— Куди тепер? — запитав він.

— До мене додому.

— Гаразд.

17

Здохлі мухи, винагорода і приманка

Бірґіта встромила Харрі в зуби сигарету і піднесла запальничку:

— Заслужив.

Харрі подумав, що все не так уже й погано. І натягнув на себе простирадло.

— Соромишся? — розсміялася Бірґіта.

— Просто мене лякає твій хтивий погляд, — парирував Харрі. — Мені й самому не хочеться в це вірити, та все-таки я не машина.

— Справді? — Бірґіта ніжно куснула його за нижню губу. — Тобі вдалося мене обдурити. Цей поршень…

— Ну-ну, кохана. Навіщо бути вульгарною саме зараз, коли життя таке прекрасне?

Вона обійняла його й поклала голову йому на груди.

— Ти обіцяв доказати історію до кінця, — прошепотіла вона.

— Так, звичайно. — Харрі глибоко зітхнув. — Зараз. Отож, як усе почалося. Коли я вчився у восьмому класі, в паралельний прийшло нове дівча. Звали її Кристина. А через три тижні вони з Тяр’є, моїм кращим другом, гітаристом, хлопцем з найбілішими зубами в класі, вже стали офіційною, всіма визнаною парою. От тільки біда: вона була тією дівчиною, на яку я чекав усе своє життя.

Він замовк.

— І що ти зробив? — запитала Бірґіта.

— Нічого. Чекав далі. Адже я залишався другом Тяр’є, і вона думала, що може спокійно теревенити зі мною про все на світі. Довіряти мені таємниці, коли у них не все ладилося, не знаючи, що я нишком радію і тільки й жду, як та билина роси з неба, слушної нагоди.

Він усміхнувся.

— Господи, як же я себе ненавиджу.

— Я шокована, — пробурмотіла Бірґіта й ніжно провела рукою по його волоссю.

— Один наш друг зібрав у себе товаришів, коли предків не було вдома. Того дня у Тяр’є і його групи був виступ. Ми випили домашнього вина, і вночі ми з Кристиною сиділи на дивані й розмовляли. Потім ми вирішили краще роздивитися будинок і полізли на горище. Двері були замкнені, але Кристина знайшла ключ на гачку, і ми їх відчинили. На горищі стояло низеньке ліжко на ніжках і під запоною. Ми лягли поряд на покривало. Там були якісь чорні плями. Коли я зрозумів, що це дохлі мухи, мене аж пересмикнуло. Тисячі дохлих мух. Я бачив поруч її обличчя в білому ореолі подушки і чорному — дохлих мух. У голубуватому світлі повного місяця, який висів прямо над вікном, її шкіра здавалася прозорою.

— Ей! — Бірґіта стрибнула на нього.

Харрі подивився на неї і вів далі:

— Ми розмовляли про все і ні про що. Лежали, не рухаючись і нічого не чуючи довкола. Вночі повз дім мчали машини, і по стелі проносилося світло фар, наповнюючи кімнату химерними тінями. Через два дні Кристина розсталася з Тяр’є.

Він ліг на бік, спиною до Бірґіти. Вона притислася до нього.

— Що було далі, Ромео?

— Ми з Кристиною потай почали зустрічатися. Потім це перестало бути таємницею.

— А що Тяр’є?

— Ну, інколи люди поводяться просто як у романах. Тяр’є запропонував друзям вибирати: або він, або я. Можна сказати, проголосували одноголосно. За хлопця з найбілішими зубами в класі.

— Бідолаха. Ти залишився сам?

— Не знаю, що було найгірше. І кого в цьому звинувачувати: Тяр’є чи мене.

— Але ж ви з Кристиною були разом.

— Авжеж. Та все-таки зачарування минуло. Ідеал зник.

— Як це?

— Мені дісталася дівчина, яка кинула хлопця і пішла до його найкращого друга.

— А для неї ти став безпринципним типом, який зрадив кращого друга, щоб домогтися свого.

— Саме так. Це відчуття так і залишилося. Звичайно, не на поверхні, але десь глибоко в душі у нас тліло невисловлене взаємне презирство. Ніби ми разом вчинили ганебне вбивство.

— Еге ж, довелося задовольнятися далеко не ідеальними стосунками. Ласкаво просимо в реальність!

— Постарайся мене зрозуміти. Насправді, я гадаю, спільна провина зв’язала нас ще тісніше. І, напевно, деякий час ми дійсно кохали одне одного. Деякі дні… були бездоганними. Як краплі дощу. Як красива картинка.

Бірґіта залилася сміхом.

— Мені подобається тебе слухати, Харрі. У тебе так блищать очі. Ніби ти переживаєш усе це знову. Тобі хотілося б повернутися в минуле?

— До Кристини? — Харрі замислився. — Я хотів би повернутися в той час, коли ми були разом. Але Кристина… Люди змінюються. Інколи хочеш повернутися до людини, якої більше немає. Зрештою, ти й сам змінюєшся. Час минає безповоротно. Більше ти його не проживеш. Сумно, але факт.

— Як перше кохання? — тихо запитала Бірґіта.

— Як… перше кохання, — сказав Харрі й погладив її по щоці. Потім знову зітхнув: — Бірґіто, я хотів тебе про щось попросити. Про одну послугу.

Від музики можна було оглухнути. Харрі напружував слух, щоб розібрати, що каже йому Теді. У того була нова окраса програми — дев’ятнадцятирічна Меліса, від якої «всі просто балдіють». Харрі мусив визнати, що Теді таки не перебільшує.

— Чутки. Ось що головне, — говорив Теді. — Скільки не рекламуй і не торгуй, у результаті єдиний твій товар — це чутки.

І чутки зробили свою справу: вперше за чималий час клуб був майже повний. Після того, як Меліса показала номер «Ковбой і ласо», чоловіки повилазили на стільці й навіть жінки голосно аплодували.

— Дивись, — сказав Теді. — Не так важливо, що це новий номер. У нас, знаєш, його виконає десяток дівиць, та тільки от кому вони потрібні? Тут усе інакше: невинність і співпереживання.

Але з досвіду Теді знав, що така хвиля популярності швидко минає. По-перше, публіка постійно вимагає чогось нового. А по-друге, в цій галузі існує жахлива тенденція — пожирати власних дітей.

— Для гарного стриптизу, ти знаєш, потрібне завзяття, — Теді намагався перекричати гуркіт диско. — Чотири виступи на день — це, ти знаєш, нелегко, і мало хто з дівчаток може зберегти своє завзяття. Втомлюються, забувають про публіку. Як часто я це бачив. Неважливо, наскільки вони популярні, досвідчене око розрізняє, коли зірка починає гаснути.

— Яким чином?

— Ну, їм же доводиться танцювати. Ти знаєш, слухати музику, вживатися в неї. Коли вони починають трохи випереджати ритм, це зовсім не від надміру почуттів, як багато хто думає. Навпаки, це означає, що вони втомилися, видохлись. До того ж вони мимоволі не завершують рухів і тим псують усе враження. Ти знаєш, коли анекдот старий як світ, його розповідають без тих подробиць, у яких уся сіль. Тут те ж саме, і з цим нічого не вдієш. Мову жестів не підробиш, а вона дуже впливає на публіку. Дівчина сама це відчуває і, щоб розслабитися й триматися бадьоріше, буває, трохи хильне перед виходом. А буває, що й не трохи. І тоді… — Теді затиснув пальцем одну ніздрю і втягнув повітря другою.

Харрі кивнув. Усе це було знайоме.

— Вона доходить думки, ніби порошок чудово замінить їй спиртне. До того ж, кажуть, від нього худнуть. День за днем доза збільшується. Спочатку вона вживає наркотики, щоб сповна викластися, потім просто не може без них обійтися. А невдовзі відчуває наслідки. Вона вже не в змозі зосередитися і починає ненавидіти п’яну горлату публіку. А одного чудового вечора вона просто втікає зі сцени. Зі сльозами, розгнівана. Свариться з менеджером, бере тижневу відпустку, потім повертається. Але вона вже не відчуває настрою, працює нечітко, збивається з ритму. Публіки меншає, і дівчині доводитися йти на вулицю, на зовсім іншу роботу.

Так, Теді знав, що попереду їх чекають проблеми, але це попереду. А поки що корову треба доїти. Зараз ця корова стояла на сцені. І судячи з її вигляду, великих телячих очей та дорідного вимені, це була щаслива корова.

— Не повіриш, хто прийшов оцінити наш молодий талант, — Теді усміхнувся і протер лацкан піджака. — Хтось, так би мовити, з твоїх колег.

— Трохи стриптизу нікому не зашкодить.

— Не зашкодить, — повільно повторив Теді. — Але… Якщо рани не ятрити, вони й не печуть.

— Що ти хочеш сказати?

— Так, нічого, — відповів Теді. — Гаразд, змінимо тему. Чому ти повернувся, констеблю?