«Одним ударом лапи я розтрощу клітку, – міркував Кіт. І це йому пощастило зробити. – А другим ударом лапи я примушу Канарку замовкнути». Та схопив об-лизня.

Канарка відчула, як гострі пазурі ковзнули по її крильцях, і запищала не своїм голосом. А тоді щось клацнуло, і пружина так луснула нападника по носі, що той аж скрутився. Хто б подумав, що Канарка буде так енергійно захищатися! Наляканий Кіт кинувся навтіки. Всі ковбої поскакали були навздогін, але їхні коні загрузали по самі животи в снігу і не могли догнати хижака.

Ні, цього разу Кіт одержав добру відсіч. І подумайте, від якоїсь пружини! Але й бідна Канарка, знівечена, замерзала на снігу. З-під її крилець стирчала сталева пружина. Широко розкритий дзьобик навіки замовк. Канарка була мертва.

Протягом кількох хвилин Голуба Стріла втратила двох своїх пасажирів. А третій, Сидячий Пілот, у цей час літав хтозна-де на своєму літаку. Може, і його десь вітер вдарив об димар, чи, може, літак упав на землю під тягарем снігу, що обліпив його тоненькі крильця! Хто знає...

Канарку поховали з усіма військовими почестями у сніговім наметі. Полкові музиканти прочистили свої труби від снігу і заграли похоронний марш. Відверто кажучи, звуки оркестру були ніби застуджені: здавалося, музика лунала здалеку, з іншої вулиці. Та все ж і з такою музикою було краще, ніж зовсім без неї.

Тіло Канарки поклали в клітку, що стала їй труною, а робити лопатами нагорнули на неї снігу.

Проте історія Канарки на цьому не закінчилася. Друзі з Голубої Стріли й гадки не мають про це, бо вони одразу після похорону знову рушили в путь. Я ж з цікавості ще трохи постояв там, а тому й бачив, як один нічний сторож наштовхнувся велосипедом на клітку і зупинився. Сторож узяв знахідку в руки, подивився на неї і причепив до руля. На ходу йому зразу ж пощастило полагодити пружину Канарки. (Чого тільки не зроблять умілі руки! ) Кількома хвилинами пізніше Канарка знову щебетала, правда, тепер трошки хрипко, та однаково весело, безтурботно. Це й зрозуміло: стільки натерпітися страхів і горя!..

«Ото синок тішитиметься, як побачить, – думав нічний сторож. – Я скажу, що це йому подарунок від Феї. Скажу, що сам бачив її вночі. І що Фея вітала його з Новим роком та побажала багато-багато щастя».

Так міркував собі сторож; він, мабуть, думав ще багато дечого, та в мене нема часу розповідати: треба ще познайомити вас із пригодами Голубої Стріли. А нічний сторож поїхав собі далі і на розі вулиці, де мав повертати, вже не дзвонив, а лише торкав клітку, і Канарка озивалася своїм співом. Ось що вигадав нічний сторож! Правда ж, непогано?

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Політ Сидячого Пілота

Наші всі тут? Ні, бракує Сидячого Пілота, який полетів шукати слід Франческо. Політ був небезпечний. Та хіба можна сподіватися на веселу прогулянку при такій нельотній погоді? Треба було насамперед докласти всіх зусиль, щоб не відхилитися від курсу і летіти точно Посеред вулиці. А ще Пілот мусив постійно стерегтися, щоб не заплутатися в електричних дротах або не врізатися в будинок. Ось чому він пильно дивився вперед крізь шибки кабіни, які весь час заліплював сніг, і не без/заздрощів думав про стару Фею. /

«Як та стара синьйора літає на своїй мітлі – збагнути не можу. Тут на літаку найновішої конструкції, / і то мусиш пильнувати кожної миті, щоб не заритися носом у землю. А втім, хто б підказав, куди зараз повернути, – міркував про себе хоробрий Пілот. – Хоч куди кинь оком, скрізь темрява: і вгорі, і внизу, і праворуч, і ліворуч. Не міг же Франческо залишити свої сліди у хмарах. Мабуть, краще буде знизитися».

Пілот став повільно знижуватися, але ту ж мить йому довелося знову якнайшвидше набрати висоту, бо він ледве-ледве не сів прямісінько на голову нічному сторожу, який мчав вулицею на велосипеді. Це, напевно, був той самий сторож, який знайшов Канарку.

Через деякий час Пілоту здалося, ніби трохи розвиднілося.

«Може, я лечу над площею», – подумав він з острахом, шукаючи очима ліхтарів. Проте ліхтарів ніде не було видко, а небо все світлішало й світлішало. Сидячому Пілоту здалося, ніби він потрапив у хмару біленьких пушинок кульбаби.

«Без сумніву, я лечу над майданом. Треба спуститися нижче», – вирішив Пілот.

Раптом йому назустріч виринула величезна похмура тінь, і хтось голосно гукнув басом:

– Ей, синьйоре Пілоте, сідай, будь ласка, сюди!

«Я краще вдам, що нічого не чую. Нікого я не знаю в цих краях і не бажав би вплутатися в неприємну історію», – миттю розміркував собі Сидячий Пілот.

Та тільки він подумав це, як чиясь велетенська рука обережно схопила літак і потягла його до себе.

– Пропав я! – скрикнув Сидячий Пілот.

– Не бійся, я не завдам тобі шкоди, – озвався велетень. – Я всього-на-всього мирний бронзовий Пам'ятник, що стоїть посеред площі. Я тобі не заподію нічого лихого.

Сидячий Пілот полегшено зітхнув і зважився нарешті глянути туди, звідки долинав голос. Перед ним було величезне лагідне обличчя з вусами й бородою, на якому застигла ледь помітна усмішка.

– Хто ви? – запитав Пілот.

– Я ж тобі сказав: я – Пам'ятник. А за життя був патріотом і на коні водив поборників свободи на бій за звільнення батьківщини.

– Ви й зараз на коні?

– Авжеж, і на дуже великому коні. Як це ти не помітив такого великого коня?

– Я летів високо, тому й не бачив його. А зараз, перш ніж полетіти далі, я хотів би оглянути вас та вашого коня з усіх боків.

– Чого це ти так поспішаєш? – усміхнувся Старий Патріот. – Побудь іще трошки зі мною, та побалакаємо. Мені так рідко доводиться говорити, що мій язик занімів, і я насилу ворушу губами. Дзижчання твого літака я вже давненько чую. Тож я й здивувався: невже, думаю, десь муха летить, та ще в цю пору року? От так новина, подумав я. А потім раптом помітив тебе. Клянуся, ще ніколи я не бачив такого манюсінького літака. Хіба що в руках у дітей.

Сидячий Пілот пояснив, що його літак (це йому довелося визнати) – теж іграшка. Він коротенько розповів Старому Патріотові причину своєї втечі та втечі Голубої Стріли.

– Дуже цікаво! – схвильовано вигукнув Патріот, вислухавши розповідь. – Навіть неймовірно цікаво. Я теж люблю дітей. Гарної днини багато їх приходить сюди побавитись, і я„ звичайно, не гніваюся на них. Щоправда, один хлопчина й тепер частенько навідується до мене. Та чи саме до мене він сюди приходить, – сказати напевне я не можу. Смаглявий такий, чуб у нього завжди звисає аж на очі. Прийде, сяде на східцях, посидить, подумає щось і йде собі. Никає отак, мов приблудний собака. Проте його імені я не знаю, бо він сам себе ще жодного разу не називав. Це вже, мушу тобі сказати, так водиться У людей: вони завжди чекають, щоб хтось їх назвав. Себе ж вони на ім'я не називають. Але мені здається, що цей хлопчина самотній, і тутешні мешканці його не знають.

– От якби його звали Франческо, тоді б... – знову зітхнув Сидячий Пілот. І раптом йому спала на думку блискуча ідея:– Тільки один Курдуплик може дізнатися, що це за хлопець. Йому досить обнюхати східці – і він скаже, чи це Франческо, чи ні. І

– Цілком правильно! Значить, я матиму щастя/познайомитися з усім вашим товариством?

– Воно-то й так, – розпачливо промовив Пілот, – але як це раптом Франческо міг попасти сюди? Адже його сліди закінчилися посеред площі. І

Пам'ятник посміхнувся у вуса і лагідно промовив;

– Бачу, всі ви ще мало знаєте дітей. А то ви здогадалися б, що вони люблять під'їжджати на підніжці трамвая. їм це заборонено, та все ж таки дітвора порушує інколи правила. Втім, стривай, я згадав: якраз учора цей смаглявий хлопчина проїжджав на підніжці, і його зсадив отут, поліцейський.

– Тоді нема чого й сумніватися: це був Франческо! – радісно вигукнув Сидячий Пілот.