І цієї хвилини йому вільно було озирнутись назад, цієї хвилини він веління дістав озирнутись, і він озирнувся.

Цієї хвилини перед оком його, знов прозрілим, знов стала мінятись ніщота до нескінченности й ставати колишнім і сущим, вона знову розширилась до нескінченности і обернулась на коло часу, щоб це коло, розширившись до нескінченности, знову замкнулося; нескінчені були небеса, знов здійнявшись склепінням, нескінченно розкинувся нескінченний щит світу, обрамлений семибарвною аркою в нескінченних блуканнях у пам’яті. І знов стало світло, й став морок, знову день і знову ніч, знову ночі і дні, і знов нескінченність дала собі лад, набувши своєї висоти, ширини й глибини, і знову на тверді небесній означились усі її напрямки, на чотири всі сторони, і означився верх, і означився низ, означились хмари і море; і з лона морського знов постала земля, острів зелений вселенський, порістю вкритий, лугами устелений — у незмінності сута мінливість. І підвелося на сході сонце, щоб стати на шлях свій по небесному колу, і зорі нічні рушили вслід за ним, шикуючись одна за одною аж до північного полюса, у беззорянім серці якого тронує із вагами сама справедливість, осяяна хрестом променистим півночі. І високо-високо у вранішнім світлі шугали, облітаючи острів, орел і чайка, а з хвиль випірнали дельфіни і прислухались до безмовної музики сфер. Із заходу потяглася вервечка тварин, вони простували назустріч невтомному сонцю і зорям, простували на зустріч із ними, ці мешканці диких лісів і лугів, мирно об’єднані в дружнім союзі — лев і бик, ягня і коза з повним вим’ям, і всі поспішали на схід, щоб знайти пастуха зі сходу, всі тягнулись до лику людського. А в осередді світового щита, у нескінченній його глибині, там, посеред нескінченного людського буття й нескінченних людських турбот, востаннє, одначе і вперше, явилося зору: мирний спокій, у мирі та спокої лик людський, явлений в образі хлопчика в матері на руках, і обох їх поєднує любови журлива усмішка. Отак він усе це побачив, таким він побачив хлоп’я, такою побачив матір, і ці двоє були такі рідні йому і знайомі, що він міг би, здавалося, їх навіть назвати, хоча їхніх імен і не знаходив у пам’яті; та ще знайоміша, ще багато рідніша, аніж обличчя й ім’я, яке не спадало на пам’ять, була усмішка, що пов’язала обох їх, хлопчика й матір, і здавалося, мовби в усмішці цій вже таїться весь сенс нескінченного дійства, мовби усмішка ця провіщає сповнений сенсу закон: людської планиди чарівливо-страшні краса й велич, породжені словом і вже у самому своєму зачатті — сенс слова, і розрада його, і милість його, і заступництво слова, і рятівна його сила, і законність його, і відродження слова, й усе це іще раз спромоглося знайти і знайшло своє втілення у недосконалих — і все ж таки ще лише в них досконалих — земних образах і картинах звершень людських і турбот, в образах цих і картинах провіщених, у них збережених, і у віках повторятись приречених. Мудро й любовно прийняло в себе слово тугу серця і тугу думки, щоб велично їх у собі поєднати, і, саме ваговите, набувало ваги, приймаючи в себе тугу гостя, щоб він, сповнивши власний обов’язок, обернувся на сонце. І, поклик слова почувши, полились, задзюрчали річки і струмки, з м’яким рокотом накотився на берег прибій, від заграв над самісіньким обрієм півдня захвилювались моря, відливаючи легкою сталевою синню, і в глибині одночасся все нараз стало видно, все нараз стало чутно, бо, озирнувшися у нескінченність, яку позад себе залишив, він заглянув крізь неї у нескінченність того, що вершилося тут, у цю мить, він дивився назад і вперед водночас, прислухавсь до минулого і водночас до прийдешнього, і рокіт минулого, тонучи в незримій ріці забуття, виринав у сьогоднішнім дні, обертавсь на плинке одночасся, в якім зачаїлася вічність, прообраз всіх образів. І тоді він здригнувся, і величне було це здригання, сливе благодатне в своєму останньому, остаточному вияві, бо замкнулося часу кільце, й кінець став початком. У небуття канув образ, всі образи канули, і чувся лиш рокіт, що зберігав їх, незримих, в собі.

Невичерпний вселенський колодязь, це невидиме сяєво у незмірному страху пізнання. Ніщота заповнила порожнечу й обернулась на всесвіт.

Рокіт стих, і тоді з мішанини мороку й світла долинули звуки; чимдалі лункіші, вони розбурхували всю мішанину, бо аж тепер стало чути той дзвін, і те, що дзвеніло, було чимось більшим, ніж спів, і більшим, ніж ліри бриніння, і більшим, ніж будь-який згук, і більшим, ніж будь-який голос, бо те, що дзвеніло, було всім цим одразу і водночас, воно проривалося з ніщоти і всесвіту, проривалося порозумінням, але вищим за розуміння, проривалося значенням, але вищим за усвідомлення, проривалося чистим словом, чим і було, словом, величнішим за всі порозуміння і значення, проривалось завершенням і воднораз початком, проривалось могутньо і владно, ніжно і грізно, викликаючи страх і даючи захисток, — словом розважливим, клятвеним, чистим, і воно увірвалося з рокотом, пророкотало над ним і, набираючись сили, стаючи все гучнішим, налилося такою могуттю, що проти нього ніщо не могло уже встояти, і всесвіт упав перед словом, розчинився, розтанув у слові, а проте і лишився, зберігся у слові, знищений і навіки відтворений наново, бо ніщо не загинуло, бо кінець поєднався з початком задля відродження і задля породження; і ширяло над світом слово, ширяло понад ніщотою, ширяло за межами того, що можна втілити в слово, й того, чого втілити в нього не можна; і він, заглушений рокотом слова, в рокоті цім потопаючи, — він також ширяв, ширяв разом зі словом, та, що щільніше воно повивало його, що глибше він поринав у дзвінкий той потік, а потік поринав у нього, то більшим і недосяжнішим, то важчим і невагомішим робилося слово, і це море ширяло, ширяло це полум’я, важке, як те море, і легке, як море, одначе усе іще слово. Утримати слово було йому вже понад силу й не вільно; незбагненним і невимовним воно стало для нього, тому що було це уже поза межами мови.

---------------------------------------------------------------------------------

Hermann Broch

DER TOD DES VERGIL

Герман Брох

СМЕРТЬ ВЕРҐІЛІЯ

Видавництво Жупанського

Київ

ÖSTERREICHISCHES

австрійський культурний форум

KULTURFORUM KIEW

Ubersetzung ins Ukrainische, Druck und Herstellung dieser Ausgabe wurde von folgenden Institutionen unterstützt:

Bundesministerium für Unterricht, Kunst und Kultur (Österreich)

Österreichisches Kulturforum Kiew

Österreichische Gesellschaft für Literatur (Österreich)

Europaisches Übersetzer-Kollegium Straelen (Deutschland)

Видання здійснено за підтримки:

Федерального Міністерства освіти, мистецтва й культури (Австрія)

Австрійського культурного форуму, Київ

Австрійського літературного товариства (Австрія)

Європейського колегіуму перекладачів (Німеччина)

Перекладено за виданням: Hermann Broch «Der Tod des Vergil».

© Suhrkamp Verlag, Frankfurt am Main, 1976

© Видавництво Жупанського;

О. Логвиненко, переклад;

О. Баратинська, художнє оформлення, 2014.

ЗМІСТ

Вода. Прибуття …7

Вогонь. Сходження вниз …70

Земля. Очікування …224

Етер. Повернення на Батьківщину …429

Літературно-художнє видання

Серія «Майстри світової прози»

ГЕРМАН БРОХ

Смерть Верґілія

З німецької переклав Олекса Логвиненко

Головний редактор О. Жупанський

Редактор А. Пішко

Художній редактор О. Баратинська

Оригінал-макет О. Баратинська

Підписано до друку 8.07.14

Формат 84x108 1/32

Папір офсет. № 1 Друк офсетний. Зам. 14-258.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єкта видавничої справи № 2770. Серія ДК