«Зрозуміло, — подумав юнак. — Це витівки якихось туристів… Ну й ну…» Він прочитав написи на тарілці. Кісточки з риби просили викидати у виїмку внизу автомата. Тарілку з прибором — повернути в коробку, яка стояла зверху на ньому. Відтак — натиснути на ручку зліва в нижньому кутку автомата. Хлопець виконав усі рекомендації. Виїмка всмоктала кісточки, у коробці вимився посуд. Про хліб не говорилося нічого. Юнак приберіг його рештки на дорогу, поклавши їх до кишені.

Однак ніяких туристів ніде не було — він зоставався сам-самісінький. Його вже бентежило: чи користувався цим автоматом ще хтось, крім нього.

Годинник і далі показував дванадцяту, працював, але залишався мов щойно накручений.

Аж раптом парубок дещо згадав. Цей спомин неначе губився в далекому минулому. Можливо, відтоді й справді сплинуло багато часу. Чи бодай здогадується він, як довго вже простує цим коридором? Чи не втратив ліку часу, годин і днів?

Хлопець пригадував таке: щойно він дістався до краю берега та угледів перед собою скелі, котрі височіли, мов мури, серце здригнулося від подиву. Тепер він починав розуміти причину цього відчуття. Постійно заворожений всеосяжністю морського обрію, він буцімто забув, що у світі панують інші виміри. Натомість скелястий мур знову обернув ці забуті виміри на реальність, таку близьку, що аж виїдала очі, нездоланну, обридливу… Тепер-то йому було зрозуміле це відчуття. Адже думка про те, скільки часу вже простує цим безвимірним, безлюдним світом, дедалі чіткішала й у голові, і в душі.

Дорогою він зареготав. Потім сказав собі: «Мені страшно. Якби не боявся, то не розреготався б. Я боюся, але, оскільки тут годі щось удіяти, окрім як іти…»

Хлопець уже не міг гадати, що ще може вдіяти, окрім як іти. Треба було йти. Оскільки дорога не розгалужувалася, навіть не давала йому вибору, то мав іти: до її кінця або ж до початку, звідки вийшов — до лазу, де море…

Він ішов. Спереду линуло сяйво. Безсумнівно, звідтіля. Автомати, сталеві дзеркала відбивали якесь світло; звідкись воно линуло. Щойно він відчував голод, одразу з’являвся автомат. Дрібні гроші в кишені якоїсь миті закінчилися. Та кидай хоч великі купюри, хоч дрібні, ці автомати виділяли достатні порції, щоб наїстися — не великі й не малі, а такі, аби наїстися. Страви — то солоні, то солодкі, іноді — риба, іноді — зелень та овочі, з напоїв — і вода, і айран…

Траплялися й автомати з цигарками. «Бракує тільки автомата з грішми», — злетіло у хлопця з язика, коли закінчилися дрібні купюри. Та не минуло багато часу, як він угледів і такий автомат. Юнак дістав з кишені дві купюри в десять лір і просунув у щілину, з автомата виповзло стільки п’ятизначних курушів, що вистачило напхати дві кишені. Однак і ті поступово закінчилися в дорозі. Навіть якщо йому стачало їжі, здавалося, що ця подорож триває майже рік, проте чи таки рік, чи тиждень — годі було визначити….

Засинаючи на узбіччі дороги, він завжди звертав увагу на те, щоб лежати головою в тому напрямку, куди йшов, та не збитися із шляху.

До сну в нього відростала чимала борода. Коли ж він пробуджувався, то обмацував обличчя рукою — те було, ніби щойно поголене. Юнак не відав ні дня, ні ночі, усю дорогу світло й далі відбивалося здалека лише від сталевих автоматів, не дужчало й не слабшало; годинник завжди показував дванадцяту, а днів просто не існувало: ні вчорашніх, ні сьогоднішніх, ні завтрашніх, як і — ранку та вечора. Хлопець давно про них забувся. Він тільки знав одне — іти. Вже навіть не пригадував, чому та як потрапив у цю пастку. Щоправда, знав, навіщо йде — аби вийти на світло. Але що буде, як вийде — на це також не міг відповісти…

Аби добратися до світла… Добратися до справжнього світла, а не сяйва, яке віддзеркалюють сталеві автомати…

Вряди-годи він зупинявся. «А що таке справжнє світло?» — запитував сам себе. Запитував і не міг відповісти. Що воно таке? Звідки линуло? Яке мало бути? Зрештою він дійшов до того, що забув і ці питання та більше не ставив собі жодних…

Він ішов.

Гроші давно закінчилися, однак тепер автомати годували його безкоштовно. Чим дужче йому набридала одноманітна дорога, тим частіше він доторкався до стін, оскільки згодом зробив відкриття: стіни уминалися від дотику, вигиналися, утворювали кути. Та аж потім випрямлялися знову.

Юнак ішов. Світло нітрохи не наближалося. Воно й далі віддзеркалювалося від автомата до автомата. Натомість очі давно звикли в цьому коридорі до мороку. Хлопцеві здавалося, що світла багацько, і все довкола чудово видно. Однак він досі знав, звідки лине те світло. Тому і йшов. Чи то міг іти. Він мав дістатися до світла.

Якоїсь миті юнак збагнув, що автомати дедалі рідшають. Він уже не раз потерпав від голоду, ледве тримався на ногах, падав, але підводився й тільки після цього надибував харчовий автомат. До такої ж машини з водою він не міг добратися, поки не пересохне в горлі, не заколе в очах…

Хлопець вирішив пришвидшити ходу, майже біг. Натомість автомати віддалялися, відстані між ними дедалі більшали.

«Я загину, — спало йому на гадку у важку хвилину. — Цей коридор створено, щоб убивати людей…»

Він не гинув. Аби не загинути, біг, летів, як навіжений…

Геть захеканий, інколи зупинявся. І знову наказував собі: «Бігти, бігти, я можу, я повинен устигнути до автомата, поки не вмер, не звалився безсилий…»

Він уже навіть не мріяв побачити світло. Про нього міг подумати й потім. Насамперед автомати. Автомати… Аби вони тільки були.

Щоб не загинути, він мусив бігти до автоматів. Проте чим рідшало автоматів, тим начебто дужчало світло. Юнак розумів це по тому, як ледь-ледь світлішала власна шкіра. Руки та ноги потроху біліли, і їх ніби вдавалося розрізняти завдяки чітким обрисам, а не сяйву від автоматів.

Тим часом стіни тверднули. Дорога зробилася рівною і постійно вела вгору. Те, що вона рівна, юнак відтепер бачив очима, а не відчував ногами. Це означало, що світло дужчає. Натомість автоматів чимдалі меншало. А хлопець біг усе завзятіше. Утім, коли світло, справжнє світло стало геть пізнаваним, він почав забувати про автомати. Якогось навіть проминув, одразу помчав до наступного. Світло вже виднілося. Хлопець міг заприсягтися: коридор закінчувався.

Але чуднота, зараз, коли світла крок за кроком більшало, а він, прокидаючись зі сну, бачив яскраве сяйво в кінці коридора, у його голову закралося дивне відчуття нудоти. Не в серце, а, власне, у голову.

Знову поспавши, він пробудився. Ніби вкотре посвітлішало. А разом зі світлом з’явилося ще щось. Згодом він збагнув: то був легіт або вітер тощо. Юнак помчав, помчав, знову помчав. Тепер разом із вітром до нього доносився і якийсь запах. Спочатку він не міг пригадати його — аж раптом вигукнув: «Це запах квітів!» Парубочий голос відлунював по коридору. Голос, який він сам забув. Безліч речей, які давно зникли з його пам’яті, тепер поверталися назад. Люди, юрмиська, решта таких, як і він… Юнак згадував бджіл. Вони збирають нектар із квітів… Мухи; мухи злітаються на солодке… Він згадував птахів — ті ширяють у небі. Юнак не їв, не пив, не звертав уваги: є автомати чи немає. Удалині поволі розросталася якась діра. Від неї пекли, кліпали очі; шкіра, біліючи, зморщувалася. Чим більше діра ширшала, тим сильніше врізалася йому в мозок. «Це не діра, — вирішив він урешті-решт. — Це світло врізається в мозок…»

Діра, чимраз більшаючи, починала засліплювати очі. «Невже я знову потрапив у темряву, — злякався він. — Чи немає попереду якогось іншого предмета, що відбиває світло, а здається дірою?» Таки не було. Натомість дужчали й вітер, і запахи, і ціла купа шумливих звуків. Отвір був справжній, світло — реальне. Але чому темніло в очах?

Юнак зупинився. Приклав руку до чола, прагнучи зняти біль, що пронизував його. Він вимазав чимось пальці. Мабуть, кров’ю. Вона текла, гаряча, липка. Юшила з того місця на чолі, де нестерпно боліло. Напевне, він наштовхнувся на стіну. Ступив крок, наразився на неї ногою. Безсумнівно, йому потемніло в очах, він наштовхнувся на стіну. Проте, обернувшись, не розгледів ніякої стіни. Тоді намацав її рукою. І знову попростував до діри. Більше він не біг. Діра буцімто кволо сяяла в тумані з-за хмар. Отже, юнак знову згадував: що таке хмари, що таке туман. Але отвір попереду потроху зникав.