— Це — не поезія. Це просто вірші. Не найгірші, проте й не геніальні.

— Ну, вам, творчим людям, видніше. Для мене як відповідального працівника органів внутрішніх справ, так само, як для будь-якого працівника розшуку чи слідства, це навіть не речовий доказ.

— Чому?

— Давайте, пані Олено, ще раз усе по порядку. Отже, вам на телебачення часто приходять подібні листи?

— Подібний — уперше.

— Тобто? Ніхто ніколи не присилав вам віршів?

— Ну, скажімо так, присилали, але не такі…

— Ще раз почнемо спочатку. Скільки разів за весь час роботи на телебаченні ви особисто отримували листи?

— Багато. І на «Кухонний базар» приходила пошта. Звичайна та електронна. Писали на форум — як для програми взагалі, так і для мене особисто. Будь-яка програма заохочує глядацьку пошту, зворотній зв’язок, рейтинги, розумієте?

— Звичайно. Поїхали далі: на «Кримінальні портрети» пошта приходить?

— Не так багато, вийшло ж усього чотири випуски. Особливо після батька-ґвалтівника. Та й після людожерів народ писав. Обурювався здебільшого. Хтось приколювався на форумі в Інтернеті. Написали кілька разів: «Я тебе з'їм!». Так, пустощі…

— Чому ж пустощі? Між іншим, оце «я тебе з'їм» реальніше сприйняти за погрозу, ніж невинний віршик, написаний, без сумніву, прихильником. Вашим особисто. Та ще й таким, хто не сподівається на вашу прихильність. Ви для автора цього послання — недосяжна телезірка. І жінка, зрештою, також. Ось, послухайте уважно. Не відмовлю собі в задоволенні зачитати це вголос.

Генерал прокашлявся і почав декламувати без жодного ентузіазму, наче звітував комусь про виконану роботу:

Олена та Малиновський вислухали його, зберігаючи кожен на своєму обличчі однаковий кам'яний вираз. Слідчий експеримент вочевидь не вдався, і господар кабінету помітив це.

— До речі, — генерал намалював на обличчі посмішку, — я теж ваш палкий прихильник. Належу до легіону таких самих ваших фанатів із числа працівників МВС усієї України. І так само не сподіваюся на взаємні почуття, як і цей зек. Між іншим, полковника Стогнія так не люблять, як вас. Може, тому, що красується, наче дівка, а тут розумна альтернатива — насправді красуня.

— Але ж ви не пишете мені подібних віршів! Взагалі ніяких!

— Не сподобив мене Господь! — Савченко розвів руками, аркуш паперу й далі тримав у правиці.

— Мені взагалі вперше прислали вірша поштою!

— Все колись трапляється вперше!

— Але його написав Баглай! — Олена відчула, що опинилася в якомусь зачарованому колі. — Я начиталася його так званих віршів, ще коли працювала над кримінальною справою. Вони підшиті, том тридцять четвертий, як зараз пам’ятаю.

— Це — один із тих віршів?

— Ні, він, швидше за все, написав новий! — генерал хотів щось сказати, та Олена затарабанила, незважаючи на невдоволену Романову міміку і не даючи господареві кабінету вкотре збити її з думки: — Тому ми хочемо знати, де Баглай тепер. Якщо він якимось чином дізнався адресу нашого офісу, сидячи в камері й відбуваючи своє довічне ув’язнення, я заспокоюся і намагатимусь подивитися на надісланий мені вірш під іншим кутом. Але я довідалася, що понад тиждень він гуляє на волі. Навіть більше — втік, залишивши після себе купу трупів. І ось мені надходить від нього лист. Думаю, йому таки дали змогу подивитися нашу програму, тепер він просто знущається, лякає мене…

— Якщо не гірше, — вставив Малиновський.

— Тобто? — не зрозумів генерал.

— Не виключено, що він захоче… скажімо, нашкодити Олені.

— Гаразд, — витримавши невеличку паузу, мовив генерал. — Я слухав вас, послухайте і ви мене. Оцей лист, — він помахав аркушем у повітрі й нарешті поклав його на стіл, — набраний на комп’ютері та роздрукований на принтері. Надійшов він не поштою, правильно? Його вийняли вчора з ящика для прямої кореспонденції, що стоїть біля бюро перепусток на центральному вході до офісу вашої телекомпанії. Як ви щойно пояснили мені, відвідувачі можуть класти туди листи та різні пакунки, котрі призначені для працівників каналу, аби за кожним разом не виписувати кур'єрам перепустки чи не смикати туди-сюди постійно зайнятих адміністраторів. Виймають надходження тричі на день. Незалежно від того, повний ящик чи там лише один конвертик. Цим займається конкретна людина, яка сортує пошту й передає далі адресатам. Ніколи ще нічого не губилося, нововведення себе виправдовує. Поки що я правильно відтворюю ваші слова, Романе Романовичу?

— Абсолютно.

— Ви принесли також конверт, із якого Олена витягла листа з віршем, що так налякав її. Ось цей конверт, переді мною, — тепер генерал показав їм розірваний конверт. — Зворотної адреси немає, вашої так само. Лише наклеєні скотчем великі літери, набрані спочатку на комп’ютері, потім — роздруковані на принтері, тоді — акуратно вирізані. Тут зазначений адресат: «ДЛЯ ОЛЕНИ СУРЖІ». Кинути цього листа в ящик міг хто завгодно.

— Вам не здається все це підозрілим?

— Ні, — коротко відповів генерал. — Людина має право передавати листи іншій людині у будь-який безпечний для життя та здоров’я спосіб. Скажімо, загортати в папірець каменюку і кидати у вікно, розбиваючи шибку, не можна. Злочин не кримінальний, але адміністративний штраф стягується легко. Можна ще за хуліганство притягти таких листонош, та на практиці такого ніколи не роблять. І так міліцію лають, що саджають мало не за п’ять колосків, як при Сталіні, а справжні бандити відкуповуються хабарами і на свободі гуляють…

— Так на волі Баглай чи ні? — знову не витримала Олена.

— Я ще не закінчив, — генералова рука поклала конверт зверху на аркуш. — Таким чином, почерк визначити неможливо. Аби ще ваш анонімний фанат писав від руки… Жодних придатних до ідентифікації відбитків пальців, окрім моїх та ваших, ані на конверті, ані на аркуші експерти не знайдуть. Гарантія. Ви вимагаєте від мене захисту? На підставі чого міліція мусить берегти пані Олену цілодобово? На підставі того, що хтось написав вірша зовсім нейтрального змісту, видрукував на комп’ютері, поклав у конверт і приніс просто до офісу, а не кидав у поштову скриньку, бажаючи, аби швидше дійшов? Складу злочину в цьому немає. Повірте мені, старому розшуковцю. Навіть кримінальну справу на підставі написаного і подарованого вам вірша порушити неможливо. Так не лише в нашій — у будь-якій країні.

— Навіть якщо я просто тут напишу заяву, що мені погрожує убивця Баглай, ви її не приймете? — виклично запитала Олена.

— Ні. Територіально ваша телекомпанія належить до Печерського районного відділу внутрішніх справ. Заяву несіть туди. Навіть якщо її у вас приймуть, ніхто нічого не робитиме. Бо заява нічим не підкріплена. Кажу ж вам: поки що у факті отримання вами віршованого листа складу злочину немає.

— Тоді знову почнемо звідти, звідки вже починали, — знову заговорив Малиновський. — Ви тут обмовилися про порівняння почерку та відбитки пальців. Якби це було написане від руки, якби на конверті чи листі знайшли чіткі відбитки пальців, якби експертиза довела — писав Баглай і пальці його: чи порушили б ви на підставі цього кримінальну справу?

— Якщо Баглай відбуває призначене йому покарання — ні.

— А якщо він на волі?