Нічого, вирішив Калита. Нехай посидить чувачок. Зрештою, переночувати в тюремній камері, на його глибоке особисте переконання, хоча б раз у житті мусив кожен, навіть неповнолітній. Щоб не хотілося знову в камеру потрапити. Виховна мета.

6

— Що по Рожнову?

— Ось, тут усе написано.

— Я читати буду? — щиро здивувався Калита.

Старлей Притула, котрого він відрядив на адресу до Рожнова, працював у «шістці» вже понад рік. Особливих претензій до нього ані він, ані вище керівництво не мало: хоч іноді й помилявся, та вправлявся з роботою так само, як інші. Отримував догани, подяки, навіть грошові премії нарівні з усіма, і якщо група попрацювала добре, поділяв загальний успіх, а коли погано, неоперативно, отримував не більше за інших, навіть іноді менше, бо в «бандитському» відділі валити все на молодшого якось не прийнято. Але думки старлея Андрія Притули обганяли його слова. Він не був аж таким великим мастаком говорити, вірніше — доповідати про зроблене. Ховався за протоколами допитів та пояснювальними записками. Власне, поки що від нього красномовства ніхто не вимагав, бо для того, щоб колоти обкурених шпанят, котрі гуртом із одним на всіх кухонним ножем нападали на квартири та комерційні кіоски, не потрібен був великий словниковий запас. Саме для таких справ Калита і тримав Притулу. Він вважав це раціональним розподілом праці.

На управління у справах боротьби з організованою злочинністю скидали всілякий мотлох, котрий нагадував за зовнішніми ознаками озброєну бандитську групу. Це могли бути ті ж таки неповнолітні наркомани з кухонним ножем, а могла виявитися й серйозніша команда, з пістолетами, автоматами, гранатами, навіть кулеметами і гранатометами. Тож, аби не розмінюватися на дрібниці, Калита чітко визначив для себе, кому і яке завдання ставити. Головорізи з автоматами не по зубах Притулі, зате гопників він виловлював справно і спритно. У парі з ним працював такий самий старший лейтенант Деревій, отже, так званий «дрібний» бандитизм, як його іменував Калита, був, як то кажуть, під контролем. Звичайно, в разі потреби будь-яку групу можна посилити, та поки що старші лейтенанти більш-менш успішно справлялися, і за рік в активі кожного нараховувався десяток серйозних як на їхню кваліфікацію розкритих справ, хоча «глухарів», скажемо відверто, теж висіло на кожному немало.

Зробивши висновок, що Рожнов і менш відомий Скляр — клієнтура Притули, майор Калита пустив його по сліду пацанів і тепер готувався почути про результат пошуків. Іноді під час розмови з Притулою він ловив себе на думці, що допитує старшого лейтенанта, витягаючи зібрану інформацію.

— Ну, бабу його застав. Осьо її свідчення, записано вірно з її слів.

— Що значить «бабу»? Подругу, коханку?

— Бабусю. Мармиза Юлія Гнатівна.

— Яка ще мармиза?

— Прізвище таке. Мати цього самого Рожнова Ігоря дівоче прізвище мала — Мармиза. Потім вийшла за Смирнова, від нього донька старша, з чоловіком у Полтаву переїхала. А Смирнова розлучилася зі своїм Смирновим, вдруге вженилася на Рожнові, оце Ігор — від нього. Тільки другий чоловік із нею так само не живе.

— Для чого ти все це мені зараз розказав?

— Бо запитали. Баба Юля мені все це під протокол наговорила. Просила знайти обох чоловіків і відсудити від них аліменти або просто посадити. Каже, вони обоє падлюки.

— Про онука так само каже?

— Ігор Рожнов уже більше як півроку вдома не живе. Де — баба Юля не знає. Вона взагалі більше про своїх зятів…

— А з матір'ю ти балакав?

— Ага, — Притула підсунув інший протокол. — Працює санітаркою в обласній лікарні, добу через три, і в міській так само підробляє, встигає так, аби графіки чергувань не співпадали. Про сина теж нічого не знає. У листопаді заходив додому за теплими речами, час від часу дзвонить. Каже, знімає квартиру, на фірму влаштувався, працює… Тут таке…

— Яке? — підіграв Калита.

— Вісімнадцять років. Військкомат його розшукує, я довідки наводив. Тому баба з мамою можуть брехати.

Майор роздратовано клацнув пальцями і подивився на Притулу вже без роздратування. Ось воно, об що перечепитися дуже просто. Хто їм усім тут сказав, що хлопчаки — бандити? Вони можуть просто ховатися від армії. Тому зрозуміло, чому їх складно знайти. Ні, ніхто не заперечує, вони цілком могли, уникаючи виконання конституційного обов’язку, збитися в бандитську зграю. Але ж, враховуючи обставини, Рожнов міг знайти мобілку, викинуту справжнім злочинцем, і справді додумався подзвонити своєму знайомому, аби дізнатися її номер. Зусилля, кинуті на пошуки хлопчаків, заведуть у глухий кут. Ну, схоплять вони їх за карки, військкомат лише подякує. За умови, що серйозних злочинів за ними немає. По барах же цей Рожнов ходить, хату знімає… Хоча — може насвистіти рідній матері про найману квартиру. Або мати сама бреше… От блін, замкнене коло…

— Фотка Рожнова є?

— З дозволу мами повернувся додому і витяг із сімейного альбому. Але не нова, дворічної давнини, на паспорт знімався.

Зі стандартної офіційної фотографії на Калиту дивилося невиразне і зовсім тупе обличчя. Таких нерідко зупиняє на вулицях патруль просто для перевірки документів — надто вже підозріло виглядають подібні писки.

— Гаразд, що зі Склярем?

— Просто. Скляренко Євген Євгенович, проживає в сусідньому будинку, в квартирі тридцять сім. Вдома, ясно, нікого. Про Скляренка мати Рожнова сказала. Батьки їхні знайомі, бо Скляренко — так само з неповної родини. Його батьки…

— Я тебе прошу, зараз почнеться твоє улюблене «Авраам породив Ісаака»! Діло кажи, тягнеш кота за яйця.

— Ну, Скляренко так само вдома не живе місяців сім. Але додому заходить частіше, два рази по двадцять баксів матері заносив. Більше Рожнова про синового друга нічого не знає, — Притула знову замовк, очікуючи, поки начальник знову про щось запитає.

— І то все? Вони десь лише вдвох живуть, більше нікого з ним немає?

— Звідки я знаю? — щиро здивувався старший лейтенант.

— Значить, так…

Машинально промовивши звичну підсумкову фразу, Калита відчув — він не знає, які вказівки давати зараз оперові. Вірніше, знав, але практичне їх виконання було нереальним. Встановити коло знайомих Рожнова і Скляренка, знайти та опитати кожного, відсіяти непотрібних персонажів і в результаті копіткої роботи виявити або не виявити, чи входив до їхньої компанії ще хтось, чи була компанія сталою, чим переважно займалися Рожнов і Скляренко, в яких місцях полюбляють бувати. Якби в ідеалі на виконання подібного завдання кинути весь особовий склад УБОЗу, а також залучити оперативників із районних відділень, а заодно — дільничних, кінець кінцем якісь зрушення у справі почали б відбуватися. Але людей катастрофічно бракувало, на Притулі з Деревієм висіло ще кілька нерозкритих справ, не менш важливих. Крім того, бандитські напади вчинялися в місті та області майже щодня, над ними теж треба працювати, тому ідею з копітким і, коли чесно, малоперспективним опитуванням знайомих Калита облишив. Звичайно, аби йшлося про розкриття контрольного чи просто особливо тяжкого злочину, зняття людей з поточних справ для тотального опитування можливих свідків видавалося б логічним. А тут невідомо, чи взагалі вони знайдуть труп. Хоча, з другого боку, Калита погоджувався з Черниченком: якщо не вбивство, то насильство точно застосоване. Побитий «Опель» — раз, мобілка зниклого в чужих руках — два. От уже ж болячка!

— Значить, так, — повторив Калита. — ‘Вони хату десь наймають. Через знайомих надійніше і дешевше, але небезпечніше. Бо навіть коли від армії переховуєшся, краще, аби про ці проблеми знало дуже мало людей. Правильно?

— Ага, — легко погодився Притула.

— Припустімо, хату вони найняли просто за оголошенням у газеті. Почни з агенцій, що здають житло як посередники. Їх не аж так багато, телефони в різних газетах повторюються. Хоч один з них та мусив засвітити на такій фірмі свій паспорт.

— А коли вони повелися на приватне оголошення?