Якби та дратівлива ідея не була для чоловіка нав’язливою, то друзі й знайомі ставилися б до нього поблажливіше; натомість те «завтра вранці», яке він промовлятиме й зараз, і потім, псувало їм настрій.

Чоловік повертався додому, мився, чистив зуби та лягав у ліжко; курив цигарки, читав книжку. Потім засинав.

Але щойно отой рутинний свинцевий або ж темно-сірий колір, наповнюючи кімнату бляклим світлом, сповіщав його про те, що настав ранок…

Він не міг стриматися; добре знаючи, що втрачає глузд, зривався з ліжка, біг до вікна й дивився на небо крізь розписану водою шибу.

Якби хтось побачив знадвору його задумливе обличчя, то не угледів би на ньому й тіні цікавості та навіть — надії; тільки чоловікові очі здавалися живими. Він дивиться на небо. Може, сьогодні з’явилося сонце чи таки з’явиться. Як не з’явиться нині, то, може, — завтра або через день? Однак, підійшовши до вікна, чоловік достеменно знає таке: сонця не буде й нині…

Хоча як цьому чоловікові ще в ліжку, поки нітрохи не змінювалося світло, спадало на гадку, що він побачить у вікні сонце? Ми говорили й раніше. У цієї бідолашної людини стільки дивацтв і химер… Вона плекає надію в серці дещо безглуздо, навіть не випускаючи її на світ…

1968

6

Зайшовши до ресторану внизу готелю, я застав його за тим самим столиком, що й першого вечора, тільки-но прибув у місто. Я також попрямував до свого тодішнього місця. Отож він знову сидів спиною до мене.

Але того вечора я раптом побачив у досі непримітне дзеркало, як він зиркає у мій бік. То було вузьке довге дзеркало й висіло біля нього. Він наче гнівався на мене. Його обличчя зробилося суворе, мов закам’яніло. Я потупив зір. Коли підвівся, він і далі сидів. Ні наступного дня, ні післязавтра, хай там як, ми не зустрілися.

Насправді я заздалегідь спланував свій візит у місто так, аби побачити цю гру, що гралася раз на десять років. Потім здибався з незнайомцем, який замакітрив мені голову її минулим; проте, звісно, я не відмовився б подивитися на неї лише тому, що цей чоловік надокучив мені. Цілих два дні туристи з’їжджалися до міста, появляючись, мов із-під землі. Вільних кімнат, мабуть, не залишилося не тільки в готелях, а й — у господах, де зустрічали гостей. Вулицями не можна було пройти. Усі розмовляли про гру. Переповідали найрізноманітніші, найнеймовірніші історії про її минуле та символи — щоб почути їх, варто було прислухатися до людей будь-де: хоч у ресторані, кав’ярні та на вулиці, хоч у вбиральні.

А втім, у морі цих слів та балачок, які пропливали повз вуха, мов хвилі, до мене не донеслося анічогісінько з того, про що розповідав він. Його історії неначе були почерпнуті з якихось невідомих джерел. Або ж вигадані.

Отож я не мав би дивуватися, що його ніде не видно. Такий знавець

«вигадник» сюди пасує також

певна річ, не приєднався б до цього юрмиська всезнайок, яке хоч і відає все, проте, як не крути, одне й те саме.

Навіть я, трохи співчутливо, трохи зверхньо поспостерігавши за цими зграями туристів…

Ще раніше звернувся за порадою до готельного персоналу; мені відповіли, що для перегляду гри не потрібно ніяких квитків. Довкола грального поля вибудувані глядацькі ряди у формі сходинок,

мабуть, ці сходинки важливіші за решту пам’яток міста,

за саму гру,

за кругле татли з рахат-лукуму та халви

вони так майстерно розташовані, що спокійно вміщують чотири тисячі осіб; глядачі самі обирають місця.

Як на мене, то кількість прибулих, охочих побачити гру, вже сягала десяти тисяч, а можливо, так уводили в оману малі чи, точніше, тісні розміри міста.

«Достатньо прийти за годину до початку гри, — радив мені портьє. — Ви не тільки не залишитеся без місця, а ще й виберете собі якнайкраще. Крім того, заїжджі чужоземці

(хоча він і знав, що я також чужоземець, однак прирівнював до тутешніх мешканців, либонь, тому, що я розмовляв його мовою)

дечого не знають. Вони приходять та тиснуться в перших рядах. Натомість на рівні судді гри

як вам відомо, суддею здавна виступав володар, та ось уже ціле сторіччя це обов'язок мера. У зв'язку з цим кожен новообраний мер тижнями, а то й місяцями, вивчає від попередника все, що потрібно знати для гри. Кажуть, це ніби мистецька таємниця, що передається від батька до сина. Не знаю: хто хоче, той вірить цьому, але вам не за новину: люди обожнюють теревені про отакі таємниці; як на мене, то вони базікають про це, аби полоскотати собі нерви. На чому я зупинився, га?

на рівні судді гри, себто мера, розташовані найкращі місця — у самому задньому, у найвищому другому ряді. Там і сідайте».

Гра мала відбутися завтра. Іти вже було нікуди. Я взяв свою книжку та цілісінький день провів у кав'ярні за столиком на горі, звідки видно майдан перед давнім палацом — там ми сиділи того ж вечора, коли вперше розмовляв із ним. Він не появився. Я дочитав газету, журнал та дві книжки. Сходив спочатку повечеряв, потім — у кінотеатр і вирішив раніше вкластися спати, щоб зняти втому від сидіння упродовж дня. Заледве переступивши поріг готелю, я всміхнувся до чергового портьє та привітався; той же вперше відповів серйозно, зупинив мене й украй шанобливо простягнув якогось конверта.

— Вам від мера. Недавно принесли, — повідомив портьє.

На конверті — зазначено моє прізвище. Я розгубився. Ледь хвилювався, відкриваючи його. На аркуші, який дістав із конверта, замість реквізитів стояла рельєфна печатка мера міста; крім того, ту саму печатку відтиснули на воску під текстом. Мерів підпис був виведений багряним чорнилом з фіалковим відтінком, текст — написано від руки.

«Як Вам відомо, — писалося в листі, — десять осіб зі всіх тридцяти двох учасників нашої традиційної гри відбираються з-поміж тутешніх мешканців тільки до команди „Фіалкових“. Цьогорічні десять гравців „Фіалкових“ будуть тими ж, що й у попередній грі. Оскільки, згідно з традицією, учасник на кожній клітині повинен бути певного віку, то наш відбір пов’язаний із детальними підрахунками. Ми розвішали оголошення, аби провести набір решти двадцяти двох гравців. Відтак серед добровольців, відповідно до їхнього віку та розташування на полі, знайшлися гравці на двадцять одне місце.

У нас з’явився чужоземний учасник, котрий повідомив, що Ваш вік відповідає єдиній вільній клітині. Ми прочекали до сьогоднішнього вечора, поки Ви звернетеся з проханням приєднатися до гри. Не сприйміть це як нечемність, але звертаємося до Вас письмово, оскільки Ви не прийшли. Відтак шанобливо наголошуємо, що після запрошення не у Вашій волі відмовитися від гри.

З цієї миті вельми Вам вдячні та просимо перед тим, як узяти участь у грі середнім пішаком команди „Фіолетових“, завітати завтра на восьму годину до резиденції мерії в Палаці, щоб отримати необхідну вам приватну інформацію на дану тему».

Я ще ніколи не читав офіційних листів у такому стилі. Портьє стурбовано поглядав на мене.

— «Зелені» чи «Фіалкові»? — тільки й запитав він.

— Фіалкові, — відповів я.

— Бережи вас Боже! — відреагував він. — Хай там що, старайтеся потрапити в полон, не залишайтеся до кінця гри.

Він обернувся та пішов. Я дивився йому вслід. Потім подався спати.

Казка шостої години

Юнак, що простував коридором