– Синьйори, а ви послухайте, що балакатиме Курдуплик. Собака завжди говорить мало, а думає багато. Хто довго думає, той скаже мудру думку...

Від цієї похвали Курдуплик почервонів від кінчика носа до кінчика хвоста, відкашлявся і виклав, нарешті, свою думку.

– Отой хлопчина... Цей Франческо, гадаєте, одержить від Феї подарунок на Новий рік?

– Навряд, – відповів Начальник Вокзалу. – Його мати щось давно не приходила, а листів од хлопця нема. Я дуже уважно стежив за поштою.

– Отож і я помітив, – вів далі Курдуплик. – Я переконаний, що Франческо нічого не отримає на Новий рік. Але я, коли на те пішло, не бажав би  потрапити в руки якійсь іншій дитині.

– І я також, – пробурчав Жовтий Ведмедик, чухаючи собі за вухом.

– І ми теж, – як завжди, хором відповіли всі три Ляльки-Артистки.

– А що, як ми самі, – вів далі собачка, – зробимо йому новорічний подарунок, га?..

– Зробимо йому подарунок? Та як же це? – зареготали Ляльки.

– Та цитьте ви там! – гримнув на Артисток Капітан Півбороди. – Жінкам тут заборонено базікати!

– Негайно візьміть назад вашу образу! – вигукнув Полковник стрільців, витягаючи шпагу. – Бо зараз же проштрикну вам горлянку...

– До зброї! – гукнув Генерал своїм артилеристам.

– Вибачте! – пролунав голос Сидячого Пілота. – Не здіймайте такого галасу, а то вгорі нічого не чути. Нехай говорить собака.

– Отож, – почав знову Курдуплик, коли вщух гамір і запала тиша, – ми знаємо, як його звуть, відома і його адреса. Чому б нам не знятися всім звідси і не піти до нього?..

– До кого? – перепитала одна з Ляльок.

– До Франческо, до кого ж.

Вмить запанувала мовчанка. Та тільки на мить, бо невдовзі вибухнула шалена суперечка: кожен кричав своє і не слухав того, що казали інші.

– Та це ж справжній бунт! – вигукнув Генерал. – Я нізащо не дозволю бунтувати! Моїм наказам треба коритися!..

– А то що?

– Нічого. Треба бути дисциплінованими...

– І йти туди, куди нас відвезе на мітлі Фея? Тоді Франческо не побачить подарунка і цього року: адже його прізвище стоїть у книзі нещасливих боржників!..

– Тисяча китів!..

– Усе це добре, – втрутився в розмову Начальник Вокзалу. – Адресу Франческо ми знаємо, а от хто покаже, як і кудою добиратися до нього?

– Я про це вже раніше подумав, – боязко промовив Курдуплик. – Адже я можу знайти дорогу нюхом по сліду Франческо. Що ви на це скажете?

– А я вмію читати сліди на землі, – озвався вождь Срібна Пір’їна. – Я пропоную ось що зробити! Всім піти до Франческо. Хто йде з нами?

Це вже було не безвідповідальне базікання. Треба було вже остаточно вирішувати. Тому всі з надією глянули на найвищого чина – Генерала артилерії. А найвищий офіцер, крокуючи перед п'ятьма довіреними йому гарматами, що стояли в бойовій готовності, довгенько чухав собі потилицю, перш ніж «голосити своє рішення. Нарешті він сказав:

– Добре! Згода! Я захищатиму вас у поході всім своїм військом. Відверто кажучи, мені як Генералові теж зовсім не до вподоби, що мною командуватиме якась стара Фея.

– Слава! – гримнули артилеристи.

Духовий оркестр піхотного полку олов'яних солдатів заграв такий марш, що й мертвий не влежав би, а Машиніст Голубої Стріли ввімкнув сирену, і вона завивала, аж поки всім у вухах позакладало.

Виступати в похід було вирішено назавтра – в новорічну ніч. Рівно опівночі Фея, як звичайно, зайде в крамницю, щоб набрати повний кошик іграшок. Та схопить облизня: вітрина буде порожня.

– От уявляю, як вона скривиться, – лукаво усміхнувся Капітан Півбороди, походжаючи по палубі свого Вітрильника.

А наступного дня пізно ввечері...

ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Увечері перед Новим роком

Кожен сушив собі голову над питанням: як вийти з крамниці? Прорізати дірку в залізній шторі, як пропонував Головний Інженер-Конструктор, було неможливо.

А на всіх дверях крамниці по три засуви, і на кожному висів ще й великий замок.

– Я й про це вже подумав, – промовив Курдуплик і знову, як завжди, зашарівся. Бачите, цей собачка був дуже сором'язливий. Всі захоплено глянули на маленького ганчір'яного цуцика, який цілий рік мовчки думав, але ні разу й слова не промовив.

– Ну, кажи, слухаємо...

– Ви ще не забули нашої комори? Пам'ятаєте купу порожніх коробок у кутку? Так от, я там ходив і помітив у стіні дірку, якою можна долізти у сусідський винний льох, а звідти – прямо сходи у двір.

– Але звідки ти про все це довідався?

– Ми, собаки, маємо одну велику ваду – всюди сунемо свого носа. Бачите, інколи ця вада стає нам у пригоді,..

– Хай так! Але я не уявляю, як це можна спустити артилерію сходами, – вигукнув недовірливо Генерал. – А Голуба Стріла? Ви бачили коли-небудь, щоб поїзд з'їжджав сходами?

– Це доведеться робити вперше. Що ж, покладемо рейки на східці, – промовив басом Начальник Вокзалу.

Та ось Срібна Пір'їна витяг з рота люльку, і всі принишкли.

– Білі люди все лаються і забувають про нашого Пілота, – сказав він.

– Ми тебе не розуміємо. Що ти маєш на увазі, великий вождю?

– А ось що: наш Пілот перевезе всіх літаком – і край...

І справді: кращого способу дістатися до комори не було. Що й казати. Сидячий Пілот був надзвичайно задоволений цим планом.

– Десяток рейсів -і всі будуть унизу! – захоплено випалив він.

Ляльки вже наперед втішалися з приємного перельоту на літакові, але їх розчарував Срібна Пір'їна.

– У кого є ноги, тому не потрібні крила, – заявив він.

Отож усім, хто мав ноги, довелося самим зійти сходами, а літаком була перевезена артилерія, вагони та Вітрильник.

Капітан Півбороди не зійшов з капітанського містка навіть під час перельоту. Генерал та Начальник Вокзалу, що саме злазили крутими сходами вниз, трохи не луснули із заздрощів, коли він пролетів у них над головою.

Півбороди негайно скористався цією перевагою і, щоб підкреслити свою зверхність, перехилився через борт і плюнув на них. На щастя, слина пролетіла щонайбільше на віддалі одного сантиметра від носів Генерала та Начальника Вокзалу.

Останнім з'їжджав Мотоцикліст-Акробат. А для нього промчати по сходах на мотоциклі було все одно, що оком кліпнути. Та не встиг Мотоцикліст іще з'їхати на долівку, як у крамниці знявся страшенний галас.

– Рятуйте! Рятуйте! – верещала Феїна служниця. – Синьйоро баронесо! Злодії, грабіжники!

– Хто, хто? Що скоїлося? – почувся голос господині,

– Покрали всі наші іграшки з вітрини!

– Господи милосердний! – заломила руки Фея.

Та втікачі зовсім не мали милосердя: під керівництвом Головного Інженера-Конструктора вони вже встигли замкнути двері комори на засув і попрямували в куток, до купи картонних коробок. Саме в цю мить вони почули, які Фея та служниця стрімголов злетіли вниз по сходах. Та даремно: обидві ткнулися носами у замкнені зсередини двері.

– Відмикай мерщій! – закричала Фея.

– Замок не відмикається, синьйоро баронесо!

– Ага, це вони замкнулися на засув. Ну, стривайте ж, там ви й сидітимете! Зачекаймо, вони ще проситися будуть!

Що й казати, Фея була хоробра бабуся, але цього разу безстрашність їй зовсім не придалася. Наші іграшки, прямуючи за собакою, що вів перед, уже поминули гору порожніх коробок і тепер одна по одній пролазили крізь дірку в сусідський підвал. Голуба Стріла, звичайно, давно звикла проїжджати тунелями. Начальник Вокзалу та Начальник Поїзда зайняли місця поруч із Машиністом. Найменші ляльки, які вже потомилися, посідали у вагони, і блискучий поїзд, тихенько свиснувши, в'їхав у тунель.

Набагато важче було з Вітрильником, адже тут не було води. Та про це потурбувалися вже роботи Інженера-Конструктора: вони за одну мить спорудили поміст на вісьмох коліщатах, навантажили на нього Вітрильника з Капітаном і перетягли їх через тунель, і якраз вчасно, бо Фея, нічого не дочекавшись, саме в цю мить з усіх сил уперлася плечима в двері, вирвала слабенький засув і мерщій кинулася обшукувати всю комору і, звичайно, нічого не знайшла.