— Де знаменита сауна?

— Там, як заходиш у ванну, відразу за ванною двері. Тобі оце зараз припекла та сауна?

— Просто запитую. Я б не ризикував, раптом натиснемо не на той важіль і вибухнемо. Ото Баглай зрадіє!

— Дуже смішно, ідіоте! Ти вмієш вмикати колонку? Без цього вода не нагріється.

— Наука проста, наче палець…

Поки вони освоювали територію, розпалювали колонку, розбиралися з продуктами, готували нехитру вечерю, осінні сутінки поволі огорнули все довкола. Дощ припустив сильніше, краплі заспокійливо тарабанили по віконному склу. Олена визирнула у вікно, гмикнула:

— Правда, жодне вікно в селищі не світиться. Ми тут точно самі.

— Ну, Бог парує.

— До чого ти це сказав?

— Треба ж про щось говорити.

— Давай краще вирішимо, хто де спить. Чаю ще будеш?

— Ні, дякую, — Максим відсунув від себе кухоль. — Є пропозиції? Ти звикла спати в продюсерській спальні?

— Я звикла в спальні, — підтвердила Олена, її тон відчутно змінився, та Глод вдавано не помічав цього. — Ти хочеш лягти біля мене?

— Здається, минулу ніч ми так само ночували в одній кімнаті.

— А цю ніч і всі подальші, скільки там їх вийде, будемо спати окремо.

— Чудово. Тоді я займу весь перший поверх. Тільки якщо стане страшно, кричи.

— Для чого? — Олена демонстративно відчепила від пояса мобільник, поклала у центр столу, відсунувши тарілку з недоїденими шматочками шинки. — Ось, мобільний зв'язок. У тебе вхідні безкоштовно, так само в мене. Я наберу тебе і покличу, коли справді стане страшно. Не вимикай телефон, будь ласка.

Приймаючи її гру, Глод підвівся, вийшов у передпокій, де почепив куртку на вішалку, витягнув із кишені свого мобільника, акуратно поклав на стіл поруч із її трубкою.

— Диви, лежать собі, наче два голубці.

— Голубки, — машинально виправила Олена.

— Теж правильно. І нічого їм не заважає. Наші трубки поряд, а значить, наші вуха поруч…

— Ти дражнишся чи серйозно на щось претендуєш? Надивився кіно про охоронця та беззахисну жінку, котра рано чи пізно лізе до нього в ліжко? Для чого ти взагалі приперся?

Глод зрозумів, що перегинає палицю, втрачає контроль над ситуацією, але він не міг збагнути, чому і в який момент вони обидва перейшли на неприпустимий у їхній ситуації тон. Ще трохи — і вони посваряться. Ні, сто разів права Наталка: мент він, від маківки до п’ят, і жарти відповідно придурасті, вимучені. З другого боку, ситуація провокує… А може, атмосфера розслабляє. Тут насправді тихо, аж надто тихо і спокійно…

Йому стало раптом цікаво, про що думає тепер Олена, вже хотів зробити перший крок не те що б до примирення — вони, в принципі, лише на підступах до сварки, — а швидше до відновлення нормального спілкування, та його наміри перебила мелодія з телефільму «Бригада». Вона лунала з Олениного мобільника. Вона взяла трубку, подивилася на сяючий блакитним дисплей.

— Номер незнайомий.

— Не відповідай.

— Раптом щось важливе?

— Кажу тобі — краще вимкни його зовсім.

— А чого ти тут розкомандувався? — вона демонстративно натиснула на потрібну кнопку, піднесла трубку до вуха. — Алло!

— Мене чутно? — зв’язок, як виявилося, справді був поганеньким, але Олена чула співбесідника досить нормально, хоча в трубці тріщало.

— Чутно, чутно, хто це?

— Моє прізвище Хобот. Хобот, Хобот.

— Та чую, чую, який ще хобот? — Олена не стримала посмішки, та коли Глод усміхнувся у відповідь, демонстративно стерла її з обличчя.

— Майор міліції Хобот. Ми зустрічалися з вами позавчора, в кабінеті Савченка… Генерала Савченка.

— То й що? — насправді там сновигало досить багато народу. Під час розмови генерал постійно відволікався, давав зовсім незрозумілі вказівки, потім говорив, зітхаючи: «Шукаємо вашого Баглая, шукаємо, всіх на ноги підняв, мать його, вибачте». — Може, й зустрічалися.

— Ви де перебуваєте зараз?

— А що таке?

— З вами все гаразд?

— Я ж відповіла на дзвінок.

— Ви точно в безпеці? Якщо поруч із вами є самі знаєте хто, скажіть речення, вставивши в нього фразу «будь ласка».

— Я точно в безпеці, без усяких «будь ласка».

І говорю з вами, тільки не знаю, на яку тему.

— Тема одна — Баглай. Я в складі опергрупи, яка шукає Баглая. Мені доручено розшукати тепер вас. А ви десь зникли. Пішли з поминок, кажуть, і додому не повернулися. Після всього ми ж за вас переживаємо.

— Мило з вашого боку.

— Що?

— Дякую, кажу. Я виїхала з міста на деякий час. Я маю на це право.

— Маєте, але, Олено, ви нам будете потрібні вже завтра.

— Для чого?

— Можете більше не боятися, не тікати і спати спокійно. Генерал особисто просив вам це передати. Ми знайшли Баглая. Чуєте?

Глод побачив, як різко зблідла Олена, напружився, простягнув руку до трубки. Вона заперечливо хитнула головою.

— Де він?

— Купив квиток до Львова. На десяту вечора, на сьогодні. За пару годин ми його згвинтимо. Тому краще не тікайте далеко, ваші свідчення знадобляться. Ви по цьому телефону? Алло!

— Я чую, — рівним голосом промовила вона. — Я по цьому телефону. Дякую. Успіхів вам.

Роз'єднавши зв’язок, Олена поклала трубку на місце, поряд із Максимовою. Він очікувально дивився на неї.

— Дзвонили з міліції. Твої менти дуже турботливі. Заспокоїли. Збираються брати Баглая.

— Ні хріна собі! — вирвалося в Макса. — Що значить «збираються брати»?

— У нього квиток сьогодні на поїзд. Якимось чином вони це вирахували.

— Ага! — Глод переможно викотив груди. — Можуть, коли захочуть! Я тобі що казав учора? Шукатимуть, аж гай шумітиме.

Раптом він замовк, рішуче підвівся, підхопив мобільний зі столу, взувся і під мовчазним поглядом Олени натягнув куртку. Телефон зник у правій кишені. Пістолет із кухонного ослінчика перекочував за пазуху, до внутрішньої кишені. Кобури для ТТ Глод не зробив, зате кишеню спеціально підладнав для носіння зброї.

— Куди це ти намилився?

— Якій у нього поїзд?

— У кого?

— Де будуть брати Баглая?

— Тобі для чого?

— Вибач, я мушу на це подивитися. Повернуся і заспокою тебе. Все в деталях перекажу. Мені здається, ми почали сваритися. У нашій… твоїй ситуації так не роблять, та я спровокував дурну розмову.

— І тепер хочеш лишити мене саму?

— Я брав його один раз. Ніхто не заборонить принаймні подивитися, хто і як зробить це за мене. Невже тобі було б не цікаво?

— Не цікаво. Я його не брала, і вік би його не бачити, чесно, — Олена підвелася і почала збирати тарілки.

— Даремно дмешся.

— Я дмуся?

— Дмешся.

— На тебе? Забагато честі.

— Так я поїду?

— Роби, як знаєш.

Глод потупцяв на місці, але мент знову перемагав.

— У разі чого я з мобільним, вимикати не буду.

— Траса мокра. Не жени. Чужу машину покалічиш.

Максим вирішив цього разу промовчати, повернувся і вийшов під дощ. За кілька хвилин Олена почула, як завівся мотор. Із кухонного вікна було видно: «Шкода» виїхала за ворота, Глод вийшов із машини, зачинив їх зсередини, сам пройшов назад через хвіртку, швидко впорався з клямкою. Блимнувши на прощання фарами, машина рушила і скоро зникла під дощем у темряві.

Дивно. Чи їй здалося, чи цей справді незнайомий чоловік приревнував її до покійного Малиновського. Роздратування від розмови, котра зайшла в небажане, хоча й передбачуване русло, змінилося злістю на себе. Скинувши недоїдену ковбасу, шинку та сир на одну тарілку, Олена поставила її в холодильник, а решту посуду поставила в раковину, пустила теплу воду. Мити посуд не поспішала: сперлася руками на краї мийки, закусила нижню губу. Так, він висловився досить незграбно, навіть намагався до певної міри не видавати справжніх почуттів. І все ж таки вона вловила натяк: Глод натякав, що вона звикла спати з продюсером. Не з чоловіком на ім'я Роман — саме з продюсером, впливовою людиною, котра могла робити Важливі та Головні дзвінки. Що ж, виходить, його спосіб мислення мало чим відрізняється від інших. Адже без перебільшення половина працівників «S-каналу» вважала так само. І ось тепер, коли Романа вбито, а сама вона боїться власної тіні, тепер чи не варто признатися самій собі: всі вони, включаючи мента, не так уже й помиляються.