Але того ж вечора хлопець отямився. Не через оголошення, через майстрову лють. Як він досі не здогадався?

Ці періодичні крики, котрі залишалися поза — начебто природною — люттю в їхніх стосунках майстра-учня, були намаганням словесно пригнітити хлопця — і то не так його особистість, як молодість.

Він давно мав би звернути увагу на дивні переміни в цих спалахах гніву.

«Мій майстер постарів. Невже я не можу знайти часу на думки про те, як день у день дедалі вдосконалюю свою майстерність, про те, як інші гімнасти також виростуть, постаріють? Що з того, що я, живучи в нього під боком, не можу спокійно подивитися йому у вічі? — гнівався хлопець на власну короткозорість. — Хоча людина й хоче, аби той, кого любить, дорослішав, одначе не бажає йому старості та смерті. Оскільки я вже себе геть не тямлю, отже, постарів і сам. Щодо нього, то вже хтозна?…» — не наважувався він довести цю думку до кінця. Або ж не міг довести.

Його майстер постарів. Якщо раніше він думав, що майстрові прочухани стосуються тільки його, то тепер розумів, як ще здавна за дитячих та перших років повноліття, цими нападами люті поміж прочуханів

Як він так проґавив? Поки хлопець і гадки не мав, що майстер може помилитися на ділі чи в словах

Хоча останнім часом тільки й чув натяки з його вуст про те, що майстер може не просто помилитися, а навіть не зауважити якоїсь очевидної деталі або моменту. І нехай! Майстер одразу вибухав. Отак те, що раніше парубок навіть не смів думати, він тепер ще й наважувався говорити. Чи не злостився на це майстер?

День від дня хлопець все дужче переконувався, що не помиляється у своїх думках, можливо, тому, що почав звертати на це увагу; здогади накопичувалися, оберталися на знання. Утім, під час роботи він і близько не підпускав до себе таких думок, хоча й став у цій темі «майстром».

Тільки уявити собі майстра-будівельника, що цілісіньке життя зводив якусь споруду, клав цеглини, нарешті завершив її, а йому вказують на тріщину чи то ґандж у стінах; як би він розлютувався

Але, може, він помічав майстрові вади, бо почав сам собі подобатися? Або ж майстра все більше тривожила навіть тінь його помилок, кожен здогад і бодай сон про них? Та хіба майстер — не людина, як і всі? Хіба в нього не могло бути старості, схилу літ? Здається, єдине, що його вирізняло з-поміж людей — це звання «майстра», хіба ні? Чи не була віртуозність єдиною рисою, яка вивищувала й оберігала від них, хоча він був такий, як усі?

Хлопець не міг збагнути цього, хоча й розумів, що коли остаточно все з’ясує, від цих знань не буде йому жодної користі. Майстер здавна дорікав улюбленому учневі, а потім — і калфа, найменшими його вадами — у всіх на виду; той згорав від сорому. Коли ж якось сам учень затнувся на людях про скриньку, напхану саморобними оголошеннями, то добре дістав на горіхи.

Це все потроху свердлило йому голову, дедалі спантеличувало. Ніхто не повинен був дізнатися про розповіді майстра, якщо вони йому не подобалися, натомість він охоче переказував історії свого калфа наліво й направо, нітрохи не задумуючись: приємно тому це чи ні. Він поводився так не для того, щоб розлютити учня; і не зі свинства; це було вочевидь. Він не брав до голови, що тими плітками може заподіяти лихо, завдати улюбленому калфа прикрощів. От і все. Майстер і в голову не клав, що поводиться зле.

Урешті-решт акробат вирішив: хай як, не гніватися на майстра, не забувати, що чоловік старіє, та навіть коли він помиляється, змовчувати, аби не засмутити. Упавши два дні тому з даху, майстер уранці промовив за чаєм: «Боюся, скоро настане той день, коли моє життя потребуватиме допомоги, день, коли моє життя вимагатиме допомоги від тебе… Я вряди-годи теревеню, що мушу залишитися без помочі, аби подохнути, як той пес. Базікаю, бо не відаю, що гірше: стати тягарем чи доживати віку на самоті…» Ті слова запали хлопцеві в серце. Певна річ, вони також вплинули на те рішення. Однак того вечора, коли парубок ухвалив його, на душі зразу полегшало, він проспав таким непробудним сном, про який уже й забув, що є такий.

А на ранок, коли вони знову пили один навпроти одного чай, парубкові кинулася у вічі якась плямка під правою ніздрею майстра. Він заледве стримався, щоб не простягти руки та не витерти її. У серце закрадалося лихе передчуття. Він навіть боявся подумати.

Того дня його охопила скорбота. Вечірню виставу відмінили. Він крадькома вислизнув за місто. Знайшовши якусь подобу річечки з верболозом, ліг на березі, утупився очима в небо й замислився… Серце огортав страх, що майстер відійде на той світ. Припустімо, він помилявся, і смерть наразі не чекала вчителя. Але вже від самої думки про це, хоча вона щойно зародилася, по спині поповзли мурахи. Адже акробат наважився замислитися про смерть майстра. Замислювався вже. Та навіть відчував радість. Він також стане майстром, візьме собі учнів, нарешті матиме вихованця, нарешті пошукає, зможе пошукати відповіді на сотні запитань, котрі набралися за стільки років. І постарається знайти їх. Але він сам

Парубок згадав загиблих учнів. Чи не вони стали причиною майстрової прив’язаності до нього? Колись той розповідав йому: «Я мав до тебе трьох учнів, і всі вони загинули. Після тебе я вже нікого не хотів, вирішив працювати тільки з тобою. Але ти вже чимало досягнув, тож я візьму ще цього малого…» (Мова йшла про юнака, у якого акробат зауважив пляму під правою ніздрею, поки той працював на канаті. Увечері того ж дня, коли вони взяли його в науку, майстер розповідав про це акробатові перед дверима. Хлопця вони вже вклали спати. Довкола клекотала гаряча літня ніч.) Услід за тим юнаком загинуло ще два учні.

Хіба майстер не був схожий на матір, яка народжує та виховує немовля? Народжує та виховує чи скидає?… Акробат давно заслужив звання калфа. Збирався стати майстром. Якщо тільки й сам не загине… Тоді його вчитель вичахне, помре з горя — все через калфа, який загинув молодим на порозі власного визнання. Це означало б: він нікого не зміг виховати… Адже були такі майстри, у середовищі акробатів їх вважали злощасними. Гинули їхні учні, гинули калфа. Усі гинули замолоду… Безперечно, до них належав і його майстер. Звісно, аніхто не осмілився б висловити це йому у вічі чи при ньому. Проте хіба невисловлене вважається неіснуючим? Зрозуміло, що на таких майстрах розвиток їхнього мистецтва, акробатичного мистецтва, уривався, достоту, як згасає рід після смерті бездітних пар. Чимало з них вирізнялися з-поміж решти акробатів, досягали високих злетів. Проте хіба ті майстри насправді не були всохлими гілками, безплідними дружинами? Кожен виховувався в одного з майстрів. Тільки ці нікого не виховали б. Насправді їхній рід не всихав на них. Усихав рід тих, що від них народжувалися.

Проте він жив — то й годі. Діставши з кишені дзеркальце, парубок глянув під праву ніздрю. Він не побачив не те що родимки, а навіть — пилинки. Це означало — не загине, отож його майстер мав отримати спадкоємця та врятуватися від лихої слави нащадка злощасного роду. З одного боку, щоб так відбулося, майстрові потрібно було померти, а учневі, калфа — й далі жити, аби після його смерті самому піднятися до чину майстра.

Акробатові не подобалося, що задалеко зайшов у своїх роздумах. Журба так обнялася з радістю, сміх — зі слізьми, аж голова туманіла.

Він заснув, прокинувся. Сонце котилося до обрію. Зненацька хтось голосно озвався до нього: «Незабаром пора повертатися у в’язницю». Парубок аж отетерів. Хто? Звідки? Відколи це

Того ранку майстер раптом випустив із рук чашку з чаєм та підійшов до дзеркала. Невже й він зауважив у себе під правою ніздрею плямку? Чиясь невидима рука стисла парубкові серце. У нього ледь не виривалося з грудей: хоч той і майстер, але це неймовірно, щоб помітив родимку. Тільки він бачив їх і ще не чув, щоб його майстер міг розгледіти таку річ; про це ніхто ніколи не говорив. Власне, здається, майстер дивився не на свій ніс, а на очі та брови. Потім обернувся й сказав: «Нині ми не працюємо, та й тобі не треба лізти на канат. Що ти робитимеш біля такого старого шкарбуна, як я? Хай що, а пора нам збиратися на той світ». Або він побачив родимку — та це неможливо — або ж ці слова просто були збігом. Парубку до горла підкотився клубок. Він тільки й спромігся вичавити з себе: «Не кажи так, ти не навчив мене відповідати на такі слова. Я не знаю, що й думати». «Біжи-но погуляй», — відрубав майстер та засміявся.