— This place gives mе the creeps,[112] — тихо сказав Леб’є і сунув руку за пазуху.

— Тільки тут, будь ласка, не стріляй, — попросив Харрі. — Не хочу, щоб тут опинилася половина бухти Джексона і десяток білих акул.

— Don’t worry,[113] — заспокоїв Леб’є.

Вони повернулися до входу з іншого боку. Людей майже не залишилося. Харрі вилаявся.

— Впускати відвідувачів припинили о сьомій, — сказав Леб’є. — Тепер тільки випускатимуть.

Заговорив Маккормак:

— Здається, пташка вилетіла, хлопці. Повертайтеся на пост охорони.

— Почекай тут, — сказав Харрі колезі.

Поряд з касою стояв знайомий чолов’яга у формі. Харрі вчепився в його плече:

— Привіт, Бене, пам’ятаєш мене? Я приходив з Бірґітою.

Бен обернувся і подивився на схвильованого білявого хлопця.

— Ще б пак! — відповів він. — Харрі! Так ти повернувся? Не дивно! Як там Бірґіта?

Харрі проковтнув слину.

— Послухай, Бене. Я з поліції. Ти, напевно, чув: ми шукаємо небезпечного злочинця. Ще не знайшли, але я відчуваю — він ще тут. Бене, ти знаєш акваріум ліпше за всіх — де він міг сховатися?

Бен наморщив лоба:

— Ну-у… Ти знаєш, де ми тримаємо нашу Матильду? Морського крокодила?

— Кажи!

— Між маленьким тюхтієм-скатом і великою морською черепахою. Тобто ми її туди перевели і готуємо заводь, щоб мати ще зо два крокодильчи…

— Зрозумів. Швидше, Бене!

— Гаразд… І енергійна людина, якщо не побоїться, може перестрибнути через огорожу.

— До крокодила?

— Вона ж сонна. Від кутка — п’ять-шість кроків до дверей, через які ми входимо, щоб погодувати чи помити Матильду. Але треба бути обережним. Такий крокодил — дуже швидкий. Не встигнеш і оком моргнути, як він тебе схопить. Якось ми…

— Дякую, Бене. — Харрі побіг назад, розлякуючи відвідувачів. — Маккормаку, говорить Ховлі, — сказав він у мікрофон. — Шукаю за крокодилячою кліткою. — Він підхопив під руку Леб’є. — Останній шанс…

Коли Харрі завмер поруч клітки з крокодилом, Леб’є здивувався і хотів було піддати ходу, та Харрі кинув: «За мною!» — і переліз через стіну плексигласу.

Коли він опинився по той бік, заводь почала закипати. Пішов білий дим, і на шляху до дверей Харрі побачив, як з води на коротких ніжках, немов на колесах, викотився зелений гоночний «болід». Ноги не слухалися, ковзаючи по піску. Десь далеко він почув зойки і побачив, як «болід» відкриває зубастий капот. Миттю опинившись біля дверей, Харрі вчепився в ручку. У якусь мить йому здалося, що двері не відчиняться. За секунду він уже був за стіною. У голові зринула сцена з «Парку юрського періоду», і Харрі замкнув за собою двері. Про всяк випадок.

Він дістав пістолет. У кімнаті, куди він потрапив, стояла нудотна суміш запахів мийних засобів і тухлої риби.

— Харрі! — гукав Маккормак. — По-перше, щоб потрапити туди, де ти зараз, необов’язково лізти в пащу крокодилу. По-друге, не метушися і почекай Леб’є.

— Не чут…но поган… в’яз…ок, сер, — відповів Харрі, дряпаючи мікрофон нігтем. — Далі… ду сам.

Відчинивши двері в іншому кінці кімнати, він опинився в круглій башті з крученими сходами посередині. Зробивши припущення, що внизу знаходяться підводні тунелі, він вирішив рухатися вгору. На наступному сходовому марші були ще одні двері. Харрі пошукав поглядом інші, але не знайшов.

Повернувши ручку, він обережно відчинив двері лівою рукою і увійшов, тримаючи перед собою пістолет. Усередині було темно. Запах тухлої риби ставав просто нестерпним.

Поряд з дверима Харрі намацав вимикач, але світло увімкнути не вдалося. Харрі зробив два обережні кроки. Під ногою щось хруснуло. Він зрозумів, що хтось розбив лампочку, і, затамувавши дихання, безшумно відступив до дверного отвору. Прислухався: чи був тут ще хто-небудь? Гуркотів вентилятор.

Харрі повернувся на сходовий марш.

— Маккормаку, — тихо сказав він у мікрофон. — Гадаю, він усередині. Зробіть ласку, зателефонуйте йому на мобільний.

— Харрі Ховлі, де ти?

— Швидше, сер. Будь ласка, сер.

— Харрі, не перетворюй це на особисту помсту, це…

— Жаркенько сьогодні, сер. Ви мені допоможете чи ні?

Харрі почув, як Маккормак важко зітхнув.

— Гаразд. Зараз подзвоню.

Притримуючи двері ногою, Харрі стояв у дверному прогоні, широко розставивши ноги і тримаючи пістолет обома руками. Він чекав телефонного писку. Час перетворився на краплину, що звисає з листка, і ніяк не може впасти. Можливо, минуло дві секунди. Ні звуку.

«Його тут немає», — подумав Харрі.

Три речі сталися відразу.

Перша — Маккормак сказав:

— Він відімкнув…

Друга — Харрі зрозумів, що стоїть у дверному прогоні живою мішенню.

Третя — чорний світ для Харрі розсипався зірками й червоними крапками.

Харрі дещо пам’ятав з того, що йому дорогою в Німбін Ендрю розповідав про бокс. Наприклад, що професійний боксер може хуком послати новачка в нокаут. Рух стегна — і в удар вкладається вага всього торсу. Від такого сильного удару мозок миттєво відключається. Аперкот, націлений точно в підборіддя, відриває тебе від підлоги, кидаючи в обійми Морфея. Зі стовідсотковою гарантією. Мало шансів устояти й проти добрячого прямого удару правою. І найголовніше: якщо ти не бачиш, куди націлено удар, тіло не встигає зреагувати й ухилитися. Невеликий рух головою — й ефект від удару буде вже не той. Адже боксери дуже рідко опиняються в нокауті від ударів, траєкторію яких бачать.

Тому єдиним поясненням, чому Харрі не знепритомнів, було те, що нападаючий стояв ліворуч від нього. Оскільки Харрі стояв у дверному прогоні, удар не міг бути спрямований у скроню (чого, якщо вірити Ендрю, вистачило б з гаком). А що Харрі тримав прямо перед собою витягнуті руки з пістолетом, то добрий хук або аперкот теж не годився. Так само як і прямий удар правою, інакше довелося б стати просто під дуло. Залишався тільки прямий удар лівою — який Ендрю зневажливо охарактеризував як «бабський, що швидше дратує або, в кращому разі, вимотує противника, у вуличній бійці непридатний». Можливо, Ендрю й мав рацію, та від цього удару Харрі відлетів на кілька кроків назад, ударився попереком об перила і ледь не загримів униз.

Розплющивши очі, він зрозумів, що все ще стоїть на ногах, і побачив в іншому кінці кімнати відчинені двері, через які напевно втік Тувумба. І ще він почув гуркіт: то котився сталевими східцями його пістолет. Харрі вирішив спочатку дістати зброю. Зі швидкістю самовбивці, що прагне неодмінно зламати собі шию, він стрімголов кинувся вниз крутими сходами, обдерши собі руку й коліна. Пістолет балансував на краю сходинки, готовий звалитися в двадцятиметрову шахту. Харрі підвівся на карачки, відкашлявся, з досадою констатувававши, що втратив ще один зуб у цій клятій Австралії.

Він насилу звівся на ноги і ледве не знепритомнів.

— Харрі! — крикнув хтось йому в вухо.

Він почув, як десь унизу прочинилися двері. Швидкі кроки, від яких задвигтіли сходи. Харрі націлився на найближчі двері, відпустив перила, втрапив, побіг далі, намагаючись не спіткнутися і не впасти, націлюючись у двері в іншому кінці кімнати. Майже поцілив, заточуюючись, вибіг у морок, відчуваючи, що вивихнув плече.

— Тувумбо! — крикнув він наздогін вітру.

Озирнувся. Прямо перед ним було місто, позаду — міст Пірмонт. Він стояв на даху акваріума, тримаючись за верх пожежної драбини, щоб не впасти під ударами вітру. Затока була збита на білу піну, в повітрі відчувався запах морської води. Просто під собою він побачив чорну фігуру, що спускалася пожежною драбиною. Чоловік зупинився, поглянув довкола. Праворуч від нього була поліцейська машина з «мигалкою». Попереду, за огорожею, здіймалися два резервуари Сіднейського акваріума.

— Тувумбо! — заревів Харрі, намагаючись підняти пістолет.

Плече не слухалося, і Харрі завив з болю й люті. Чоловік добіг до огорожі й почав перелазити через неї. Тепер Харрі зрозумів: Тувумба хоче пробігти над резервуаром, а потім проплисти невелику відстань до пристані на іншому боці. Там за лічені секунди можна загубитися в місті. Харрі скоріше впав, ніж спустився пожежною драбиною, люто накинувся на огорожу, ніби намагався її вирвати. Сяк-так, працюючи однією рукою, видерся нагору і гепнув на цемент.