— Томе, мені шкода, — кажу я. — Мені дуже-дуже шкода.

— Знаю, — відповідає він. — Ти завжди так говориш.

— Ти сказав, що я кричала на Анну, — від самої думки я щулилася від жаху. — А що я їй казала?

— Гадки не маю, — відрізає він. — Волієш, щоб я пішов її спитав? Можливо, бажаєш з нею про це поспілкуватися?

— Томе…

— Ні, чесно, яке це зараз має значення?

— Ти того вечора бачив Меґан Гіпвелл?

— Ні, - зараз в його голосі звучало занепокоєння. — А що? А ти? Ти же нічого не заподіяла, ні?

— Ні, певна річ, ні.

Він мовчить.

— А навіщо, Рейчел, ти в такому разі про це запитуєш? Рейчел, якщо тобі щось відомо…

— Нічого мені не відомо, — заперечую я. — Я нічого не бачила.

— А навіщо ти ходила в понеділок до Гіпвеллів? Будь ласка, зізнайся мені, щоб я міг заспокоїти Анну. Вона хвилюється.

— Я мала йому дещо повідомити. Дещо, на мій погляд, дуже важливе.

— Ти її не бачила, проте маєш щось важливе повідомити її чоловікові?

Секунду я розмірковую. Не знаю, наскільки можна бути з ним відвертою. Можливо, слід тримати все в таємниці задля Скотта?

— Це стосовно Меґан, — зізнаюся я. — У неї був роман.

— Зачекай… ви були знайомі?

— Трохи, — відповідаю я.

— Звідки?

— Через галерею.

— Зрозуміло, — каже він. — І хто ж цей хлопець?

- Її психотерапевт, — відповідаю я. — Камаль Абдик. Я бачила їх разом.

— Справді? Той хлопець, якого заарештували? Я гадав, його вже відпустили.

— Відпустили. Це моя помилка, тому що я ненадійний свідок.

Том сміється. Тихо, співчутливо, він не кепкує з мене.

— Рейчел, облиш. Ти вчинила правильно, що прийшла до нього. Певен, річ не тільки в тобі. — Десь на відстані чую белькіт дитини, Том щось відповідає вбік, я не чую. — Мені вже час іти, — каже він. Я уявляю, як він натискає відбій, підхоплює маленьку дівчинку, цілує її, обіймає дружину. Ніж у моєму серце прокручується раз, другий, третій.

Понеділок, 29 липня 2013 року

8:07 — я в потягу. Повертаюся до вдаваної роботи. Кеті всі вихідні була в Демієна, а коли я побачила її вчора ввечері, не залишила жодного шансу мене полаяти — одразу ж почала виправдовуватися за власну поведінку, сказала, що по-справжньому кепсько себе почувала, але потім взялася за розум та перегорнула нову сторінку свого життя. Вона вибачення прийняла, чи то вдала, що прийняла. Обійняла мене. Люб’язність з великої літери.

У новинах про Меґан майже не згадували. Лише в «Санді Таймс» з’явився коментар про некомпетентність поліції, де було коротке посилання і на цю справу, в якому цитували анонімне джерело з Королівської служби карного переслідування: «Одна з численних справ, де поліція поспіхом заарештувала підозрюваного, опираючись на безпідставні чи то спотворені докази».

Ми дістаємося семафора. Я відчуваю вже знайоме торохтіння та поштовх, потяг уповільнюється, я здіймаю голову, тому що не можу вчинити інакше, проте вже нічого не бачу. Двері зачинено, фіранки запнуто. Видно тільки дощ, широкі смуги дощових потоків, брудні калюжі в кінці двора.

З якоїсь примхи я виходжу з потяга у Вітні. Том не став мені у пригоді, проте, можливо, допоможе інший чоловік — той рудоволосий. Я чекаю, поки на сходах не залишиться пасажирів, а потім сідаю на єдину лаву на платформі під навісом. Може, мені пощастить. Можливо, побачу, як він сідає в потяг. Потім могла б піти за ним, заговорити. Розмова з ним — єдине, що мені залишилося, мій останній шанс. Якщо і це не спрацює, викину все з голови. Просто викину все з голови.

Минає півгодини. Щоразу, почувши кроки на сходах, я відчуваю, що моє серце прискорює биття. Щоразу, як я почую цокіт підборів, мене охоплює тривога. Якщо мене тут побачить Анна — неприємності не заставлять чекати. Том мене попереджав. Він переконав її не звертатися до поліції, але, якщо я продовжуватиму…

Чверть на десяту. Якщо тільки він не починає працювати дуже пізно, я його пропустила. Дощ припускає сильніше. Чергового безцільного дня в Лондоні я більше не витримаю. Єдині гроші — десять фунтів, що я позичила в Кеті. Не можна одразу все витрачати, доки я не наберуся духу й не звернуся по гроші до мами. Я спускаюся сходами з наміром дістатися протилежної платформи підземним переходом та повернутися в Ешбері, аж раптом помічаю Скотта, який квапливо біжить від газетного кіоску в протилежний від входу у вокзал бік, високо піднявши комір піджака.

Я біжу за ним, перехоплюю на розі, саме навпроти переходу. Притримую за руку, він перелякано обертається.

— Будь ласка, — благаю я, — мені потрібно з вами поговорити.

— Господи боже! — гарчить він на мене. — Що, чорт забирай, вам від мене потрібно?

Я відходжу від нього, тримаючи руки догори.

— Перепрошую, — кажу я. — Мені шкода. Просто хотіла вибачитися, пояснити…

Дощ перетворюється на справжню зливу. Ми єдині залишаємося на вулиці, обидва змокли до нитки. Скотт починає сміятися. Він викидає руки вгору й захлинається сміхом.

— Ходімо в дім, — запрошує він. — Тут ми потонемо.

Доки закипає чайник, Скотт прямує нагору принести мені рушник. У будинку ще менш охайно, ніж тиждень тому, запах дезінфекції змінився на щось більш життєве. В кутку вітальні купка газет; на столі та камінній полиці брудні філіжанки.

Коло мене з’являється Скотт, пропонує рушник.

— Справжній смітник, я знаю. Мама доводила мене до сказу, коли все постійно прибирала, мила після мене. Ми трохи посварилися. Вона вже не навідується кілька днів. — У нього дзеленчить мобільний телефон, він дивиться на екран, знову ховає в кишені. — Йди до біса! Вона, чорт забирай, ніколи не схаменеться.

Я прямую за ним до кухні.

— Мені шкода, що так сталося, — вибачаюся я.

Він знизує плечима.

— Знаю. Хай там як, вашої провини тут немає. Я хочу сказати, ваші б свідчення допомогли, якби ви не…

— Не була п’яною?

Він повертається спиною, наливає кави.

— Так. Однак у поліції насправді не було достатньо доказів, щоб висунути йому звинувачування. — Він протягує мені філіжанку, ми сідаємо за стіл. Помічаю, що одна світлина в рамці перевернута обличчям донизу. Скотт продовжує говорити.

— Поліція дещо знайшла: волосся, епітелій — у його будинку, але він і не відмовляється, що вона в нього бувала. Спершу він заперечував, потім зізнався, що бувала.

— Навіщо він збрехав?

— Слушне запитання! Він визнав, що вона навідувалася двічі, лише поговорити. Він не каже про що саме — лікарська таємниця. Волосся та епітелій було знайдено внизу. У спальні нічого. Він присягається, що в них не було роману. Проте він брехун, тож… — Проводить рукою по очах. Його обличчя й плечі ніби спали. Він виглядає зморщеним. — В його автівці виявлено сліди крові.

— Бог мій!

— Так. І група крові збігається з групою крові Меґан. Невідомо, чи можливо виділити ДНК, надто мало речовини. У поліції продовжують повторювати: це ще нічого не доводить. Як це нічого не доводить, якщо її кров в його автівці? — Він хитає головою. — Ви мали рацію. Що більше чую про того хлопця, то впевненішим стаю. Він дивиться на мене, прямо на мене, вперше з того часу, як ми дісталися його будинку. — Він трахав її, а вона хотіла покласти цьому край, тож він… щось скоїв. Ось так. Я впевнений.

Він утратив останню надію, я не можу його звинувачувати. Минуло вже два тижні, вона жодного разу не увімкнула телефон, не скористалася кредиткою, не зняла гроші в банкоматі. Її ніхто не бачив. Вона зникла.

— Він сказав поліції, що вона могла просто втекти, — продовжує Скотт.

— Доктор Абдик так сказав?

Скотт киває.

— Він повідомив поліції, що вона була зі мною нещаслива, тому могла втекти.

— Він намагається відвернути від себе підозри, примусити поліцію вважати, що це ви щось їй заподіяли.

— Знаю. Проте, здається, вони вірять кожному слову цього мерзотника. З того, як ця поліціянтка, Райлі, говорить про нього, зрозуміло, що він їй подобається. Нещасний, пригнічений біженець. — Він опускає голову — має жалюгідний вигляд. — Напевно, він має рацію. Ми страшенно посварилися. Проте я повірити не можу… Вона не була зі мною нещасливою. Не була. Не була. — Коли він повторює ці слова втретє, мені здається, він намагається в цьому переконати самого себе. — Одначе, якщо в неї був роман, напевно, вона таки була нещасливою, чи не так?