— Чемпіонат з ненажерства. Хто стомиться жерти останнім, той отримає суперприз — живе курча! — чорний пацюк відверто насолоджувався видовищем. — Треба бачити, як переможець смачно перегризе м'якеньке курчаче горло! Кров, тепла кров бризкає в різні боки, тече по шиї, капає на землю…
Вирватися з кошмару Ольга й далі не могла, як і рухатися чи кричати. Наступний канал.
— Найдовший хвіст належить…
Звук несподівано зник. Чорний пацюк сидів у Ольги на колінах, тварюка навіть виросла трохи, стала розміром з ангорську кішку.
— Ти ще не те побачиш, погань! — паща була трохи роззявленою, але щелепи не рухалися, звуки йшли, здавалося, з нутра. — Ти влізла сюди сама, так що вибирай, де лишишся! Там тобі спокійно вже не буде! Не буде!
Ольга відчула — як і минулого разу, — тонкий зашморг на шиї затягується, але звідкись знайшлися сили, вона закричала…
… і прокинулася, у кріслі, перед увімкненим телевізором, з екрана розпачливо ридала якась красуня на грудях чистенького дядька з бакенбардами. Першою думкою було вирубати огидний ящик, та замість цього Ольга зробила звук, а разом з ним і ридання, голоснішим і кілька хвилин сиділа мовчки, звикаючись з новим відчуттям: наче витягнула шию із зашморгу. Обережно, дивлячись під ноги, вона сповзла з крісла і пройшла до ванної. Від побаченого в дзеркалі тілом Ольги пробігли дрижаки.
Шию обперізував свіжий червоний слід від тонкого зашморгу.
Спокійно. Вона помацала слід пальцями, покрутила головою, роздивляючись з усіх боків і намагаючись знайти розумне пояснення його появі. Дзвонити Романові чи дивному старому? Зараз не хочеться нікого бачити. Поспати, і все минеться. На думці про сон Ольга знову здригнулася, але вона ще не досить виснажена, аби не розуміти: боротьба зі сном ні до чого доброго не призведе, вона ще більше втратить на силі, а сила потрібна, як ніколи. Колись, зібравшись на силі, вона пережила кризу і вийшла з жахливого як на жінку — згадувати не хочеться! — запою, не кожному чоловікові таке під силу. Жінки сильніші, сильніші, сильніші…
Ольга раптом відчула, що засинає навстоячки. Ще чого бракувало: гепнутися об край ванни головою. Вона рішуче повернулася до кімнати, знайшла в ящику стола аптечку, в аптечці — снодійне, не те, підсунуте Суховою, на основі якихось рослинних препаратів, а таблетки, які глушать моментально, хімія. Зараз їй потрібне саме це. Анатолій Гончаренко теж глушив себе таблетками, тільки він ховався від людей, чого вона, Ольга Нечваль, робити не збирається. Вона ж знає, що робиться з нею… чи в ній… Відіспиться — і до бою! Більше таблеток заковтнути треба, ось так, ще, ще… Десь там горілка лишалася, запити б для прискорення ефекту…
За півгодини Ольга міцно спала в освітленій кімнаті з увімкненим телевізором. Небезпечно міцно.
Чирва не знімав слухавку, значить, його вдома нема. Фіделя теж не було на місці. Роман у глибині душі підозрював, що ці двоє десь разом, більше того — відчував недобре. Нічого дивного в цих відчуттях, але зриватися і розшукувати їх, з’ясовувати щось саме тепер, цієї миті Роман не мав ні бажання, ні сил. Тільки вдома він відчув, як вимучив його сьогоднішній довжелезний день. Він просто неспроможний сприймати інформацію, отож колегам від нього користі мало, практично ніякої.
Спроби добитися до Ольги теж не принесли успіху: на тому кінці дроту не брали слухавку. Спочатку це схвилювало, але потім Роман, зішкрібаючи докупи рештки логічного мислення, дійшов простого висновку: жінці з горою стало сьогоднішнього дня, вона відімкнула телефон і відсипається.
Чирва порадив їй снодійне, так легше буде заснути. Йому самому, між іншим, передрімати теж не завадить.
Роман не знав, скільки часу вдалося поспати. Так само не міг зрозуміти, яка сила змусила його раптово скочити з дивана. Поки він збирався з думками, ноги самі несли його до вхідних дверей. Ззовні хтось шкрібся. Роман здивувався небажанню просто подзвонити, але руки мимохіть вовтузилися із замком. Двері прочинилися, і щось велике й темне стрибнуло на Романа.
Оговтався він швидко і побачив себе посеред кімнати, а навпроти дибки стояла чорна німецька вівчарка, потім він угледів її хазяїна. Той стояв, широко розвівши ноги, повідок, напнутий, мов струна, намотано на могутню руку. Вранішній голомозий квадратнопикий браток широко шкірився, але цього разу всі зуби зблискували золотими фіксами. Повен рот золота.
— Стій, де стоїш, сучара! Собаку пущу!
Дивно, всі слова застрягли в горлі, та й саме горло, як і тіло, стискав ганебний страх. Здається, його можна було помацати.
— Думав, не знайду? — гість ледь послабив повідок, і собака тепер стояв під кутом до нього. — Бичара долбаний, кого кидонути захотєл?
Очі. Десь зовсім недавно Роман уже бачив ці очі, точніше, такий вираз очей. Вранці браток витріщався на нього тупим лютим поглядом, а тут було щось інше: розумна холодна ненависть.
— З тобою, падла, я ще розберуся. Не до тебе поки, твоє щастя, — він знову послабив повідок, собака вже вільно стояв на підлозі, з роззявленої пащі капала слина. — Подружку спасай, біда з подружкою. Копита відкине, якщо жопу свою не піднімеш.
Про що він? Роман відзначив: він стоїть і боїться.
— Не стій! Помогти? — повідок теліпався в його руці зовсім вільно: — Фас, Маркіз!
Вівчарка знову стрибнула, гострозуба паща неслася Романові в лице…
… і він прокинувся тепер уже насправді, махаючи руками. Горілчаний перегар стійко тримався в повітрі. Годинник показував початок сьомої вечора.
Рятуй подружку… Ольга не відповідала, а даремно таке попередження уві сні — в Його сні! — не прийде. Роман набирав номер Ольги і довго слухав гудки, повторюючи голосним шепотом: «Візьми, візьми, візьми, візьми, чорт!» У Чирви теж глухо, Фіделя ще не було вдома, а телефон кабінету так само вперто мовчав. Ольго, що з тобою? І що з нами всіма?
Роман поспіхом одягнувся. Біля дверей на мить затримався, прочинив обережно, очікуючи собачого стрибка, та нічого не сталося. Побиту машину він таки загнав у ремонт, все одно їздити на ній зараз поки що небезпечно, тому кинувся голосувати. Сів у першу-ліпшу машину, яка зупинилася, не торгувався, бо навіть не почув названої суми.
— Хоча б закусив, — скривився водій. Роман промовчав, думаючи зовсім про інше. Коли вони вже під’їхали, він побачив її вікна. Яскраво освітлені. Кухня і кімната.
Спочатку він довго давив на кнопку дзвінка, потім барабанив у двері кулаками, ногами, нарешті закричав: «Відчини! Олю, відчини!» З сусідніх дверей визирнула сердита бабця в потертому махровому халаті.
— Е, я міліцію покличу!
— Клич! Я не жартую — там щось сталося! Біда там, тьотю!
— Буде тобі зараз біда, якщо не підеш!
— Та клич свою міліцію!
Ось тепер бабця точно побігла до телефону. Роман, стукнувши в двері ще кілька разів, нарешті зважився і, розбігшись, налетів на них всією масою. Раніше він ніколи не вивалював зачинених дверей, сильно забив праве плече, але спроб не припинив, і з четвертої домігся результату — двері злетіли з завісів, він незграбно впав до квартири.
— Олю! Олю! Олю-у-у!
Алкогольні пари туманили голову. Такий дух стояв у квартирі Романового дядька, міського самогонника у третьому коліні.
— Олю! Ти де?
Вона лежала на софі і, здавалося, не дихала. Роман упізнав упаковку з-під снодійного, побачив порожню пляшку з-під горілки, склянка валялася на підлозі. Він нахилився, сильно поторсав жінку за плече. Жодної реакції. Дихання майже не чути. Роман перевернув її на спину. Очі заплющені, обличчя бліде. Він розчахнув халат на грудях, під ним блиснула комбінація, він рвонув її, здираючи разом і ліфчик, приклав вухо до грудей. Серце давало слабенькі поштовхи. Пульс ледь можна намацати. Поки що жива, поки що жива, поки що…
— Стояти! Не рухатися! Міліція!
Не збираючись підкорятися, навіть не реагуючи на накази, Роман повернувся — і тут-таки кулак молодого сержантика в’їхав йому в обличчя. На ногах утриматися не вдалося, він упав, але відразу ж сів, спираючись об софу, сильні руки вправним рухом кинули його на підлогу обличчям униз, заламали руки, клацнули на зап’ястях браслети, кров цівочкою потекла з розбитого носа. Коли його знову повернули, Роман побачив наведену на себе зброю і здивувався. Не тому, що виявився настільки небезпечним для міліцейського наряду, а тому, що геть не боїться. Є важливіші страхи і важливіші справи.