Вночі вони знову посварилися: Олена вперто не хотіла вимикати світло в усій квартирі, навіть у ванній і туалеті. До себе додому Малиновський не поїхав лише через небажання нового скандалу, цілком логічно передбачивши, що коханка не буде його відпускати від себе. Коли нарешті вона, нагодована справді конячими дозами пігулок, заснула, Роман ще довго не спав, прикидаючи подумки найближчі перспективи. Нічого втішного ситуація не обіцяла, тож під ранок він сам запропонував Олені відвезти листа одним своїм знайомим спеціалістам на неофіційну порівняльну експертизу. Касету з фільмом про Баглая, де звучали оригінальні вірші, виписані з кримінальної справи, та вірш, отриманий Оленою від аноніма, він передав фахівцеві зі стилістики, пояснивши наперед, у чому справа, і попросивши не афішувати його прохання. Фахівець обіцяв не лише свою власну допомогу, а й навіть вирішив залучити ще парочку колег, аби повністю підстрахуватися. Працювали вони два дні, і ось нарешті повернули Малиновському матеріали, додавши письмове резюме. Та Романові все було зрозуміло і без занадто вченої, як на нього, писанини.

— Прочитай ось оце, якщо щось так просічеш, — він простягнув Олені через стіл кілька списаних від руки аркушів. — А в двох словах скажу тобі таке: причин для того, аби піджимати хвоста, немає. Або ж так: я не бачу цих причин.

— Говори, говори.

— Кажу: вірші, авторство яких нам із тобою відоме, і те, що тобі надіслали поштою, справді схожі за стилем. Так само, як схожі одна на одну всі пісні на радіо «Шансон». Чи, скажімо, зразки любовної лірики.

— До чого тут…

— У нашому випадку — тюремної. Чи бандитської. Словом, немає сумніву — твій анонімний прихильник належить до кримінального середовища. Може, звичайна гопота. Володіє словом, але не фахово. Так само, як Баглай. Ну, як би тобі ще пояснити… Горілка, скажімо, готується за однією технологією. Вся вона має сорок градусів. Лиш виробник різний. Чи ті ж самі вареники — їх усюди однаково ліплять. Начинка різна, тісто, розмір та суть вареника лишається одна. Ось такий «віршований вареник» тобі прислали.

— Ти хоч сам розумієш, що верзеш? Хто з нас ідіот?

— Слухай, кому це треба, тобі чи мені? Я пояснюю, як можу, аби до тебе дійшло: напевне сказати, хто саме написав цього дурнуватого віршика, практично неможливо. Так, не виключено, що це Баглай, котрий утік із-під варти. Але йому немає чого більше робити, як оце римувати для тебе рядки. Я схильний думати, що ти впадаєш у паніку. А це, дитино, шкодить виробничому процесові. Графік озвучки ти вже зірвала, посидите з режисером сьогодні вночі. Вибач, але ти на роботі. Ще візьми зйомки зірви.

— Отак, значить, — Олена пробігла очима по каракулях фахівців-стилістів. Нічого до пуття не зрозуміла, та навіть і не спробувала, заховала папірці в кишеню. — А можна дізнатися, що ти взагалі про все це думаєш?

— Нічого, — квапливо, навіть надто квапливо відповів Малиновський, потім швидко додав: — Ну, не те щоб зовсім нічого… Я тобі скажу, коли вже так припекло, настільки, що заважає нам працювати в нормальному режимі. «Кримінальні портрети» — рейтингова програма, із цим ти мусиш погодитися. Так, багато в чому — завдяки тобі. Не лише тому, що ти вчасно просікла фішку, просто вибір ведучої справді вдалий. Симпатична мордочка, все таке…

— Дякую.

— Нема за цо, як кажуть поляки. Ми показали глядачам убивцю, котрий, окрім іншого, має певний поетичний талант. Не Тичина чи там, я знаю, Сосюра, але ковбасить собі пацан стішки, це цікаво, це хід, це фішка врешті-решт. Когось зачепило. І цей «хтось» відкриває в собі не менший поетичний талант. Він вважає, що не гірший за убивцю, котрий нашими стараннями став якщо не знаменитим, то принаймні більш відомим, ніж твій анонімний кореспондент. Підписуватися з невідомих причин він не бажає. Може думає — рано ще. Можна припустити, що ти отримаєш ще з десяток шедеврів, аж поки автор не відкриється тобі… нам… Скажи, якби ти не подзвонила тому конченому оперу й не довідалася про втечу Баглая, ти лишила б віршика в себе чи викинула б у смітник?

— Я впізнала стиль Баглая, — вперто стояла на своєму Олена. — Не лише в цьому листі… Взагалі… Розумієш, Ром, я багато дізналася про нього. Перший персонаж, мені все було цікаво, я не знала, як підступитися до нього, з якого боку…

— Гаразд. Гаразд, добре. Тоді давай так: задля якого хера йому треба посилати тобі віршика?

— Думаю, він хоче, аби я знала — він на волі.

— Знаєш ти, добре. Що з того? Де погроза, де загроза життю? Ментівський генерал — не найприємніша людина в цьому світі, та він має рацію — доказів жодних, лише твої припущення. Нічим поки що не підтверджені. Можемо, якщо хочеш, подати факт отримання тобою віршованого листа в наших новинах. Цікава фішка, зайва реклама для нас. Навіть оголосимо конкурс на кращий вірш для ведучої…

— Ні! — вигукнула Олена і сама злякалася власного вигуку, стишила голос: — Не треба, так гірше буде.

— Для кого? Програмі, між іншим, подібні іміджеві фішки зовсім не зашкодять. Узагалі, більше про роботу думай.

— Мені… мені страшно, Ромо.

— Я чую це, дитино, вже четвертий день. І, слава Богу, не четверту добу, — натяк прозвучав досить прозоро: після тієї, першої ночі Малиновський не ночував у Олени, а її спроби приїхати до нього негайно відкидав, пояснюючи, що йому хочеться виспатись. — Якби тобі підтвердили, що твій анонім — справді Баглай? Що б змінилося?

— Думаю, мене хоча б охороняли… їм же треба ловити Баглая…

— Дитино, ніхто тебе охороняти не буде. Я так само не збираюся. Своєї охорони немає, наймати через різні там агенції — викидати задурно гроші. Адже твоєму життю навряд чи щось загрожує. А якби й загрожувало, то в бункер я тебе не зачиню. Навіть якби я пішов на те, аби наймати фірмових накачаних охоронців, усе одно до кінця життя вони за тобою не ходитимуть. Усе, до цієї теми ми більше не повертаємося. Хочеш — живи в моєму кабінеті. Отам, на шкіряному диванчику в приймальній. Обіцяю замовляти тобі піцу телефоном, якщо таке рішення гарантує мій спокій. Довго ти сама так протримаєшся?

— Ромо…

— Немає Роми! Є робота, є телеканал, є продюсер, є рекламодавці. Все! А Баглая немає, уяснила? — відчувши, що перегнув палицю, Малиновський підвівся, вийшов із-за столу, як міг лагідно погладив дівчину по опущеній голові. — Заспокойся. За годину вільна студія, Корнієнко чекає. З журналістами ще й не таке трапляється. Переживеш, коли хочеш стати професіоналом.

У ці хвилини Олені Суржі не хотілося нічого. Та сказати це Романові, котрий буквально за кілька днів несподівано зробився чужим і незнайомим, вона не могла наважитися. Може, вона справді панікує, наче маленька дівчинка.

…А може, Роман Романович — Циган Циганович! — Малиновський ніколи не був для неї справді рідним та знайомим…

Ні, тільки не такі думки. Тільки не так. Це вже повна капітуляція.

Олена швидко витерла вологу з очей, усміхатися навіть не намагалася, та робочого вигляду на себе напустила. Здається, Роман лишився задоволений педагогічним сеансом, бо відразу перейшов до іншої теми, потік його слів перервало пищання мобільника. Олена, скориставшись нагодою, кивнула і вийшла з кабінету.

І побачила просто біля дверей, поряд із тим самим шкіряним диваном, де продюсер пропонував їй оселитися, плетеного кошика, заповненого трояндами. Ніна, секретарка Малиновського, кивнула на квіти.

— Годину тому принесли. З прохідної передали. Запитали, де ти, я сказала — тут, навіть сама сходила.

— Ну, то й що?

— Нічого. Тобі квіти. Дивно тільки — число непарне, але одна зламана. Мабуть, доставляли так, тому кур’єр чкурнув, не дочекавшись. Вважай, парне, наче на покійника. Нічого, витягнеш одну, даси мені, — Ніна підморгнула. — Від кого, цікаво?

— Стоп, давай ще раз, — Олена піднесла руку, відгороджуючись від словесного потоку, — мені хтось прислав кошик троянд. Правильно?

— Дійшло нарешті.

— І посильний не дочекався, поки за ними спустяться?