Мер майстерно обороняв своє місто, його води, палац та будинки. Я ж не міг здійснити жодного з бажань; досі не бачив його.

Сотні очей із рядів навпроти немов утупилися в мене. Хоча я знав, що не потрібен глядачам. Вони спостерігали за грою, давно забувши, що фігури в ній — живі люди. Те саме

забути, що ми люди

очікувалося й від нас. Після цього….

Зненацька два зелених ока зиркнули на мене з-за височенної тополі, яку залишили рости поміж двома рядами веж, напхом напханими глядачами. Він вигулькнув з-за дерева, вийшов на поле, посунув до мене. Худющий, з подряпаними в бійках носом та вухами, безпритульний кіт. Звісно, він зголоднів. Обнюхав мене, потерся об ноги. Дехто з глядачів, помітивши це, порснув сміхом. Проте тиша хутко відновилася. На черзі був наш хід. Мер замислився.

Урешті-решт гукнув мені. Щойно я перемістився, ми знову зустрілися очима. Здається, той уперше всміхався. Я також усміхнувся.

Казка дев’ята

Не нашкодь

У світі, де кожен,

хтозна, можливо, потрібно всього-на-всього сказати «більшість людей», вибивається із сил, аби одягтися,

у країні, де люди

живуть та працюють, щоб принаймні в зимові місяці, коли холод пройматиме до кісток, було чим прикрити тіло,

якщо й не натягнути з десять шуб,

жив чоловік, який бажав одного — роздягтися. Про нього ця казка.

Роздягнений він прибув у цю країну. Гадаючи: хай як, а на цьому спекотному острові голизною нікого не приголомшиш, і йому не набридатимуть прикрими запитаннями. Щоправда, і до цього острова добиралася зима; з відкритого моря час від часу дули суворі вітри.

Зрештою, за нагальної потреби на плечі неважко було накинути хирку.[17] Більше він нічого не хотів. Утім, дивина та й годі, чоловікові статки без упину росли.

Хоча він не крав, не влазив у торгівлю, навіть не заощаджував на їжі та паливі на догоду мешканцям верхньої магали.

Сотні років тому, після потужного землетрусу, люди злякалися, що острів затоне, й переселилися нагору; ці мешканці верхньої магали були їхніми потомками та спадкоємцями; увінчані титулом найдавніших родів острова, споконвічних його мешканців, вони поводилися щедріше за решту, пишно накривали столи, дзвеніли капшуками.

Чоловікова хата стояла чи не найближче до шкіл прибережних кварталів. У всіх цих школах він викладав найрізноманітніші предмети. Адже ділитися знаннями, викладати різні предмети, аби не залишилося непереданих знань, також було своєрідним оголенням.

Роздягаючись, людина відчуває власну шкіру; гідність, повагу до своєї сутності. Цього важко позбутися, віддерти від себе та викинути; людина, яка всім серцем полюбила оголеність, на крайньому порозі життя впізнає власну смерть, усвідомлюючи цінність того останнього кроку. Вона прагне здійснити ту справу, яку можна зробити один-єдиний раз, перед людьми, котрі зрозуміють її вагу. Якщо ж ви помилитеся, візьметеся за неї не в тому місці, кажучи, що настав ваш час, то складете печальну казку.

Окрім учителювання, від нього вимагалося й вести ділове листування. Оскільки мав гарний почерк та плавний стиль.

Листування не бракувало. З материка доставлялася і прісна вода, і борошно. Мешканці пагорба та побережжя разом працювали на низовині. Хліб і далі випікали в прибережних печах, потім доставляли нагору. Мешканці верхньої магали вірили, що їхні прадіди виявили неабияку мудрість, звівши свої оселі на пагорбі. На острові запанував майже бездоганний лад. Люди жили, остерігаючись землетрусу, і вважали своїм обов’язком передавати цю боязнь із покоління в покоління. Під час землетрусу розліталися на шматки береги, сипалися прямо в море. Тоді загинула більшість остров’ян, а їхні домівки зсунулися й пішли на дно. Ті, хто вижили, переселилися на гору, затим відновили роботу своїх підприємств — вони вціліли, оскільки їх збудували позаду будинків на узбережжі. Після землетрусу острів’яни дозволяли новим поселенцям будуватися тільки на березі. Лише через багато років нащадкам найдавніших із їхніх родів час від часу давали право перебиратися на пагорб.

У країні, де народився та виріс чоловік, не знали землетрусів. Або ж, не знаючи, забули про них. Там безперестанку трудилися, аби на тій непорушній землі щоразу збирати все кращий урожай, з кожного зернятка, кинутого в ґрунт, виростити ще міцніші, ще рясніші зерна. Небесні й земні води лилися для людей стільки, скільки треба. Всі необхідні місця — гігантські міста, гігантські райони — накривали прозорі склепіння; людям, тваринам, рослинам було дароване життя у вічно помірному циклі.

Виростали рослини та комахи — услід за ними. Над цим, далебі, трудилися. А втім, не могло зачахнути, перевестися коріння в рослин. Зменшуючись кількісно, вони в розмірах тільки більшали.

Він упустив склянку. Випустив із руки склянку, котру взяв зі столу. Це було вкрай важливо; істотно для чоловіка, який хотів роздягтися. Адже хіба міг досі щось свідомо розбити, самохіть розпанахати якусь тканину або розлютовано махнути рукою та перекинути першу-ліпшу річ — навіть, раз на десять років ненароком розбивши склянку чи пляшку, подерши сорочку, годинами картав себе та журився. Утім — не за розбитим, подертим чи перекинутим, хоч яке воно було цінне. Журився та картав себе за нетямущість. Адже така біда спіткала через власну неуважність. Утім тепер, узявши зі сніданкового столу склянку, потримавши її кілька секунд за півтора метра від кам’яної долівки та хутко випустивши з-поміж пальців, він тішився милозвучністю її дзенькоту, наче плескотом хвиль; той здавався знайомим вухові, ніби постійний шум моря, і йому навіть на думку не спадало, що це та склянка, яку він багато років тому придбав на згадку у далекій країні, що славилася скляними виробами, побачивши, як майстер власноруч надає їй форми.

Виростали й тварини. Навіть якщо їх і меншало, меншала їхня кількість, то, ростучи, вони відбирали в людей усе більший шмат їжі. Народу ставало все важче в поті чола вирощувати з одного зернятка ще крупніші зерна, ще рясніші врожаї, відривати дедалі більшу частину з надбань своєї праці комахам та щурам. У далеких гірських селах, де здавна, мов якусь фантастичну казку, слухали про достаток та велич жителів рівнин, росла кількість відчайдухів, що спускалися вниз, у мегаполіси та містечка. Певна річ, вони ринули туди не для того, щоб і собі урвати ласий шматок від багатства цього казкового світу. Ці люди були не з тих, яким забандюриться заволодіти речами, в існування яких і не вірили. На всі запитання вони відповідали, що прийшли побачити у ваших мурах завбільшки з людину, ваших щурів величиною зі слона. Згодом селяни усвідомлювали, що помилилися, але з них украй мало поверталося назад у свої гірські села. Здебільшого вони долучалися до війни зі щурами — хай не заввишки, як слон, але щонайменше, мов пси, гризуни нищили пшеницю; та боролися з мурахами — хай не розміром ніби зі слона, але щонайменше — мов ніс теляти — ті виїдали все довкола. Вони потроху звикали до життя на рівнині; переконувалися у правдивості того, чому не вірили, хоча дивувалися, як могли повірити в міфи про демонічних тварин, котрі змусили їх зійти з гір.

Люди щороку вишукували нові методи, як захистити своє зерно та рослини; мирилися з черговими витратами. Люди панічно спостерігали, як услід за ними комахи та щурі у свій спосіб за короткий, спустошливий проміжок часу знову міцніли й потім завдавали їм ще важчих збитків. Вони ціпеніли від подиву, що зручні умови, які забезпечують собі, стають у пригоді й іншим створінням, та оскільки їм анітрохи не спадало на думку змінити саме становище, то й далі шукали нові способи, щоб вирішувати проблеми, які лише накопичувалися. Отож збільшувалися й витрати. Люди не могли змиритися з поразкою, утім марнували власну відвагу в безглуздих висновках. На той час підросло нове покоління, що усвідомлювало це та в основу кращого життя поклало багате розмаїття можливостей, які вели до неймовірних відкриттів. Правда, поки молодь вирішувала наболілі питання, що давало плідні результати, породжувалися ще гостріші проблеми. Поповзли чутки та й далося бачити, як услід за селянами, котрі мігрували зі своїх сіл у містечка, з містечок — у міста, а з міст — у мегаполіси, змії, щурі та мурахи розповзлися в усі сторони та вже підбиралися до людських поселень, шукаючи чи то смерті, чи ще більшого розмноження. Відтепер ні люди, ні свійські тварини не могли їх виловити.