Того ж вечора, вислухавши розповідь учня, майстер знову висварив його. Але цього разу коротко. Він і сам уважно вислухав учителя. Таке неможливо згадати — виснував той; а працюючи, і не треба згадувати. Інакше руки, котрі рятують від смерті, колись не встигнуть схопити ні за пояс, ні за зап’ястки.

Більше він не мав права ворушити особистих спогадів та минулого, повинен думати тільки про роботу та довірити свою голову майстрові, оскільки той так наказав. Він мусив викинути ці спомини і з серця, і з пам’яті, а також забути про смерть бабці та матері.

Він викинув, та тільки один спогад, усупереч усім його зусиллям, уперто стримів гвіздком у голові. Він ніяк не міг забути родимок, котрі зауважував під правою ніздрею й у мами, і в бабці. На тих обличчях, які він так добре знав і, здавалося, міг намалювати по пам’яті, за кілька днів поступово виступали та вводили його в зажуру, змушували замислитися: «як це їх не помітив», відтак у день смерті розросталися до розмірів оливки

Він давно зрозумів. Ці темні плями, мабуть, були сімейною ознакою. Раніше їх на тих обличчях направду не існувало. Вони з’являлися лише напередодні смерті, розросталися, і того великого дня їхня величина

Він був іще зовсім юний. Ще не знав, що набутих знань недостатньо, поки десять разів не відміряєш, не наб’єш оскомини. Якось удень, працюючи з новим учнем майстра на канаті

То був літній день. Одному акробатові відомо, як небезпечно працювати майже під самим склепінням цирку. Майстер дивиться знизу, керує ними. Він вимагає, аби через тиждень новобранець виступив на канаті перед глядачем. Змушує юнака тяжко працювати. Оскільки в таку спеку майстрів на канат не затягнеш, а він уже піднявся до рівня калфа,[16] то саме йому випало тренувати новачка.

Вони зупинилися на канаті один навпроти одного. «Тепер обережно, — наказав він новому учневі, що стояв навпроти. — Витри добре піт, аби не трапилося біди…» Хлопчисько витерся, подивився йому у вічі й відповів: «Готовий!» Тієї ж миті гімнаст зауважив під правою ніздрею хлопчиська родимку. Напрацювавшись, вони спустилися з каната. Коли ж милися, причепився до нього: мовляв, як тобі личить ця родимка. Хлопець спочатку розгублено глянув. Потім запитав: «Яка родимка?» Він щодня дивився в дзеркало і поготів такого не помічав. Затим пригнічено додав, що не второпає жарту калфа. Хтозна, що тоді коїлося в душі малого акробата. Тож він попросив вибачення, сказав, що йому привиділося. Однак пізніше, під час тренування, знову побачив цятку там, де й була. Вона зробилася ще виразнішою. Через три дні юнак, працюючи сам на канаті, зірвався з нього й загинув. Підбігши до учня, він побачив, що родимка на місці, розміром з оливку…

Отож це була не сімейна ознака, а його особистий дар. Він бачив родимки, невидимі нікому.

Парубок знав, що ті люди помруть. Потім він кілька разів мав змогу переконатися у правдивості такого пророцтва. Відтепер злякано придивлявся до людських облич.

Тривалий час акробат не зауважував родимок. Ніхто довкола й не помирав. На серці трохи полегшало.

До цього додаються верби.

Якось весняного вечора вони з майстром поверталися додому. І далі вдвох. Майстер та син. Коли загинув третій юнак, якого той зібрався вивчити — він у всіх убачав мене, однак не всі могли зірватися з каната й не розбитися — більше ніхто не наважувався йти до нього в науку. Дехто стверджував, що майстер не винен; либонь, у його калфа немає «братньоройової» прожилки… Ті, хто так казали, приходили, уважно шукали очікувану прожилку в нього між брів, одні її розгледіли, інші — ні. Колись уранці майстер також шукав у нього ту прожилку. Не знайшов. Принаймні так він тоді сказав. Натомість того ж ранку хлопець у м’яких сонячних променях сам дещо розгледів поміж учителевих брів. Замість «братньоройового» бузкового розгалуження він узрів зеленуватий «кинджал» — прожилка свідчила, що тому не можна мати учнів. Цього він майстрові не сказав та й не наважився б. А те, що він не наважувався розповісти майстрові, не могло зберегтись і в його пам’яті. Воно й не збереглося. Вивітрилося, забулося.

Це становище зажурювало їх обох; утім, зрозуміло, вони давно звикли, що їм ніколи не доведеться ділити власне життя з будь-ким.

Того весняного вечора, повертаючись додому повз якийсь не такий на перше око верболіз — вони зауважили, що всі дерева обрізані; укрите свіжими росистими листочками віття, якому вони тішилися вранці, тепер валялося купами на хіднику. Щоб не затоптати його, майстер зійшов на дорогу — повільно, поважно, із любов’ю; натомість учень легкою ходою простував далі, наступаючи на гілля. Знову вийшовши на бруківку, хлопець зупинився, довго-довго нюхав, як усе пахне довкола; тоді ж на березі річечки намагався пояснити майстрові, як знудьгувався за зеленими лісами, за лугами і травами.

У відповідь знову дістав прочухана. Як сказав бувалий акробат, гроші заробляються тільки там, де люди мешкають гуртом. Що ж до місць, де вони так мешкають, то там зазвичай не ростуть верболози та не буває зелених берегів. Якщо і є, то чудово, тільки акробатові, що пізнав себе, просто гріх — нудьгувати за такими місцями, тим паче такому, як він — акробатові, який більшість часу проводить у великому місті. Акробатові потрібно думати про канат, а нудьгу та марева — вирвати із серця.

Раз майстер так казав, він повинен був так зробити, мав би так зробити. І він зробив. Услід за споминами він викинув із душі й нудьгу, і мрії.

Майстер важив усе — так був вихований; він навчав його — робота набувала все більшого значення. Цьому навчив майстер. Тільки праця робила його самим собою, мала робити. Цією прив’язаністю до роботи він завдячував майстрові. Хіба не від нього усе перейняв? Хіба не вчитель замінив йому матір? Та чи навчився він усьому лише від нього?.. Наскільки сам був творцем власної сутності? Та й чи міг бути взагалі? Що йому прищепив майстер, що прищепив він собі сам? Та й що, далебі, означало «прищепити»? Невже він анічогісінько не мав у собі, коли постав перед ним уперше? Невже його цілковито сформував майстер? У такому разі майстер формує кожного, ні, закладає учневі власне формування

У нього все переплуталося в голові. Він, мов провидець, наперед знає відповідь майстра, якщо поставить йому ці запитання. Ні, той не скаже: твій розум цього не осягне. Подумки вчитель говорив: «Не тепер, зараз мій розум цього не осягне — можливо, іншого дня». Однак уголос відповів би інакше, «Не думай про це», — порадив би йому, та й годі. Потім майстер мав додати, що після його смерті, коли й він візьме собі учня та почне виховувати його, тоді зрозуміє й себе, й «мене». Парубок буцімто передчував це, відтепер, немов почув ці слова відтепер. Отож і він мав дорости до майстра, навіть подолати себе. Парубок міг про це поміркувати…. Але близько до голови не брав.

Акробатика вимагає від людини — якщо та не хоче загинути — цілковитої віддачі канатові, кільцям, майстрові, крокам, рукам, очам. Якщо колись він зустріне когось, чиє діло — мислити, а не ходити по канату, тоді поставить йому ці запитання. Гаразд, а чи й та людина змогла б замислитися над питаннями акробата? Це окрема тема…

Ще раніше хлопець зненацька зауважив, що поки глядачі внизу, здіймаючи в рядах справжні хвилі, спостерігали за тим, як він виконує трюки на канаті, його розум уже кілька разів блукав невідомо де, зосереджуючись не на линві, а на бозна чому. Це було недопустимо. Майстер не повинен відчувати такого навіть інтуїтивно. Він пересилив себе та добряче «остудив» голову. Більше хлопець не думав під час роботи. Утім, поки вони мандрували від міста до міста, він у дорозі прикидався, що спить, обдурював навіть майстра, сам же поринав у свіжі поля й верболози запитань.

Перед кожним виступом вони розкидали під дверима будинків кварталу, залишали в кав’ярнях та читальнях написані від руки оголошення. Щовечора, повертаючись додому, майстер акуратно клав одне з них в особливу скриньку. Та якось він сказав парубкові, що доручає цю справу йому, бо той сам уже доріс до справжнього акробата. Хоч як ці слова тішили серце, гімнаст не запишався, натомість вирішив запитати вчителя, чи не зберігає він ці оголошення на згадку. Той розрепетувався на нього й сильно вилаяв, сказавши, що він ні до чого не доріс. Це не «згадка», а єдине, що залишиться в них від канату; їхній спосіб життя, те, як вони живуть, їхня життєва дорога — пряма й розмірена. Хай він добре затямить: з кожним днем, з кожним номером тягар смерті дедалі важчає на їхніх спинах і колись так пригне їх додолу, що вони більше не зможуть підняти цю скриньку; у цих оголошеннях — і ти, і він; хіба, окрім цих папірців, вони ще щось мають, аби показати й собі, й іншим, як жили?