— Правда? — Здається, він не помічає, у голосі лунають нотки туги. — Приємно чути. — Він замовкає. Я чую його подих: прискорений та зверхній. — Ми… страшенно посварилися, — зізнається він. — Того вечора, коли вона пішла. Не хочу навіть думати про те, що вона розгнівалася на мене, коли… — він не договорює.

— Впевнена, вона довго на вас не сердилася, — заспокоюю я. — Подружжя сваряться. Подружжя постійно сваряться.

— Однак ця сварка була жахливою, я не можу… таке відчуття, ніби я не можу нікому розповісти, оскільки, тільки-но розповім, на мене дивитимуться як на винуватця.

У його голосі лунають інші нотки: страх, відчуття провини.

— Не пам’ятаю, що спричинило сварку, — зізнається він, спочатку я йому ні трішки не вірю, але потім пригадую всі ті чвари, причини яких я сама забула, й прикушую язика. — Стало гаряче. Я був дуже… дуже жорстоко поставився до неї. Мерзотник! Який мерзотник! Вона засмутилася. Пішла нагору, поклала речі в сумку. Не знаю, що саме взяла, але я помітив, що зникла її зубна щітка, тож я знав, що додому вона повертатися не планувала. Я вирішив… подумав, що вона, напевно, пішла переночувати до Тари. Якось подібне вже траплялося. Лише один-єдиний раз. У неї не було звички ночувати в подруг.

— Я навіть не побіг за нею, — продовжував він, і мені знову спало на думку, що він насправді говорить не зі мною — він просто сповідується. Він ніби сидить у сповідальні, а я по інший бік, ніхто мене не бачить, не знає. — Я просто її відпустив.

— Ви посварилися в суботу ввечері?

— Так. Тоді я бачив її востаннє.

Існував свідок, який бачив її — чи то ліпше сказати, бачив «жінку, схожу на опис», — як вона прямувала на вокзал Вітні близько пів на восьму. Я дізналася про це з газет. Біля вокзалу її бачили востаннє. Ніхто не пам’ятає, що бачив її на платформі або у потягу. У Вітні немає камер відеоспостереження, і в містечку Колі її на камерах не зафіксовано, хоча протоколи поліції говорять, що це не є доказом того, що її там не було, остільки на вокзалі «значні сліпі зони».

— О котрій годині ви намагалися з нею зв’язатися? — запитую я. Чергове тривале мовчання.

— Я… я пішов до паба. До «Роуз», ви його знаєте, одразу ж за рогом, на Кінґлі-роуд. Мені потрібно було охолонути, щоб у голові прояснилося. Випив кілька кухлів пива та повернувся додому. Було близько десятої. Я сподівався, що їй вистачило часу охолонути, що вона повернулася. Проте дома її не було.

— А ви намагалися зателефонувати їй десь о десятій?

— Ні. — Зараз його голос нагадував ледь чутний шепіт. — Ні, не намагався. Я випив ще кілька бляшанок пива вдома, подивився телевізор. Потім ліг спати.

Я пригадую всі ті чвари, що виникали між нами з Томом, всі ті жахливі речі, що я казала спересердя, всі ті вибігання на вулицю, крики, бажання більше ніколи в житті його не бачити. Він завжди телефонував, завжди мене заспокоював, умовляв повертатися додому.

— Тільки-но уявив собі, як вона сидить у Тари на кухні та розказує, яке я лайно. Тож я залишив ситуацію напризволяще.

Він залишив ситуацію напризволяще. Звучить безсердечно, жорстоко, не дивно, що він нікому не воліє про таке розповідати.

Я взагалі здивована, що він хоч комусь зізнався. Я уявляла собі Скотта зовсім іншим. Скотт, якого я знала, стояв за спиною в Меґан на веранді, поклавши свої велетенські руки на її тендітні плечі, руки, які готові захистити її від будь-якої небезпеки.

Я вже готова натискати відбій, проте Скотт продовжує зізнання.

— Прокинувся рано. На телефоні жодного повідомлення. Панікувати не став — вирішив, що вона з Тарою й досі на мене злиться. Зателефонував їй кілька разів, потім залишив телефонне повідомлення, але й тоді не запанікував. Гадав, що вона, мабуть, досі спить або просто ігнорує мене. Усе не міг знайти номер Тари, проте у мене була її адреса — вона зазначена на візитній картці, що лежала на письмовому столі Меґан.

Дивно, якщо він не хвилювався, навіщо взагалі навідувати Тару, проте я мовчу. Нехай розповідає.

— На початку десятої дістався квартири Тари, відгукнулася вона не одразу, проте, коли двері відчинила, виглядала щиро здивованою, побачивши мене. Менше за все вона сподівалася побачити мене на порозі свого будинку цієї ранньої години, а потім я дізнався… Саме тоді я зрозумів… Саме тоді дізнався, що Меґан там немає. Почав розмірковувати… почав… — йому бракує слів — кепсько, що я сумнівалася в ньому.

— Тара зізналася, що востаннє бачила Меґан на заняттях з пілатесу в п’ятницю ввечері. Ось тоді я стривожився.

Я натискаю відбій, розмірковуючи над тим, що сторонній людині, яка його не знала й не бачила, як бачила я його ставлення до Меґан, багато з того, що він розповів, здалося б нещирим.

Понеділок, 22 липня 2013 року

Відчуваю себе доволі спантеличеною. Спала я міцно, але мені щось наснилося, тому вранці я ледве змогла прокинутися як годиться. Повернулася спека, у вагоні сьогодні задуха попри те, що він напівпорожній. Через те що вранці прокинулася запізно, не мала часу забрати газету чи то перевірити новини в Інтернеті перед виходом, тож намагаюся завантажити сайт «Бі-бі-сі» на своєму телефоні, однак з невідомих причин завантаження триває цілу вічність. У Норткоті поряд зі мною сідає чоловік із планшетом. У нього взагалі не виникає проблем із завантаженням новин на свій «АйПед», він одразу відкриває сторінку «Дейлі Телеграф» — ось воно, великими, жирними літерами продовження (третя частина) історії: «У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ ЗНИКНЕННЯМ МEҐАН ГІПВЕЛЛ ЗААРЕШТОВАНО ПІДОЗРЮВАНОГО».

Я настільки жахаюся, що забуваюся та нахиляюся ближче, щоб краще розгледіти. Чоловік ображено підіймає голову, моя поведінка його лякає.

— Перепрошую, — вибачаюсь я. — Моя знайома. Зникла жінка. Моя знайома.

— Бач, яке нещастя! — промовляє він. Мій сусід середніх років, правильна мова, добре вдягнений. — Волієте прочитати статтю?

— Якщо можна, будь ласка. Мій телефон взагалі не завантажує нічого.

Він привітно мені посміхається, передає планшет. Торкаюся заголовка, завантажується вся історія.

«За підозрою в причетності до зникнення двадцятидев’ятилітньої Меґан Гіпвелл — жінки з Вітні, яка зникла в суботу 13 липня, — заарештовано тридцятишестирічного чоловіка. Поліція доки не може підтвердити, чи заарештовано чоловіка Меґан, Скотта Гіпвелла, якого вже допитували й виносили застереження. Речник поліції на сьогоднішньому брифінгу заявив: „Ми можемо підтвердити, що поліція заарештувала чоловіка за підозрою в причетності до зникнення Меґан. Звинувачення ще не висунуто. Пошуки Меґан тривають, а ми шукаємо місце, де, за нашими підозрами, було скоєно злочин“.»

Ми саме проїжджаємо повз будинок, і вперше потяг не зупиняється на семафорі. Здіймаю голову — пізно. Промайнули. Тремтячими руками повертаю планшет господарю. Він прикро хитає головою.

— Мені дуже шкода, — співчуває він.

— Вона не померла, — заперечую я. Голос мій походить на квакання, навіть сама собі не вірю. На очі навертаються сльози. Я була у нього в гостях. Сиділа за столом навпроти нього. Дивилася йому в очі, якесь відчуття не давало спокою. Згадую про його велетенські руки, які змогли би мене розчавити, могли би її знівечити — крихітну, тендітну Меґан.

Скриплять гальма, коли ми дістаємося вокзалу Вітні, я підстрибую.

— Мені вже час, — кажу я своєму новому сусіду, який здається дещо здивованим, але все одно глибокодумно киває.

— Щасти! — вигукує він.

Я біжу платформою, сходами. Несуся в бік, протилежний людському потоку. Я майже дістаюся сходинок, спотикаюся, а далі чоловік каже: «Обережно!» Я не дивлюся на нього, оскільки не відриваю погляду від бетонних сходів, усе навколо зупинилося. На сходах пляма крові. Цікаво, як давно тут ця кров? Можливо, тиждень? Невже це моя кров? Її? Невже в його квартирі знайшли плями крові, тому й заарештували? Намагаюся пригадати кухню, вітальню. А запах: чистоти та антисептика. Невже хлорка? Не знаю, зараз не пам’ятаю. Єдине, що пам’ятаю ясно: його спітнілу спину та запах пива з рота.