Але Машиніст, не спитавши дозволу Начальника Вокзалу, вже повернув Голубу Стрілу на повній швидкості до тюрми. Незабаром ця споруда ніби виповзла з пітьми – величезна, сіра, з сотнями маленьких чорних дірок замість вікон.

– Щось нікого не видно, – промовив Старий Патріот, уважно обдивившись усі поверхи.

– Ану дозвольте мені заглянути, – шепнув йому на вухо Сидячий Пілот. Не встигли всі оком змигнути, як він літав уже попід дахом і заглядав то в одне, то в друге віконце, не залітаючи, проте, в камери, де було темно, хоч в око стрель.

У камерах було повно в'язнів, але Сидячий Пілот жодного з них не знав, а тому й не міг покликати. На щастя, допоміг Пам'ятників кінь, який дзвінко заіржав.

– Браво! – вигукнув Пам'ятник. – Бачу, ти також згадав нашого друга...

Цього разу в одному заґратованому віконці третього поверху з'явилося худе обличчя з гордими, палючими очима.

– Привіт! – гукнув Пам'ятник, упізнавши в'язня.

– О, здрастуйте! А я вже думав, що ви більше не прийдете до мене! – озвався в'язень. – Я подумав, що це мені ввижається наша перша зустріч.

– Як бачиш, не ввижається! Це справді я, шкода тільки, що бронзовий. Та це нічого. Принаймні це не заважає мені бути справжнім патріотом. А вас ще не звільнили?

– Та де там. Тут у нас, як у книжці про Піноккіо [6], пам'ятаєте? Злодіїв випускають, а патріотів – ні. Та я не впадаю в розпач. Тільки жаль родини, бо не можу зустрічати новорічну ніч укупі з ними. Мій синок, певно, чекає подарунка від Феї, але що я можу йому послати? Тут же нема іграшок.

– А ми – що, не іграшки? – вигукнув тоді Сидячий Пілот.

В'язень примружив очі і побачив малесенького літачка, який пурхав, наче метелик, перед самісіньким вікном. Літак був такий малесенький та гарненький, а в кабіні сидів такий відважний пілот, що чоловік не міг стримати усмішки. Потім він глянув на землю і побачив там Голубу Стрілу, ковбоїв, які гарцювали на кониках, індіанців та інші іграшки, що з висоти третього поверху здавалися не більшими за мишенят.

– Ех, якби тут був. мій синок! – зітхнув в'язень.

– А що б йому тут найкраще сподобалося, як ви гадаєте? – запитав у в'язня Курдуплик, який уже безперечно щось надумав.

«Врешті, – міркував собі Курдуплик, не обов'язково йти всім до Франческо, бо тоді багато дітей зовсім залишаться без подарунків. По-моєму, ліпше було б розподілити іграшки так, щоб удовольнити якнайбільше дітей».

– Не знаю, – збентежився в'язень. – Коли я ще був дома, мій син дуже хотів паперового змія.

– Тоді йому, напевне, сподобається змій без нитки, – сказав Сидячий Пілот.

– Що це за змій без нитки, не розумію?

– Я хочу сказати, що коли ви дасте мені адресу, я полечу до вашого сина і сяду йому просто на подушку, не гірше, ніж на найкращий аеродром світу.

Цього разу Сидячий Пілот перевершив своєю добротою і запопадливістю навіть Курдуплика.

Несподівано Пам'ятник зареготав з такою силою, що аж луна пішла вулицями.

– Оце так штука! – прогримів Пам'ятник. – Мене підвищили. Мені зробили честь! Досі я був тільки Пам'ятником, а тепер ще став Феєю-чарівницею, що розносить дітям подарунки. Та для вас я залюбки стану навіть Феєю.

– Отже, ви даєте мені адресу? – вигукнув Пілот.

– Я?..Та звичайно, звичайно! – квапливо відповів в'язень. – Летіть аж до кінця бульвару, потім поверніть праворуч і прямо до самої гірки. Як вилетите на гірку, побачите будиночок з трьома димарями. Найнижчий димар і є наш. А там ви, сподіваюся, вже якось знайдете мою родину.

Сидячий Пілот, щоб пересвідчитися, чи правильно він зрозумів адресу, повторив її ще раз. Потім попрощався з усіма і приготувався відлітати.

Лялька Нера, правду сказати, дуже засмутилася. Дорогою вона весь час позирала на Сидячого Пілота, а він і не помічав цього. Тепер він полетить, і їй більш ніколи не бачити Пілота. Сльози виступили на очах у Ляльки, але вона набралася мужності і голосно крикнула:

– Синьйоре в'язню, а чи нема часом у вас донечки?

– Є, та вона дуже маленька і не розуміє, що таке подарунки.

– Але ж вона виросте! І виросте без подарунків. Гарний батько – зовсім не вболіває за свою доню.

Срібна Пір'їна витяг люльку з рота і вперше за своє життя засміявся.

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! – реготав він. – Ха-ха-ха!

Це було диво з див. Тому всі обернулися і глянули на вождя індіанців. Він ще ніколи не сміявся. Адже всім відомо, що червоношкірі взагалі не сміються.

– Лялька Нера каже неправду. Вона хоче» піти з Сидячим Пілотом.

Почувши це, чорна, як смола, Нера зашарілася від сорому. Вона почервоніла, проте тільки під шкірою, а зверху так і лишилася чорна, мов негритянка.

Сидячий Пілот зареготав, швидко підлетів до Нери і спритно посадив її в кабіну.

– Ось лялька для вашої доні! – крикнув Пілот. – Вона їй сподобається, коли дівчинка підросте.

І полетів собі над широким бульваром.

Так ми розлучилися з цим дуже симпатичним героєм. Розлучимося зараз і з в'язнем, бо підійшов наглядач і заборонив йому розмовляти. Розлучаємося також і з Старим Патріотом на бронзовому коні, який, провівши трохи наших друзів, повернувся на своє місце.

Стільки прощань! Мабуть, нас залишиться зовсім мало, коли прийдемо до порога будинку, де живе Франческо.

І ось ми знову в дорозі. Вже Курдуплик нанюхав слід, і Голуба Стріла рушила. Але хто це там лиховісно сміється в гіллі дерев? Хто висліджує наших друзів?

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Перемога Срібної Пір'їни

– Синьйоро баронесо, це вони!

– Тихіше, Терезо, тихіше, а то ще почують і втечуть.

– Боже мій, цього тільки бракувало, ми й так уже стільки настраждались, поки їх відшукали.

– Замовкни, кажу, а то зменшу платню!

Стара служниця враз . як води в рот набрала, бо знала, що коли Фея обіцяє збільшити платню, то цього можна й не чекати, зате коли вже погрожує зменшити її, то цьому можна вірити. З усіх арифметичних дій Фея найбільше любила множення (коли їй платили) і ділення (коли вона виплачувала). Вона стверджувала, що додавання і множення – заняття для багатих, а віднімання і ділення – то справа бідаків. Фея та служниця пронишпорили цілу ніч, як навіжені, ризикуючи поламати свою мітлу. І саме тоді, коли вони майже зовсім вибилися з сил і хотіли вже кинути пошуки, гострі Феїні очі розгледіли Голубу Стрілу крізь хуртовину. Поїзд їхав із погашеними фарами по трамвайній колії, що вела на околицю.

– Он вони! – сказала Фея.

– Це таки й справді вони, синьйоро баронесо, – підтакнула служниця.

– Замовкни, Терезо, а то ще почують і втечуть! – гримнула Фея. – Це вже я й сама бачу, і не треба мені повторювати.

Обидві старенькі перелітали з дерева на дерево, мов ті сороки, ховаючись у гілках.

А наші мандрівники нічого й не підозрювали. Навпаки, настрій у них був піднесений.

– Сліди зовсім свіжі, – сказав Курдуплик. – Ми вже, певно, близько від Франческо.

– А ти певний, що це його сліди?

– Я не міг помилитися. Запах слідів цього, бідного хлопчика я б розпізнав і серед тисячі.

І всі затамували подих, боячись збити Курдуплика зі сліду.

Раптом Срібна Пір'їна вихопив люльку з рота, немов хотів щось сказати. Але він мовчав, хоч усі бачили, як його вуха рухаються, мов у вовка, – то в один, то в інший бік. Усі червоношкірі приклали долоні до вух. Що вони почули? Один ковбой, що добре знав червоношкірих, миттю "помчав до Начальника Вокзалу.

– Червоношкірі щось почули! – доповів ковбой.

– Ну й що? На те вони й вуха мають, щоб чути.

– Срібна Пір'їна чимось стурбований. Хоч би не нанюхав якоїсь небезпеки...

– Диви, то й він уже нюхає? Оце так поїзд! Замість того, щоб їхати по рейках, їдемо нюхом! Хай уже Курдуплик нюхає – він робить це кілька годин, а то тепер ще й цей старий дід узявся нюхати... Дайте мені спокій і пам'ятайте: хоч би яка там була причина, я Голубої Стріли ніколи не зупиню! – гнівно відповів Начальник Вокзалу. Інколи наш Начальник Вокзалу бував дуже впертий. Однак він був змушений цього разу спинити Голубу Стрілу, бо вождь Срібна Пір'їна і всі його індіанці почали на ходу зістрибувати з поїзда, хоч вони могли потрощити собі кості й ребра та скрутити в'язи. Позіскакувавши, вони зайняли позиції навколо Голубої Стріли і приготували до бою свої томагавки.