— Харрі, відгукнись!

Вирвавши мікрофон з вуха, він кинувся до критого резервуару. Двері відчинені. Він забіг досередини і впав на коліна. Перед ним під склепінням даху купалася в світлі, що падало з-під стелі, частина Сіднейської бухти. Над резервуаром тягся вузький місток, яким біг Тувумба в чорному светрі з високим коміром і чорних штанях. Він біг легко й граційно, наскільки це дозволяв вузький і хисткий місток.

— Тувумбо! — втретє крикнув Харрі. — Це Харрі! Я стріляю.

Він упав — не тому, що не міг триматися на ногах, а тому, що не міг підняти руку. Зловив на мушку чорну фігуру й спустив курок.

Перша куля впала у воду просто перед Тувумбою, який біг далі, високо піднімаючи коліна і не згинаючи лікті. Харрі взяв трохи вище. Сплеск відразу за Тувумбою. Тепер до мети майже сто метрів. У голові Харрі сяйнула безглузда думка: це як в екернському тирі — вогні під стелею, гучна луна, нервовий пульс у вказівному пальці й глибока зосередженість — як під час медитації.

Як в екернському тирі, подумав Харрі, стріляючи втретє.

Тувумба впав.

Пізніше, у свідченнях, Харрі писав, що ймовірно поцілив Тувумбі в ліве стегно і навряд щоб рана виявилася смертельною. Та це було тільки припущення — хіба ж знаєш, куди поцілиш зі ста метрів, стріляючи з табельного пістолета. Харрі міг сказати що завгодно, і ніхто не зміг би цього спростувати, адже не залишилося навіть трупа для розтину.

Тувумба лежав, звісивши у воду ліву руку й ногу, і кричав. Харрі побіг по містку, заледве пересилюючи запаморочення й нудоту. Все перед очима зливалося: вода, світло під стелею, місток, який тепер почав розгойдуватися під ним назад і вперед. Харрі біг, а в голові зринали слова Ендрю: «Любов — більша таїна, ніж смерть». І він пригадав легенду.

Кров била в скроні, і Харрі був юним воїном Валлою, а Тувумба — змієм Буббуром, що вбив його кохану Мууру. І тепер Буббура треба вбити. Заради кохання.

Пізніше, у свідченнях, Маккормак говорив, що не зрозумів слів, які Харрі Ховлі гукав у мікрофон після пострілів.

— Ми тільки чули, що він щось кричить — можливо, рідною мовою.

І сам Харрі не міг сказати, що тоді вигукував.

Він мчав мостом. Це була гонитва життя і смерті. Тіло Тувумби здригнулося. Весь міст здригнувся. Спочатку Харрі подумав: щось зіткнулося з мостом, але потім зрозумів, що його знову вирішили обдурити і не віддати викуп.

Це був Морський жах.

Він підвів з води свою мертву голову і розкрив пащу. Як у сповільненій зйомці. Харрі був певен, що Жах потягне Тувумбу з собою, та він тільки підштовхнув волаюче тіло далі у воду, щоб винирнути знову.

«Тільки без рук», — подумав Харрі, пригадавши день народження бабусі в Ондалснесі. Це було давним-давно — тоді вони намагалися витягти яблуко з миски з водою без допомоги рук, самими зубами. Мама заходилася сміхом.

Залишалося тридцять метрів. Харрі думав, що встигне, але Морський жах з’явився знову. Так близько, що Харрі побачив, як він, немов у екстазі, закотив очі й переможно вищирився подвійним рядом зубів. Цього разу він схопив ногу і смикнув головою. Тувумба безпорадною лялькою злетів у повітря, і крик швидко урвався. Харрі нарешті добіг до місця.

— Проклята примаро! Віддай! — крикнув він, задихаючись від плачу. Потім підняв пістолет і залишок обойми розрядив у воду, яка відразу забагрянилася. Мов червона газована вода. І Харрі крізь неї бачив світло підземного тунелю, де дорослі й діти, стовпившись, спостерігали розв’язку, справжню природну драму, бенкет, який позмагається з «убивством клоуна» за звання найгучнішої газетної статті року.

22

Татуювання

Вигляд Джина Біноша і його манера розмовляти були саме такими, якими вони й мають бути в людини, котра все життя прожила в ритмі рок-н-ролу і не відступала від мети, доки не доб’ється свого.

— Гадаю, в пеклі знайдеться місце хорошому татуювальнику, — сказав Джин, проколюючи шкіру голкою. — Диявол цінує різноманітність у тортурах, га, приятелю?

Та відвідувач був п’яний і майже засинав, тож не проникся ні міркуваннями Джина про замогильне життя, ні болем від голки.

Спочатку Джин не хотів братися за цього хлопця, коли той прийшов до його майстерні і гугнявим голосом з якимсь співучим акцентом виклав своє прохання.

Спочатку Джин відказав, що не робить татуювання п’яним, і запропонував прийти іншим разом. Та цей тип поклав на стіл 500 доларів, і, оскільки саме татуювання коштувало 150 та й відвідувачів в останні місяці було не надто багато, Джин дістав дамську бритву й чоловічий дезодорант. Від запропонованого віскі, втім, він відмовився. Ось уже двадцять років справою Джина Біноша було татуювання, він пишався своєю роботою й казав, що справжні майстри на роботі не п’ють. Принаймні віскі.

Він виколов замовлену троянду, потім приклав до неї шматок туалетного паперу:

— Перший тиждень уникайте сонячних променів і мийтеся без мила. Добра новина — боліти перестане вже увечері. Погана — ви обов’язково повернетеся, щоб зробити ще одну.

І з усмішкою додав:

— They always do.[114]

— З мене досить і цієї, — відказав відвідувач і, хитаючись, вийшов.

23

Чотири тисячі футів і кінець

Відчинився люк. Вітер оглушливо свистів у вуха. Харрі сів перед люком на коліна.

— Готовий? — крикнули йому на вухо. — За кільце смикай на чотирьох тисячах, потім починай рахувати. Якщо через три секунди парашут не розкриється, значить, щось не так.

Харрі кивнув.

— Я пішов! — гукнув голос.

Він побачив, як вітер вчепився в одяг маленького чоловічка, коли той вибрався під крило. Волосся, що стирчало з-під шолома, метлялося на вітрі. Харрі глипнув на наручний альтиметр. Трохи більше десяти тисяч футів.

— Ще раз спасибі! — крикнув він пілотові.

Той обернувся:

— Завжди до ваших послуг, колего. Значно приємніше, ніж фотографувати поля марихуани!

Харрі висунув з літака праву руку. Пригадав, як у дитинстві, проїжджаючи влітку по Гюдбрандсдалю до Ондалснеса, висовував руку з машини, щоб «політати». І як вітер інколи підхоплював його долоньку.

Швидкість вітру за бортом була надзвичайна. Харрі насилу висунув назовні ногу, про себе приказуючи, як навчив Джозеф: «Права нога, ліва рука, права рука, ліва нога». Він встав на підніжку поряд з Джозефом. Обривки хмар летіли на них, пролітали повз і за секунду були вже далеко. Внизу розгорнулося строкате покривало із зелених, жовтих і брунатних клаптиків різних відтінків.

— Перевірка! — крикнув Джозеф на вухо.

— Готовий! — крикнув Харрі у відповідь і побачив, як пілот підняв догори великий палець. — Ходімо! — Він знову подивився на Джозефа.

Той білозубо посміхався з-під шолома й окулярів. Харрі змістив центр тяжіння і підняв праву руку.

— Горизонт! Угору! Вниз! Пішов!

Він був у повітрі. Літак і далі летів уперед, і Харрі здалося, що їх із Джозефом здуло. Краєчком ока він побачив, як літак повернувся, і раптом зрозумів, що це він сам обернувся. Поглянув на горизонт, де планета завертала, а небо поступово синіло, доки не переходило у блакитний Тихий океан, яким приплив колись капітан Кук.

Джозеф штовхнув його, і Харрі постарався прийняти правильне положення. Перевірив альтиметр. 9000 футів. Боже, у них море часу! Він почав перекидатися в повітрі, махаючи руками. Він був Суперменом, трясця його мамі!

На сході перед ним були Блакитні гори, що дістали свою назву через евкаліпти, чиї голубуваті випари помітні здалека. Так сказав Джозеф. А ще він сказав: за цими горами те, що його предки-кочівники називали домом. Безкраї сухі рівнини, з яких в основному й складається цей континент. Немилосердне горно, у якому, здавалося б, зовсім неможливо вижити, — а предки Джозефа виживали тисячоліттями, доки не прийшли білі.