Через те Микита — президент фірми, а Куц — віце-президент.

Зате у віце-президента є справжнісінька коханка, а в президента — хрін у кишені.

Годинник показував половину десятої ранку, коли «Жигулі» Куца зупинилися біля гуртожитку, де два відремонтованих нижніх поверхи здавали під офіси різним маленьким фірмам. «Евеко» винаймала дві кімнати на третьому поверсі. В одній розміщувався власне офіс, іншу використовували як склад. Їм та сусідам, квартирній агенції «Хаус», не пощастило. Просто над ними жили люди, котрі періодично засмічували каналізацію, тому офіси заливало приблизно раз на три місяці. Примусити аборигенів гуртожитку робити ремонт не міг навіть комендант — саме з його ініціативи з двох поверхів відселили народ, аби здавати їх під офіси підприємцям. Тому доводилося ліквідовувати сліди патьоків власними силами і за власні кошти. Перебиратися в інше місце попри це підприємці не бажали: орендна плата їх більш ніж влаштовувала.

Прожогом пробігши повз мовчазну бабусю в кабінці вахтера, Куц мало не злетів на третій поверх і, вгледівши бухгалтерку та обох комп'ютерників, прокричав на весь коридор:

— Соррі, соррі, через центр не проїхати, бл-лін! Микитенка нема?

— Чого б ми тут стояли? — бухгалтерка дивилася на віце-президента з докором.

— Кажу ж вам — соррі! Понеділок, самі розумієте, — говорячи так, Куц відсторонив жінку, витягнув з кишені в’язку ключів, легко відчинив верхній та нижній замки броньованих дверей, перший ступнув усередину. І вкляк на місці.

На всіх п’яти столах, де ще в п’ятницю стояли комп'ютери, тепер залишилися тільки колонки. Телефонного і факсового апаратів так само не було. Дверцята сейфу розчахнуті, на підлозі — купа паперів.

— Отак, — почув Куц за спиною голос одного з комп’ютерників. — Схоже на евакуацію.

— Що сталося, Вікторе Олеговичу? — це бухгалтерка, вона називала молодих людей підкреслено на «ви». — Так повинно бути?

— Н-не знаю… Ні…

Крутнувшись на підборах, Куц вибіг у коридор, з першої спроби не зміг утрапити ключем у замкову щілину, нарешті прочинив важкі двері складу й полегшено зітхнув. Хоч тут усе, здається, на місці.

Віктор витяг з кишені мобільник, набрав номер Руслана. Немає зв’язку з абонентом, дуже добре. Спробував ще раз — той самий результат. На черзі домашній номер Микитенка. Троє підлеглих мовчки спостерігали за шефом, утримуючись від коментарів. Без них усе зрозуміло.

Трубку на тому кінці зняли після четвертого гудка.

— Руся? — жіночий голос так горлав зі слухавки, що Куц мимоволі відставив її трошки далі від вуха. — Руся, це ти?

— Це Вітя, Алло. Я…

— Вітю, Руслан біля тебе?

— Ні. Його що, немає вдома?

— З учорашнього вечора. Вітю, він не ночував дома, він зник, Вітю, у нас міліція… — на тому боці дроту вгадувалася коротка боротьба, після чого Куц почув чоловічий голос:

— З ким я розмовляю?

— А я?

— Старший оперуповноважений УБОЗ майор Калита. Хто ви?

— Заступник… гм… Віце-президент фірми «Евеко».

— У вас ім’я та прізвище є?

— Куц. Віктор, — і для чогось додав: — Олегович.

— Значить так, Олеговичу. Де ви зараз перебуваєте?

— Перед дверима в офіс. По-моєму, нас обікрали.

— По-вашому чи обікрали?

— Я з мобільного дзвоню, — несподівано згадав Віктор. — Телефонні апарати теж покрали. Може, міліцію викликати?

— Стійте, де стоїте, не рипайтеся нікуди. Буде вам зараз міліція. Ви знаєте адресу? — запитували, очевидно, Аллу, вона щось пробубніла у відповідь, майор знову заговорив у слухавку: — Адресу тут знають. Вас там багато?

— Я і ще троє. Ну, четверо…

— Руками нічого не лапали?

— Тільки зайшли. Ну, і двері…

— Зрозуміло. Отам усі четверо й будьте.

Натиснувши на кнопку закінчення зв’язку, Віктор Куц розгублено подивився на своїх працівників.

— Сказано тут чекати. Міліція зараз приїде.

— Догралися, — зітхнула бухгалтерка. — Цигарку хоч дайте, чи що.

3

Замок експерти витягли швидше для годиться. Навіть побіжного огляду було досить, аби дійти висновку: його не ламали, відчиняли «рідними» ключами або дублікатом. Але якщо й був дублікат, то зроблений з оригіналу. Ключів, коли вірити Куцеві, лише два — в нього і Микитенка. Руслан Микитенко зник безвісти.

Зі слів дружини Алли було все так. Напередодні, в неділю, близько четвертої дня на мобільний телефон її чоловіка хтось подзвонив, після чого президент фірми «Евеко» швидко зібрався й кудись поїхав. Дружину попередив — повернеться ввечері, не дуже пізно. Але минули сьома, восьма, дев’ята, навіть десята, а Руслан додому не поспішав. Вона дзвонила на мобілку, але з абонентом зв’язку не було. Раніше з ним такого не траплялося. Одружені вони вже майже два роки, особливих конфліктів у молодій сім’ї ніхто не спостерігав. Усі знайомі, кого вдалося опитати, в один голос стверджували: проблеми в Микитенка були, звичайно, проблеми в кожного бувають, але в жодному разі вони не стосувалися подружнього життя. Не слід відкидати й припущення про наявність у молодого приватного підприємця коханки, але навіть якщо дружини йому виявилося мало і Руслан періодично ходив до дівок, причини його зникнення навряд чи треба шукати в цьому напрямі.

Збираючись їхати, він навіть не переодягнувся, так у спортивних штанях і вирушив. Тільки натяг на себе сірого светра домашнього плетіння з коміром під горло — теща сплела дорогому зятеві власноруч і подарувала на двадцять третє лютого. Хоча до війська, особливо радянського, Микитенко не мав жодного стосунку. Як студент вищого навчального закладу, він свого часу отримав відстрочку від призову, а потім, судячи з усього, знайшов спосіб домовитися з військкоматом, аби про нього до двадцяти семи років не згадували, а після того взагалі забули. Взув зимові кросівки, накинув нову шкірянку, тижнів три як купив, прихопив барсетку, поклав мобілку в кишеню куртки. Він поспішав на якусь ділову зустріч, причому з людиною, котру знав настільки добре, щоб дозволити собі одягтися просто, можна сказати, по-домашньому.

Але старший уповноважений «бандитського» відділу Слобожанського УБОЗу майор Калита опинився в квартирі зниклого Руслана Микитенка не випадково. Алла не спала цілу ніч, так само не склепили очей її батьки та батьки чоловіка. О шостій ранку, коли нерви нарешті не витримали, молода жінка викликала міліцію. Та по телефону з неї, здається, трохи навіть посміялися. Мовляв, велике діло — чоловік не ночував удома. Скільки йому, кажете? Двадцять три? Приватний підприємець, аж президент фірми? Мало де міг загудіти. Йому погрожував хтось? Знайшли його труп? От як буде щось реальніше, тоді телефонуйте. Аллин батько, дізнавшись про результати розмови, вибухнув праведним гнівом і навіть хотів бігти розбиратися в міліцію особисто. Та подальші події розгорталися стрімко і несподівано.

На початку восьмої ранку Алла смикнулася від телефонного дзвінка. Відомості про Руслана — саме ця думка зблиснула в голові, і вона не підвела. Чоловічий голос запитав, чи проживає за цією адресою Микитенко Руслан Григорович, власник автомобіля «опель-омега» за державним номером СУД 1234. Алла розгубилася: номера чоловікової машини вона навіть не намагалася запам'ятати, з неї досить інформації, що в них «опель» зеленого кольору. Це вона і сказала незнайомцеві на тому кінці дроту. Тоді він назвався: старший лейтенант Мулик. «Старший лейтенант чого?» — перепитала Алла. «Міліції», — почулося у відповідь, і в молодої жінки стало раптом порожньо всередині.

Машину Руслана знайшли сорок хвилин тому на околиці міста. «Опель» заїхав на тротуар і «поцілував» передком ліхтарний стовп. Ліхтарі на околиці давно світилися через раз, а деякі вулиці взагалі залишалися темними. Саме на цій вулиці сиротою світився єдиний ліхтар, саме в нього і впилялося авто. Коли це трапилося, міліція саме зараз намагається з’ясувати. У салоні нікого не було. Машину, що вдарилась у стовп, виявив пенсіонер Савчук, що мешкає в будинку навпроти і завжди піднімається о шостій ранку — своїх армійських звичок старий відставник не змінює. Побачивши непорядок, він подзвонив на «нуль два». Єдиною цінною знахідкою після огляду місця події і обшуку салону стала барсетка з натуральної шкіри. Окрім різних паперів, там лежали водійські права та документи на машину. Слідів крові в салоні не знайшли, та Аллу це мало втішило. Адже чоловіка вдома не було.