— Тактика?

Юн поправив окуляри.

— Її завдання — змусити його прохопитися про вбивства, сер. Можливо, налякати, сказати, що Інґер Холтер розповідала їй про його сексуальні схильності, а вона розповість поліції. Може, він швидше себе видасть, якщо буде впевнений, що вона не зможе вийти.

— Коли втрутимося ми?

— Як тільки запишемо на плівку достатньо доказів. У гіршому разі — коли він нападе.

— Ризик?

— Звичайно, не без цього, але людину так відразу не задушиш. Ми з неї очей не спускатимемо.

— А якщо він озброєний?

Юн знизав плечима:

— Виходячи з того, що нам про нього відомо, навряд щоб у нього виявилася зброя, сер.

Маккормак підвівся й почав ходити по кімнаті, хоча вільного місця було мало. Харрі він нагадав старого товстого леопарда, якого він у дитинстві бачив у зоопарку. Клітка була такою затісною, що задні лапи в нього ще йшли в один бік, коли передні поверталися в інший. Туди-сюди. Туди-сюди.

— А раптом він захоче сексу до розмов?

— Вона відмовиться. Скаже, що передумала, що говорила так, тільки щоб дістати морфій.

— І дозволить йому піти?

— Ми б не лізли у воду, коли б не були впевнені, що зможемо зловити рибу, сер.

Маккормак закусив верхню губу:

— А чому вона зголосилася?

Стало тихо.

— Бо не любить насильників і вбивць, — відповів Харрі після довгої паузи. — Особливо якщо вони вбивають її знайомих.

— А ще?

Запала ще довша пауза.

— Тому що я її попросив, — нарешті сказав Харрі.

— Можна тебе потурбувати, Юне?

Юн Сує підвів погляд від монітора і посміхнувся:

— Sure, mate.[96]

Харрі сів у крісло. Старанний китаєць щось друкував, одним оком позираючи на екран, а другим — на Харрі.

— Нікому не кажи, Юне, але я не надто в це вірю.

Юн припинив друкувати.

— Я гадаю, що Еванс Вайт — це хибний слід, — вів далі Харрі.

— Чому? — здивувався Юн.

— Складно пояснити, але дещо не йде мені з думки. У лікарні Ендрю намагався мені щось повідомити. І ще раніше — теж.

Харрі замовк. Юн розуміюче кивнув.

— Він намагався пояснити, що рішення ближче, ніж мені здається. Я вважаю, Ендрю з якоїсь причини не міг сам заарештувати винного. Йому потрібний був хтось зі сторони. Наприклад, я, норвежець: як приїхав, так і поїду. Коли я думав, що вбивця — Отто Рехтнаґель, то припускав, що Ендрю не може затримати близького друга. А тепер розумію, що це хтось інший.

Юн відкашлявся:

— Я не говорив, Харрі, але коли Ендрю розшукав того свідка, який у день убивства бачив Еванса Вайта в Німбіні, я насторожився. А тепер думаю, що в Ендрю була інша причина прикривати Вайта. Той мав над ним владу. Він знав, що Ендрю — наркоман. І міг зробити так, щоб його вигнали з поліції й посадили до в’язниці. Мені це не подобається, але раптом Ендрю і Вайт уклали угоду, за якою Ендрю повинен був захищати Вайта?

— Дуже складно, Юне, але так, я теж про це думав. І відкинув цю версію. Пригадай: саме Ендрю допоміг нам «вирахувати» і знайти Вайта за фотографією.

— Та-а-ак, — Юн почухав потилицю олівцем. — Ми впоралися б і самі, але згаяли б час. Знаєш, як часто в таких випадках вбивцею виявляється коханець? У п’ятдесяти восьми відсотках зі ста. Після того, як ти переклав листа, Ендрю знав, що ми постараємося знайти таємного коханця Інґер Холтер. І якщо він хотів прикривати Вайта, то цілком міг про людське око допомагати нам. Тебе, наприклад, не здивувало, що він на фотографії впізнав місто, яким колись гуляв, обкурившись?

— Можливо, Юне, не знаю. Все одно, не думаю, що з цього щось вийде. Хоча, можливо, вбивця — справді Еванс Вайт. Але якби я так думав, нізащо не став би вплутувати в це Бірґіту.

—' А хто ж, по-твоєму, вбивця?

— Маєш на увазі, кого я підозрюю цього разу?

Юн посміхнувся:

— Авжеж.

Харрі потер шию.

— Я вже двічі здіймав тривогу, Юне. Коли втретє кричиш «Вовк!», тобі більше не вірять. Отже тепер мені треба знати напевно.

— А чому ти прийшов до мене, Харрі? Чому не до кого-небудь з начальства?

— Тому що ти можеш дещо з’ясувати тайкома. Так, щоб ніхто не дізнався.

— Щоб ніхто не дізнався?

— Знаю, звучить підозріло. І знаю, тобі є що втрачати — навіть більше, ніж решті. Та крім тебе, Юне, мені ніхто не допоможе. Ну то що?

Юн пильно на нього поглянув.

— Це допоможе знайти вбивцю, Харрі?

— Сподіваюся.

— «Браво», прийом!

Клацання.

— Рація працює як треба! — гукнув Леб’є. — Як у вас?

— Нормально, — відповів Харрі.

Він сидів на заправленому ліжку й дивився на фотографію Бірґіти на нічному столику. Фото з конфірмації. Така юна, серйозна і незвична — з кучериками і без веснянок, яких, звісно, не видно через те, що фотографію перетримали під час зйомки. Бірґіта погано вийшла на цій світлині. Вона говорила, у неї є й інша, яка може поліпшити настрій у важкі дні — мовляв, усе не так погано.

— Який план? — крикнув Леб’є з кухні.

— Через п’ятнадцять хвилин вона вийде з «Олбері». Там хлопці закріплюють на ній передавач.

— Її довезуть до Дарлінґхерст-роуд?

— Ні. Ми не знаємо, де саме зараз Вайт. Він може побачити, як вона виходить з машини, і щось запідозрити. Від «Олбері» вона піде пішки.

Почувся голос Водкінса:

— Все чудово. Звідси можна непомітно спостерігати за ними. Ми весь час бачитимемо дівчину, Ховлі. Де ти, Ховлі?

— Тут, сер. Я почув. Чудово, cep.

— Як рація, Леб’є?

— Контакт, сер. Усі на місцях. Можна починати.

Харрі знову й знову все зважував. Знаходив «за» і «проти». Сперечався сам із собою. Пробував поглянути під різними кутами. І нарешті вирішив: хай думає, що їй завгодно, вважає це банальністю, дитячістю, хитрим прийомом. Розгорнув дику червону троянду, яку приніс із собою, і поставив у склянку на нічному столику, поряд з фотографією.

Далі замислився. Раптом її це дратуватиме? Що коли Еванс Вайт, побачивши троянду поряд з ліжком, запитає її? Він обережно торкнувся колючок. Ні. Бірґіта, навпаки, відчує його підтримку, це додасть їй сил.

Він поглянув на годинник. Восьма.

— Гей, час починати! — гукнув він у вітальню.

Щось було не так. Харрі не чув, що вони говорять, але до нього долинало потріскування рації у вітальні. Надто часто. Всі знали, що їм робити, і якби все йшло за планом, не треба було б так часто переговорюватися.

— Чорт, чорт, чорт! — вилаявся Водкінс.

Леб’є зняв навушники, обернувся до Харрі.

— Вона не з’являється, — сказав він.

— Що?!

— Рівно о восьмій п’ятнадцять вона вийшла з «Олбері». Звідти до Кінґз-Крос не більше десяти хвилин ходу. Минуло вже двадцять п’ять.

— Здається, ви говорили, що весь час за нею стежитимете!

— Починаючи з місця зустрічі. Раніше не можна.

— А мікрофон? Коли вона виходила, на ній уже був передавач.

— Контакт пропав. Був — і раптом пропав. Відразу ж.

— Карта є? Куди вона пішла? — Харрі говорив тихо й швидко.

Леб’є дістав із сумки карту Сіднея. Харрі знайшов Паддінґтон і Кінґз-Крос.

— Яким шляхом вона мала йти? — запитав Леб’є по рації.

— Найкоротшим. По Вікторія-стрит.

— Ось, — сказав Харрі. — До рогу Оксфорд-стрит і по Вікторія-стрит, повз лікарню Сент-Вінсент і Ґрін-парк, до перехрестя з Дарлінґхерст-роуд і ще двісті метрів до бару «Голодний Джон». Простіше не буває!

Водкінс узяв мікрофон:

— Сміте, пошліть дві машини на Вікторія-стрит, на пошуки дівчини. Попросіть допомогти тих, хто залишився в «Олбері». Одній машині залишатися коло «Голодного Джона» на випадок, якщо вона з’явиться. Дійте швидко і, якщо можна, безшумно. Як тільки щось з’ясується, доповідайте.

Водкінс відкинув мікрофон.

— Чорт забирай! Що відбувається? Її збили? Пограбували? Зґвалтували? Чорт, чорт!