— Правильно! — обірвав його Харрі. — Тувумба-вбивця тут не живе. Тут живе ненормально нормальний хлопець, якому нема чого боятися обшуків. А його інша іпостась? Може, у неї є інше житло: квартира, літній будинок?

— Більше на нього нічого не зареєстровано, — відповів Юн. — Ми перевірили перед тим, як їхати сюди.

Задзвонив мобільний. Говорив Маккормак. Він розмовляв з телефонною компанією. На його аргумент, що йдеться про життя людини, йому заперечили, що раптом сусідам знадобиться викликати «швидку», під питанням теж буде людське життя. Але Маккормаку вдалося, не без допомоги мера, добитися відключення телефонів до сьомої вечора.

— Тепер можна й покурити. — Леб’є дістав довгу цигарку. — Струсити попіл на занавіски й піти, натоптавши в коридорі. Вогнику не буде?

Харрі вивудив з кишені коробку сірників. Потім, уже із сигаретою в зубах, він дивився на коробку. Спершу тупо, а потім — з цікавістю.

— Знаєте, в чому перевага цієї коробки? — запитав Харрі.

Присутні сумлінно похитали головами.

— Написано, що вона водонепроникна. «Для походів у горах і в морі». У кого-небудь з вас є з собою така коробка?

Всі знову заперечливо похитали головою.

— Напевно, їх купують у спеціальних магазинах, і вони дорожчі за звичайні?

Всі знизали плечима.

— В будь-якім разі, я таких раніше не бачив, — сказав Леб’є.

Водкінс узяв коробку.

— Здається, такі є в мого шурина — він у мене моряк.

— А цю мені дав Тувумба, — сказав Харрі. — На похороні.

Пауза. Юн відкашлявся:

— Тут у коридорі висить фотографія яхти, — зітхнув він.

Перша пополудні.

— Щиро дякую, Ліз. — Юн відклав мобільний телефон. — Є! Пристань у затоці Леді-Бей, зареєстрована на Герта ван Хооса.

— Добре, — сказав Водкінс. — Юне, залишаєшся тут з тими двома парубками на випадок, якщо раптом з’явиться Тувумба. А ми з Харрі й Леб’є їдемо негайно.

Машин на Новому Південному шосе було небагато, і новенька «Тойота» Леб’є з радісним гурчанням мчала зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину.

— No backup, Sir?[110] — поцікавився Леб’є.

— Якщо він там, нас трьох буде достатньо, — відповів Водкінс. — Юн сказав, що зброї на нього не зареєстровано, і в мене таке відчуття, що розмахувати «пушкою» він не буде.

Харрі не стримався:

— Яке відчуття, сер? Чи не те саме, що підказало уломлюватися до нього додому? Чи покласти передавач у сумочку?

— Ховлі, я…

— Просто цікаво, сер. Якщо використовувати ваше відчуття як індикатор, то, судячи з останніх подій, у нього якраз і має виявитися «пушка», як ви сказали. Я не від того…

Харрі зрозумів, що підвищив голос, і зупинився. Не треба, сказав він сам собі. Не зараз, і закінчив речення тихенько:

— Я не проти. Просто можу випадково здірявити його кулями.

Водкінс вирішив не відповідати і, надувшись, відвернувся до вікна. Далі вони їхали мовчки. У дзеркало заднього виду Харрі видно було обережну загадкову посмішку Леб’є.

Пів на другу.

— Леді-Бей-Біч,[111] — повідомив Леб’є. — Відповідна назва. Пляж номер один для сіднейських голубих.

Припаркуватися вирішили за огорожею пристані. Зеленим схилом спустилися до маленької гавані, пірси якої всуціль були обліплені яхтами. На воротях їх зустрів сонний охоронець у вицвілій синій уніформі. Коли Водкінс показав йому значок, він стрепенувся і з готовністю показав, як пройти до яхти Герта ван Хооса.

— На борту є хто-небудь? — запитав Харрі.

— Не знаю, — відповів охоронець. — Влітку за всіма не встежиш, але, здається, на неї вже днів два ніхто не підіймався.

— А взагалі останніми днями?

— Так, якщо не помиляюся, в суботу ближче до ночі приїжджав містер ван Хоос. Він зазвичай паркується коло самої води. Тієї ж ночі він і поїхав.

— Відтоді на яхті нікого не було? — уточнив Водкінс.

— У мою зміну — ні. Але нас тут, на щастя, багато.

— Він приїжджав сам?

— Здається.

— Що-небудь приносив на яхту?

— Напевно. Не пам’ятаю. Але більшість щось приносять.

— Можете стисло описати містера ван Хооса? — запитав Харрі.

Охоронець почухав потилицю:

— Е ні! Ні, не зможу.

— Чому? — здивувався Водкінс.

Охоронець трохи зніяковів:

— Якщо відверто, для мене всі аборигени на одне обличчя.

Сонце вигравало на клаптику акваторії, але за її межами вже скупчувалися великі й важкі океанські хвилі. Коли вони йшли по пірсу, Харрі відчув свіжість вітру. Яхту він упізнав за назвою «Аделаїда» та реєстраційним номером на борту. Поряд з іншими яхтами «Аделаїда» не була великою, але мала доглянутий вигляд. Юн казав, що обов’язковій реєстрації підлягають тільки моторні яхти, і те, що вони змогли знайти яхту Тувумби, було неабияким везінням. Але у Харрі було передчуття, що на цьому везіння й скінчиться. Серце скажено калатало в грудях на одну думку про те, що на борту може бути Бірґіта.

Жестом Водкінс наказав Леб’є першим зійти на борт. Поки той обережно скрадався по палубі, Харрі тримав пістолет, націливши його на люк каюти. Потім на яхту пішов Водкінс — і відразу ж спіткнувся об якірний канат. Зупинившись, вони прислухалися, але не почули нічого, крім вітру й води, що хлюпала об борт яхти. І каюта, і трюм були замкнуті на висячі замки. Леб’є дістав відмички. За кілька хвилин обидва замки було знято.

Леб’є відчинив люк каюти, і першим туди поліз Харрі. Усередині було темно, Харрі сів навпочіпки, витягнувши поперед себе руки з пістолетом. Обшита червоним деревом каюта була оздоблена просто, але вишукано, в ній не було помітно жодних слідів якихось ексцесів. На столику лежала розгорнута морська карта. Над столиком висів портрет молодого боксера.

— Бірґіто! — покликав Харрі. — Бірґіто!

Водкінс поклав руку йому на плече.

— Тут її немає, — констатував Леб’є після того, як вони обнишпорили всю яхту від носа до корми.

Водкінс стояв високо на кормі.

— Може, вона тут була? — Харрі поглянув на море; вітер подужчав, пінні гребені хвиль стали вищими.

— Хай експерти подивляться, — сказав Водкінс. — На мою думку, в нього просто є ще одне, невідоме нам таємне місце.

— Або… — почав Харрі.

— Тільки не дурій! Він її десь заховав. Треба просто її знайти.

Харрі сів. Вітер куйовдив його волосся. Леб’є спробував закурити ще одну цигарку, але не зміг — вітер постійно задував полум’я.

— Наші дії? — запитав він.

— По-перше, час забиратися з яхти, — відповів Водкінс. — Він може побачити нас, навіть не під’їжджаючи надто близько.

Вони підвелися, задраїли люки, і Водкінс обережно переступив якірний канат, щоб знову не спіткнутися.

Раптом Леб’є зупинився.

— Що таке? — запитав Харрі.

— Гм, — задумливо мовив Леб’є. — Я поганий знавець яхт, але скажіть мені: це нормально?

— Що саме?

— Кидати одночасно і передній, і задній якір?

Вони перезирнулися.

— Допоможи мені, — сказав Харрі, беручись за канат.

Третя година.

Дорогою, приминаючи до землі траву на узбіччі, гуляв вітер. А небом — хмари. Дерева край дороги гіллям відганяли їх геть. Сонце потьмяніло, і морем заметушилися тіні. Рація тріщала через сильні завади.

Хоча Харрі сидів на задньому сидінні, він не помічав бурі, що вирувала довкола. Він бачив тільки слизький зелений канат, який вони витягли з води. Краплі блискучими камінчиками скочувалися вниз, у море, звідки виринув білий силует.

Якось улітку, на канікулах, батько взяв Харрі з собою на риболовлю до фйорду. Тоді Харрі побачив палтуса — такого білого й величезного, що у хлопчика відразу ж зашерхло в роті й затремтіли руки. Коли вони повернулися з уловом додому, мама й бабуся аж руками сплеснули — так здивувалися — і відразу ж заходилися краяти-пластувати холодне скривавлене риб’яче тіло великими блискучими ножами. До кінця літа Харрі згадував величезного палтуса з виряченими очима і ніяк не міг повірити, що той чекав смерті. Наступного Різдва, коли Харрі поклали на тарілку велику порцію холодцю, батько почав з гордістю розповідати, як вони разом зловили великого палтуса в Ісфйорді. «Ми подумали, що на це Різдво годилося б приготувати щось особливе», — сказала мама. Це пахло смертю і лихом, і Харрі пішов геть із-за столу зі сльозами на очах та з відчуттям злої гіркоти в роті.