого натиску відвертостей Гончаренко навіть відступив до стіни, а Нечипорук наступав, намагаючись запхати гроші до кишені його штанів. Здавалося, цей міцний мужик зараз заплаче.

— Добре, добре, заспокойся, — Анатолій теж перейшов на «ти», — Візьму, раз таке діло, візьму. І давай сюди свій папірець, продиктуй, як треба писати, давай…

— Я тобі потім ще м’ясця…

— Та добре, добре… Диктуй, нема коли торгуватися…

— Я радий, Фіделю Васильовичу, що ви повірили мені настільки, щоб убити.

Фідель дивився на Чирву — і не бачив його. Якщо іншого способу немає, він готовий убити цього дивного старого, котрого відверто недолюблював, але котрому зараз довіряв цілковито.

Особливо після вчорашньої ночі.

Час довгих пояснень минув. У Нього досить сили для атаки. Спочатку — Ольга Нечваль. Потім Ромка Ващенко і дивна історія з собакою та бандитом. Нарешті, Аліна, жінка, якщо вірити Анатолієві, непитуща взагалі, особливо коли на руках алкоголік — чоловік, раптово кидається під машину, і від неї тхне спиртним. А в крові алкоголю не знайшли, ось так.

Одне слово, Чирва тут, у лікарні, навмисне зводить порахунки з життям. Його негайно починають відкачувати, Він обов’язково використає шанс, аби заволодіти Чирвою. От уже точно вийде злий геній! Використовуючи розум та тіло вченого і свою диявольську — інакше не скажеш — силу та енергію, Він напевне зуміє посіяти і виростити Тотальний Страх. Наслідків цього краще не пояснювати. Потрібен лікар або хтось, та лікар — краще, який у той момент, коли Чирва почне оживати, відімкне необхідні для порятунку життя системи. Треба, аби Павло Чирва помер і щоб Він не зміг тримати в його тілі життя, як це було з Гончаренком та Ольгою.

Тоді Він помре разом з Чирвою.

Стороння людина так вчинити не зможе. Художника ніхто на гарматний постріл до хворого не підпустить. Роман зізнався: вчителя, з яким знайомий багато років, він убити не зможе. Сам Фідель Васильович нічого не відповів.