– Що за дивина! – тремтячи від страху, шепотіла Фея.

– Тут нікого нема, синьйоро баронесо, – промовила служниця, цокотячи зубами і тримаючись обіруч за спідницю господині.

– Сама бачу. І нема чого так тремтіти...

– Я не тремчу, синьйоро баронесо. Це, мабуть, десь землетрус трясе.

– Голуба Стріла зникла, – сумно промимрила крізь сльози Фея. – Зникла, і сліду не стало.

Та залишмо цих бідних бабусь, хай вони ще раз обнишпорять усі закутки в коморі, а самі ходімо за нашими друзями. Вони, певне, ще й гадки не мають про те, які пригоди чекають на них. Я ж усі ті пригоди знаю від, початку й до кінця. Є серед них веселі, та є й страшні. Отож слухайте, що було далі.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Жовтий Ведмедик виходить на першій зупинці

Пригоди почалися зразу ж після того, як наші друзі опинилися по той бік стіни. Перший зняв тривогу Генерал. Він, як ви вже помітили, був запальний, завжди з усіма заводився та встрявав у всякі суперечки.

– Мої гармати, – голосно почав він, підкручуючи свої вуса, – мої гармати заіржавіли. Щоб їх прочистити, треба невеличкої війни. Хай поганенької, аби війни, щоб погуркати з гармат хоч хвилин п'ятнадцять...

Від цього бажання він не відступався, воно сиділо в його голові, мов цвях у тину. Тільки-но наш Генерал ступив по той бік стіни, як раптом вихопив шпагу, закрутив нею над головою і крикнув мов навіжений:

– До зброї! Тривога!

– В чім річ? Що сталося? – перепитували один одного солдати, що не помітили ніякої небезпеки.

– Онде ворог, хіба не бачите! Всі до зброї! Зарядіть гармати! Приготуватися до бою!..

Зчинилася небачена метушня. Артилеристи ставили в бойовий порядок гармати, солдати заряджали гвинтівки, офіцери громовими голосами вигукували команди і, наслідуючи Генерала, також підкручували собі вуса.

– Тисяча глухонімих китів! – гримнув Капітан Півбороди з палуби свого Вітрильника. – Накажіть негайно поставити кілька гармат на борт мого корабля, а то мене пустять на дно...

Машиніст Голубої Стріли скинув берет і почухав потилицю.

– Не тямлю, як це можна піти на дно. Я ж добре бачу, тут вода є тільки у мисочці, а під Вітрильником – кам'яна долівка.

Начальник Вокзалу суворо поглянув на Машиніста.

– Раз синьйор Генерал каже, що з'явився ворог, – значить, так воно і є. Тож замовкніть. Генерал краще знає, що треба робити...

– Я бачу, я також бачу! – крикнув згори Сидячий Пілот, кружляючи на своєму літаку поперед усіх.

– Що ти там побачив?

– Кажу ж – ворога. На власні очі бачу його!

Всі Ляльки з переляку поховалися у вагони Голубої Стріли. А Лялька Роза залементувала:

– Ой синьйори, зараз почнеться війна, а я ж тільки-но зробила собі нову зачіску на півроку. Що ж тепер буде з моїми кучерями?..

Генерал наказав горністу сурмити тривогу.

– Всім мовчати! – скомандував він. – А то не чути моїх наказів...

І тільки роззявив рота, щоб крикнути «Вогонь! », як раптом пролунав химерний Курдупликів голос:

– Зупиніться! Благаю, припиніть усе це!..

– Хто там ходить? У... чорт! Відколи це собаки стали командувати військом? Р-розстріляти його! ! – загорланив несамовито Генерал.

Та Курдуплик ніби й не чув цього.

– Прошу вас, дайте команду припинити ці витівки. Запевняю вас, що цей «ворог» нам зовсім не ворог, – наполягав собачка.

– Гм... Що ж це за дивина! – бовкнув злісно Генерал. – «Не ворог», це все ж таки – «ворог», а тому його треба безжально знищити!

– Та ви придивіться, будь ласка, краще, – благав Курдуплик. – Адже я бігав туди, щоб подивитися зблизька. Знаєте, хто там? Зовсім не ворог, а дитина, і вона спить...

– Дитина, кажеш? – не вгамовувався Генерал. – А що їй, дитині, робити на полі бою?

– Але ж, синьйоре Генерале, ми не на полі бою, в тому й річ. Адже ми в підвалі, хіба ви цього не бачите? – переконував Курдуплик. – Синьйори і синьйорини, прошу рухатися обережно. Ми перебуваємо зараз, як я вже вам говорив, у колишньому винному льоху, звідки легко вийти надвір. Одного тільки я не знав, – вів далі розумний ганчір'яний собачка, – я не знав, що в підвалі мешкають люди. Он там, у кутку, де блимає світло, стоїть розкладне ліжко, а в тому ліжку спить хлопчик. Може, вам закортіло збудити його гарматами?

Тут не втерпів і Срібна Пір'їна, що досі спокійно попахкував своєю довгою люлькою.

– Собака слушно каже. Я теж бачу дитину і не бачу ворога...

– Та що ви! Тут, безсумнівно, криється хитрість підступного ворога, – правив своє (тільки вже не так завзято) Генерал, переконавшись, що сподівання на війну марні. – Ворог, бачите, прикидається невинним дитятком...

Але Генерала вже ніхто не слухав. Навіть боязкі Ляльки і ті повилазили зі своїх схованок і, примруживши очі, розглядали темний підвал.

– Таки й справді – дитина, – промовила одна.

– Еге ж, білявенька, я теж бачу, – сказала друга.

– Це якась невихована дитина, – осудливо кинула третя. – Бачте, спить і пальця тримає в роті.

В підвалі, безперечно, мешкала бідна родина. Про це свідчили старі, обшарпані меблі. На долівці був простелений сінник для спання, біля холодної груби, в старому ліжку, спала дитина, а на долівці лежала погнута миска для вмивання. Батьки, напевне, були на роботі, а може, й жебракувати пішли, залишивши малюка самого в хаті. Дитина лягла спати і не погасила каганця, що блимав поруч на табуретці. Дуже ймовірно, що малюк боявся спати в темряві, а може, йому подобалися величезні тіні від миготливого каганця, що плигали на стінах і стелі. Дитина й заснула, напевне, спостерігаючи оті танці тіней.

Наш Генерал, якому ніколи не бракувало фантазії, прийняв гасовий каганець за вогні ворожого табору і знову зняв був тривогу.

– Тисяча китів-близнюків! – вилаявся Капітан Пів-бороди, нервово поскубуючи свою бороду. – Ви мене хотіли переконати, що на обрії – піратський корабель. Цей хлопчина, як придивитися до нього в підзорну трубу, анітрохи не скидається на пірата. У його руках я не бачу абордажного списа, на очах зовсім нема чорної пов'язки, і потім: де ж у цього хлопця чорний прапор із білим черепом і кістками – емблемою піратів? Мені здається – це мирна бригантина, що плаває в океані снів...

Проте Сидячий Пілот, щоб остаточно пересвідчитися в усьому, вирішив провести глибоку розвідку в районі розташування ліжка. Він зробив два чи три круги над самісінькою головою хлопчика, який махнув спросоння рукою, неначе відганяючи муху. Повернувшись до своїх, Пілот доповів:

– Ніякої небезпеки, синьйоре Генерале! Ворог, пробачте... я хотів сказати: дитина міцно спить...

– Тим краще, тоді захопимо його зненацька в полон! – заявив Генерал.

Але цього разу обурилися ковбої:

– Полонити дитину? Хіба наші ласо зроблені для цього? Ми накидаємо наші аркани тільки на шиї диких коней та биків у преріях, а не на дітей! Тому хай кожен собі затямить, що ми повісимо на першому ж кактусі того, хто посміє хоч пальцем зачепити сонного хлопчину!

З цими словами вони пустили коней навскач і оточили Генерала, тримаючи напоготові свої аркани, щоб зашморгнути їх, у разі потреби, на Генераловій шиї.

– Я це сказав так собі, – промимрив Генерал, – просто так собі. Навіть пожартувати вже не можна. Авжеж, ви не розумієте жартів, хлопці!..

Втікачі підійшли впритул до ліжка. Не скажу, іщ>б їхні серця після пережитого переполоху билися спокійно: кожна лялька ще тремтіла від переляку. Через це вони й ховалися за спину Жовтого Ведмедика, який так і не второпав нічогісінько з усього того, що тут коїлося. У нього, бачте, в голові була тирса, це я знаю напевно. Тому цей Ведмедик міркував надзвичайно повільно – був справжнім тугодумом! Він ще міг якось добрати одну річ, та й то коли йому розтлумачиш, а коли треба було зрозуміти самому якусь складнішу думку, в нього починала страшенно боліти голова. Зате зір у Жовтого Ведмедика був напрочуд гострий. Це ж він зразу побачив, що в ліжку спить не ворог, а дитина. Тому він і не злякався. Навпаки, йому негайно закортіло стрибнути до хлопця в ліжко і побавитися з ним (адже Ведмедикові важко було зрозуміти, що сонні діти не граються навіть з іграшковими ведмедиками).