Відчуваю, як у грудях росте паніка. Він уважає, що я можу допомогти. Він покладає всі свої сподівання саме на мене, проте єдине, що в мене є для нього, — омана, клята омана.
— Мені ніхто не повірить, — слабко заперечую я. — Поліція мені не вірить. Для них я ненадійний свідок.
Мовчання надимається, заповнює собою всю кімнату; у скляні двері в сад сердито б’ється муха. Скотт придивляється до висохлої крові на щоці. Я чую, як він нігтями шкрябає шкіру. Відсуваю стілець, ногами шаркаю по кахлю, він здіймає голову.
— Ви ж там були, — промовляє він, ніби ця інформація, яку я повідомила п’ятнадцять хвилин тому, тільки-но дісталася до нього. — Ви були у Вітні ввечері, коли зникла Меґан?
Я майже не чую його через гук у власних вухах. Я киваю.
— Чому ви не зізналися в цьому поліції? — питає він. Помічаю, як від нервового тику в нього смикається щелепа.
— Я розповідала. Я розповіла в поліції про це. Однак я нічого… я нічого не бачила. Нічого не пам’ятаю.
Він підводиться, прямує до скляних дверей у сад, відсмикає завісу. Одразу ж засліплює сонце. Скотт стоїть до мене спиною, схрестивши руки.
— Ви були п’яні, - спокійно зазначає він. — Проте ви повинні хоч щось пам’ятати. Повинні! Саме через це ви постійно сюди повертаєтесь, я правий? — Він повертається до мене обличчям. — Ось у чому річ, так? Ось чому ви продовжуєте телефонувати та заходити до мене. Вам щось відомо. — Він заявляє про це як про доведений факт: ні питання, ні звинувачення, ні теорія. — Ви помітили його автівку? — цікавиться він. — Пригадуйте. Блакитну «Воксголл- Корса». Бачили її? — Я хитаю головою, він розчаровано скидає руки. — Не відкидайте цю думку. По- справжньому напружуйте пам’ять. Що ви бачили? Ви бачили Анну Ватсон, проте це нічого не значить. Ви бачили… ну ж бо! Кого ви бачили?
Я щулюся через яскраве сонце, відчайдушно намагаюся скласти в єдину картину уламки спогадів, але нічого не виходить. Нічого схожого на дійсність, нічого, що стало б у пригоді. Нічого, про що я могла би зізнатися вголос. Я сварилася. Чи то була свідком чвари. Спіткнулася на сходах вокзалу, мені допоміг рудоволосий чоловік — мені здається, він добре до мене поставився, однак тепер я його чомусь злякалася. Мені відомо, що на обличчі в мене поріз, розбита губа, на руках синці. Гадаю, що пам’ятаю, як була в підземці. Темно. Я налякана, спантеличена. Чула голоси. Я чула, як хтось окликає Меґан на ім’я. Ні, то був сон. Не по-справжньому. Пам’ятаю кров. Кров на голові, на руках. Пригадую Анну. Тома не пригадую. Не пам’ятаю ані Камаля, ані Скотта, ані Меґан.
Скотт дивиться на мене, очікуючи, що зараз я щось скажу, запропоную хоча б крихітку спокою, але мені нічим його потішити.
— Той вечір, — каже він, — вся річ у тому вечорі. — Він сідає за стіл, цього разу ближче до мене, спиною до вікна. На чолі та верхній губі — краплі поту, він весь тремтить, мов у гарячці. — Тоді все й сталося. Так вважає поліція. Вони не знають достеменно… — голос його обривається. — Вони не можуть бути певні. Через стан… стан тіла. — Він глибоко зітхає. — Однак поліція вважає, що смерть настала суботнього вечора. Або невдовзі після нього. — Він знов умикає автопілот, розмовляє з кімнатою, а не зі мною. Я мовчки слухаю, як він розповідає кімнаті, що смерть настала внаслідок черепно-мозкової травми, їй розбили голову. Жодних слідів сексуального насильства або принаймні таких, що можна було б підтвердити. Усе через стан тіла. Її тіло майже розклалося.
Коли він знову стає собою, повертається до мене, у його очах відчай та страх.
— Якщо ви щось пам’ятаєте, — наполягає він, — ви маєте мені допомогти. Будь ласка, Рейчел, спробуйте пригадати. — Від звуку мого імені в його вустах у мене все холоне всередині. Відчуваю себе нікчемою.
Коли повертаюся потягом додому, розмірковую над його словами, гадаю, чи то він мав рацію. Невже причина в тому, що я не можу дати спокій цій справі, криється у мене в голові? Невже мені щось відоме, чим я так відчайдушно намагаюся поділитися? Я знаю, що в мене є якісь почуття до Скотта. Я не можу підібрати їм назву і мати їх не повинна. Але невже річ не тільки в цьому? Якщо в моїй голові є якісь спогади, тоді має бути людина, яка допоможе їх звідти дістати. Наприклад, психіатр, чи то психотерапевт. На кшталт Камаля Абдика.
Вівторок, 6 серпня 2013 року
Я майже очей не стулила. Усю ніч лежала й розмірковувала про те, що спало мені на думку. Щоразу прокручувала цю ідею в голові. Безглузда? Необачна? Дурна? Небезпечна? Не відаю, що роблю. Учора зранку призначила зустріч із лікарем Камалем Абдиком. Я зателефонувала до його приймальні та побалакала із секретаркою. Назвала його на ім’я. Можливо, це просто моя уява, проте мені здалося, що секретарка здивувалася. Відповіла, що лікар може зустрітися зі мною сьогодні о пів на п’яту. Так швидко? Серце калатало між ребер, у роті посохло, я відповіла, що час мене цілком влаштовує. Сеанс коштує 75 фунтів. Тож 300 фунтів, що я отримала від мами, не надовго вистачить.
Тільки-но записалася на прийом, уже більше ні про що інше не могла думати. Я жахаюся, проте водночас я збуджена. Не стану заперечувати: десь у глибині душі я вважаю ідею зустрітися з Камалем захопливою. Тому що все розпочалося саме з нього: тільки-но похапцем побачила його, як моє життя змінилося, з’їхало з колії. Тієї миті, коли я побачила, як він цілує Меґан, — усе змінилося.
Мені потрібно з ним зустрітися. Треба щось зробити, оскільки поліцію зараз цікавить лише Скотт. Вчора його знову викликали на допит. У поліції цього підтверджувати не стануть, але в Інтернеті з’явився сюжет: Скотт прямує до поліцейського відділку, поряд його мати. Краватка міцно затягнута, здається, він задихається.
Усі роблять припущення. Газети запевняють, що поліція має бути обачнішою, не можна дозволити, щоб похапцем заарештували ще когось. Йде мова про зіпсоване розслідування, припускається, що можуть бути зміни в особовому складі. В Інтернеті розмови про Скотта просто жахливі, теорії висуваються дикі, відразливі. Ось камера вихоплює його перше слізливе звернення до Меґан, щоб вона поверталася, а поряд знімки вбивць, які також виступали на телебаченні, ридали, виглядали так, ніби збожеволіли від горя через загибель тих, кого любили. Це жахливо, жорстоко. Можу тільки молитися, щоб він цієї гидоти ніколи не побачив. Це розіб’є йому серце.
Можливо, я й дурна та необачна, однак піду на зустріч з Камалем Абдиком, тому що, попри всіх цих «мислителів», я бачила Скотта на власні очі. Була від нього близько-близько на відстані простягнутої руки, мені відомо, що він — не вбивця!
Ноги тремтять, коли я здираюся сходами на вокзал Корлі. Уже кілька годин я так здригаюся, напевно, це адреналін, моє серце просто не бажає уповільнюватися. Потяг набито вщент, жодного шансу знайти вільне місце, інша річ сідати в Юстоні, тож я змушена стояти десь у середині вагона. Тут справжня душогубка. Я намагаюся дихати повільно, очі потуплені. Просто стараюся приборкати свої відчуття.
Радість, страх, збентеження, провину. Здебільшого провину.
Не такого я очікувала.
На той час, коли я дісталася кабінету, довела себе до стану суцільного та абсолютного жаху: була переконана, що тільки-но він погляне на мене — одразу ж зрозуміє, що мені все відомо, і ставитиметься до мене як до загрози. Я побоювалася, що скажу щось зайве, якось так станеться, що я не втримаюся та назву ім’я Меґан. Потім я, чемна та нудна, увійшла до приймальні лікаря. Там звернулася до секретарки — жінки середнього віку, яка вислухала, хто я, з якого приводу, навіть не поглянувши на мене. Я сіла, взяла екземпляр «Воґ», стала гортати його сторінки тремтячими пальцями, намагаючись зосередитися на майбутньому завданні й водночас виглядати звичайнісінькою знудженою жінкою, як будь-яка інша пацієнтка.
У приймальні очікували ще двоє: чоловік двадцяти з лишком років, який щось читав у своєму телефоні, та жінка більш поважного віку, яка насуплено дивилася на власні ноги й жодного разу не здійняла голову, навіть коли секретарка назвала її ім’я. Вона просто підвелася і скинула одяг, вона чудово знала, куди йти. Я почекала п’ять хвилин, десять. Відчула, як дихання стає неглибоким. У приймальні тепло та задушливо, таке відчуття, що мені несила увібрати достатньо кисню в легені. Я хвилююся, що можу знепритомніти.