Це місце на березі обрамляли дерева, їхні крони ронили на землю тіні, углиб суходолу плавно тяглася алея й немовби манила з собою, а вода, хоч її вічне дзеркало було і спокійне, грайливо й нечутно набігала на берег, по собі залишаючи білопінну вузеньку лямівку, і її шарудіння було ніби чутність у німім безгомінні; м’яке мурмотіння напливу, м’яке шурхотіння відпливу. Позаду зосталася водна стихія, попереду ждала земна, обидві безмежні, та безмежно й одна переходить у другу, прибуття, але ще не кінець цьому плаванню, бо вже не лишалось минулого й навряд чи було ще майбутнє, й хоч він під ногами й відчував тверду землю, все одно й не стояв, і не йшов, скоріш це була мов затримка у русі, коли нас несе вітер, а ми все одно зостаємось на місці, немов у полоні перед межею безмежности, в полоні на середині безмежній буття, яка в себе, в полон свій усе затягує задля єдности двох світів — того, що зовні, й того, що всередині. Мовчання нутра… Невже він нарешті проник у нутро, що в самому бутті? Тут ще здіймалося дерево — чи то в’яз, чи то берест, — та плоди там були золоті, невідомі, й коли крізь ріденьке гілля з високости проблиснула зірка, серед її мерехтіння замерехтів погляд Плотії, посланий вниз, її погляд-відлуння, її привітання й уклін, і тоді ця безмовна розмова обернулась буденною зустріччю, коли одне одного вже не повинні ані впізнавати, ані споминати, ані вітати, у цій розмові, запанувала погідна гармонія руху і спокою, невидима ні зсередини, ні ззовні, і не видно було, де брало початок усе це, не видно було, чи то ліс плив назустріч йому, чи то його щось несло до лісу, не видно було отієї розмитої грані поміж застиглістю і пориванням кудись уперед. Він приплив, але й приплиттю не було кінця-краю, і цей майже недвижний, та все ж таки плин над землею, надто легкий, здавалось, для ноги будь-якої, однак затяжкий для легенької ніжки Плотії, — цей плин навстріч плину зустрічному захопив, підхопив не лише його, але й Плотію, і обох проти їхньої волі, обох з їхньої волі, і Плотія згідливо, нерішуче і обережно ступала із ним нога в ногу; вона була гола, у своїй голизні чарівливо природна, вся повита цією природністю, гола, як отой хлопчик, отой добрий ґеній, з якого вона і постала, і непорочність її наготи потаємної пізнавала нечутний спів сфер, щоб і її він пізнав, — пізнавала, щоб розчинитись в його піднебеснім бринінні, у відлунні бриніння його, розчинитись нечутно й навіки. Голизна? Він також був голий і помітив це, власне, цього сам не помічаючи, так мало соромився він голизни своєї, й так само була непомітна голизна Плотії. Чарівлива була вона і зваблива, та він уже ледве чи й міг в ній побачити жінку, зате бачив усю її радше зсередини, всі чесноти її аж до самих глибин, і вже не плоть її бачив, а скоріше прозористу, наскрізь прозористу сутність, не жінку уже і не цнотливу дівчину, а радше усмішку, що все людське до життя повертає; він побачив відкритий для усмішки образ, що, сповнений болю через нездійснені приготування, піднісся над сором’язливістю і над самим собою, піднісся до зневаженого і зневажливого кохання; навдивовижу зворушлива і воднораз навдивовижу зимова була мила серцю ця усмішка, що немов закликала до зірки, завислої в цнотливо-холодному сяєві; навдивовижу холодне, майже дитинне супроти безстатевоцнот-ливої ясности було це бажання, ця туга полинути до невимовно ясних і далеких сфер. Та було у цій тузі, було в цьому заклику воднораз уже й звершення.

Бо прозора смеркова опона, поміж землею і небом напнута і непроникна для всього земного, не дає пісні земного бажання проникнути до безкінечних сфер, і від її непроникности пісня назад відбивається, на луну обертаючись, на відлуння душі, на невиразний зовнішній відголос безмовного внутрішнього образу і на ще невиразніший відголос жаданої музики сфер; глуха ця стіна з відголосків розтає і зникає, коли неземне диво вершиться, коли одне в одне переходять зовнішнє й внутрішнє і поєднують душу і всесвіт, і тоді не потрібна ніяка вже пісня земна — ні пісня бажання і туги, ні пісня кохання, а може, і пісня тієї закличної усмішки, — тому що бажання здійснилось і музика сфер лунає тепер водночас і всередині, і зовні; так ось і сутність найзаповітніша Плотії тут стала властивістю всесвіту, тим всезагальним законом, який випадковість усього земного скасовує, постання земне його також скасовує і, попри це, звільняє й від випадковости влади, і від ганьби випадковости, відкриваючи світові те, що від випадковости вільне, що від ганьби також вільне, відкриваючи гідність сувору забутої первозданної цноти. Ступали вони, вони линули крізь цнотливість гранично-останньої одночасности, крізь цнотливість гранично-останньої сутности, що становить незмінну і вічну одночасність у всіх перевтіленнях образів і форм, істину в усіх перевтіленнях суті, невдалих і хибних, вони простували крізь царство цнотливости, яка ще нічого не міряє, іще не навчилася міряти власною міркою, ця чарівно-згублива цнотливість, чарівна й згублива у власній незмірності, чарівна й згублива у супокої своєї одночасности. Отака була тиша того нового ранку, ясна й безгомінна, чарівна й згублива, як сама істина, як незмірне відлуння зорянистого лику, лику людського, тваринного лику й рослинного лику. Незмірність. Сюди, до оцього неомірно-незмірного саду, до його чарівливої згубности, до згубливого чару його і ступили вони, помилувані і обдаровані голизною цнотливою, звільнені від голизни провини; нескінченно тягнувся затінений ліс, і квіти у ньому здіймалися вище дерев, а поміж квітами, не переростаючи їх, стояли якісь кущі-карлики, і хоч би що тут було — дуб, а чи бук, мак, цинамон чи нарцис, лілія, а чи левконія, трава, а чи кущ, — будь-що могло розростися і вигнатись високо-високо, і в спокійній оцій одночасності неомірне долучалося до неомірного, стриміли високі, як вежі, билинки, цупкі і обвиті плющем, а поряд густим чагарем буяв мох, омитий джерелами; і кожна рослина у цьому ясному тінистому спокою — суща сутність і суща, однак, одна в одній. Бо в спокійній цій зелені, що обдавала блукальців дзюркотливою свіжістю каменів, ховалась пітьма кореневих глибин, пітьма кореневих безодень, яка посилала рослинки нагору і всі волокнинки, усі до останньої, поїла вологою; відблиск останнього лику, в якому іще раз відбилися лики — зорянистий, людський, тваринний, рослинний, відбилися ще раз і вже по-земному, відбилися у найостаннішій єдності земного буття свого; відблиск бездонного лику землі і його супокою під материнським крилом. І тоді їхній шлях, їхнє блукання й ширяння обернулись на спокій, то линув сам спокій, і ним переймалась надія, сповнена лаврових пахощів у відкритім для супокійної усмішки всесвіті. Довкола так само спочивали тварини, спочивали усі по-земному і по-рослинному, і спокій був їхній незмірний, і вигляд був їхній незмірний, неомірні були їхні обриси — у малих і великих, всі просякнуті тьмою, нерідко поснулі. А котрі не спали, ті проводжали очима блукальців; вражено зирив очицями бик, що безстрашно улігся під боком у лева, і лев’яче око, царствено-сонне, дивилося сторожко, хоч і не грізно; з-під букових крон витріщались жовтаві, як у дракона, очища якихось земноводних істот із довгими шиями, з-поміж латаття й акантів виглядало щось схоже на жаб у вовчій подобі, на біло-розквітлім кущі вовчих ягід гойдалась, дивуючись, якась гостроока, орлиноголова миршава пташка й повертала незграбно своє тіло комахи, закуте у панцир, на довжелезних трубчастих ніжках, щоб своїми очима некліпними поглянути вслід блукальцям: а декотрі з тих диковинних істот навіть рушили за ними назирці. Лише змія, переливаючись своїми широкими зеленкуватими звивами, шаснула геть і поповзла у золотосяйну зелень трав та листя. На дикім терновім кущі висіли червонуваті ґрона, із зашкарублої дубової кори росянистими краплями сочився, немов живиця, мед; з гілок, куди лишень око погляне, звисали сіро-зелені плоди айви і каштанів, восково-жовті сливи й золотобокі яблука, але не потрібно було навіть торкатись плодів, щоб наїстися, не потрібно було й до води нахилятись, щоб напитися, голод і спрагу втамовував невидимий повів, мов усмішка, яку їм послала цнотливість, від сорому звільнена, цнотливість, яку їм послала доброзичлива усмішка саду, послала з його неомірно незмірних глибин, послала без мови, без імени й лику, — безлика усмішка, що спочиває в самій собі. Над річками склепінням здіймалися пахощі квітів, воно напиналось від гаю до гаю, і сонячні зливи напували його; і хоч би де опинялись ці двоє блукальців — чи то біля річки, чи на половіючій ниві, чи на місточку невидимім, — хоч би куди завертали ці двоє, над ними погідно сіяла уранішня зірка, вістовниця сонця, яке посилає благословення зі сходу, добросердечна дарувальниця світла, та, що, сама не сіяючи, звіщає про світло безмежне, перламутрово-ніжний попал семибарв’я, вже останнє відлуння його під уселенським склепінням. По-весняному незмірно й по-весняному сумирно громадились гори, цей усміх суворости, і в голо-усміхненім спокої бескидів тяглися до неба уже майже лисі, без зелені, до білого вицвілі стіни ущелин — скам’янілий кістяк творіння; а високо в горах, над кам’яною пустелею, під ясною блакиттю, всією в опалових зорях, зеленіли луги, ярким відливаючи золотом, і кружляли там сокіл, шуліка й орел; спокійно вони пропливали, не шугаючи вниз на ягнят, що там паслися, і на плямисту козулю, що спокійно листочки щипала на тому узліссі, де косогір, чорними тінями вкритий, переходить в долину; і тут, де дзюркочуть струмки на духмяних лугах, поховавшись у трепетній зелені очеретів при березі, тут, де плеса дзеркальні ставків у полоні тримають небесне світило, тут, у заводях тихих, прозоростих, спочивали, нерухомо застигнувши, зграйки вирлооких рибин, і їхні тіні тремтіли аж на глибокому дні оцієї прозорости, але чаплі, що пролітали у високості, теж униз не шугали. Було сонце, і була тінь, та не лише сонце, не лише тінь, бо повите серпанком опаловим сяйне склепіння вгорі було чимось більшим, аніж просто небо, і чимось більшим, аніж просто земля, була то усіяна зорями сутінь у садах на рівнині внизу, і попри усю цю незмірність вгорі і внизу — незмірне склепіння, незмірні сади, — їхні можливості були не безмежні, обоє були у полоні нескінченности другої, і вона була істинна, ця нескінченність справдешнього світла й справдешньої здатности упізнавати й розпізнавати, здатности, яка творить образ уже не зі світла і тіні, а лише із щонайглибшої сутности образу, й дає змогу його впізнавати, тож навіть тут тепер темрява й світло злилися водно, й ні вгорі, ні внизу не зоставалось нічого вже, що не було б одночасно і зіркою, й тінню; навіть дух людський, обернувшись на зірку, не відкидав уже мовної тіні. Дух спочивав. І вони, ті, що тут блукали, теж були воднораз і зіркою, й тінню; і простували пліч-о-пліч тепер їхні душі, вже зовсім не скуті мовою; у нескутому мовою цнотливому спокої дійшли вони згоди, і помогли їм у цьому тварини, що простували за ними. Обоє спокійно вони мандрували, а потім спочити спинилися від свого спокою — перепочинок посеред спокою, — бо настав уже вечір. Вони спочивали у колі тварин і задивлялися вгору, на небесне склепіння, що поверталось на захід, задивлялися вгору на зірку, що нерухомо застигла, і намагались вгадати у ній нескінченність — невидиму, там, за склепінням; та ось сонячна куля докотилася знову до сутінків, і вони споглядали вже просто красу, щоправда, по той бік краси вже, бо те, що так мило, так легко, проникливо так і гармонійно променилося їм назустріч, аж ніяк не було незнання, що властиве красі, ні, то було вже знання, і променилися ним усі межі буття — і найближчі, й найдальші; то був не лише просто символ, не лише просто символ межі, ні, то була сама сутність буття, і вони прилучились до неї так легко, що ніщо не здавалось чужим уже, все рідним здавалося, кожна п’ядь, далечінню просякнута, кожна далеч, перевтілена в близькість, тут і там усе стало воднораз і близьким, і далеким, стало їхньою спільною долею і породило мир і злагоду в душах. Та коли сутінки стали густішими, влягаючись теж на спочинок і перелитися ладні у спокій ночі, і коли й сам він у спочинок поринув під небесним світилом, що тепер знову засяяло опаловим сяєвом, коли він невдовзі вже не бачив нічого, крім зорянистого цього світіння, не бачив ані супутниці, яка спочивала тут поруч, ані тварин, які спочивали довкола, тоді зачарованість зіркою обернулась нарешті на внутрішнє бачення цільности — й цільности власної, й цільности всього на світі, — обернулась нарешті єднанням з самим собою, і з небом, і зіркою, тінню, твариною, травою і деревом, обернулась новим нерозривним єднанням із Плотією, новим пізнанням і самопізнанням у внутрішнім баченні. І позаяк одне в одному все відбивалось — душа, і тварина, й рослина, у цільності — цільність, у сутності — сутність, позаяк він і сам відбивавсь у потаємних глибинах єства Плотії, позаяк розпізнавав дитя й матір у ній, то розпізнав і самого себе, хто ховався під материн усміх, розпізнав батька й сина, що на світ не вродився, розпізнав Лісанія в Плотії, і Лісанієм був він сам, розпізнав раба в Лісанію, і рабом був він сам; правнука й пращура він розпізнав у злютованій єдності персня, що з руки Плотії перенісся на небесне склепіння і забрав із собою джерело осіяння, і в цьому він розпізнав усезагальне злиття по той бік планиди, променисте злиття всього сущого, всіх пластів його й ланок, розпізнав сутність усього сущого, що була і його власного сутністю, і не тільки його, а й сутністю душі Плотії, о, такою глибокою сутністю, що Плотії — хоч коріння вона була й іншого, хоч відбрунькувалась від іншого стовбура, хоч вийшла із іншого стада, — їй судилося все ж таки пристати до нього, пройшовши крізь усі дзеркала, крізь безліч дзеркал, щоб до нього прийти віддзеркаленням його суті й душі і в ній-таки знов віддзеркалитись; рівновага усього буття звершилась. І під покровом дзеркал — їх знов було безліч — він заснув, сам собі віддзеркалення. Але й уві сні пізнавав він і далі, він відчував, що злиття не вщухає, воно й далі триває, відчував, як дзеркальним потоком уливалася Плотія в його власне єство, в кожнісіньку часточку цього єства, у відчутне і невідчутне, — цільність, що вливається в цільність життя його, в кам’янистість його кістяка, в кореневищну пов’язаність з ґрунтом, у рослинне походження, у деревну волокнистість тканини його, у тваринність його плоті і шкіри; він відчував, як вона, Плотія, ставала частиною його самого, душі його, всередині прозрілої, відчував у собі її погляд, що, як і його погляд у ній, споглядав усе суще зсередини. Вервечкою предків, а також вервечкою внуків був його сон; низка істот, що їхні життя він прожив у віках, і низка тих, чиє сім’я носив у собі, переплелися, поєднались у короткому сні його єства, ввійшли глибоко в нього, ввійшли разом із Плотією, яка позбулася вже навіть ім’я; позбавлений простору віддзеркалений образ усього того, що поставало й ставало, народжений у самім сні, знов, віддзеркалившись, розгорнувся, однак, у просторі — тієї хвилини, як настало пробудження. Розгорнувся той образ ясного вже дня, коли він прокинувся; довкола у віддзеркалених сонячних відблисках товпились образи всіх істот, і над собою побачив він зірку, хоч рівновазі тепер наставати було уже легше й простіше, бо не було уже Плотії. Плотія зникла, але втратою зовсім не стала, вона просто зосталася в тому, другому просторі спогадів, навіки забута, повік незабутня; ніщо не змінилося, бо ніщо не утратилось, ніщо не могло утратитись, і Плотія, хоч його й не змінила, стала його невідривною часткою, — не лишившись, лишилася. А музика сфер безгучно лунала й лунала. Тільки усмішку саду, мандрувати яким він мав уже сам, ніби щось погасило, усмішка зникла, бо усміхається спокій, лиш він, більш нічого. А його спонукало блукати щось інше — чи то неспокій, чи то його пошуки. А може, причиною цієї тривоги стали тварини? Чи не від них ця тривога передалась і йому? Усе більше і більше тварин приставало до нього, щоб його супроводити, вони йшли зусібіч і нечутно ступали услід йому своїми ногами, копитами, лапами й лапками, — нечутне трюхикання й тюпання, і все ж таки рівна хода, нога в ногу, а правильніше сказати, якийсь одностайний, немовби в повітрі завислий, насторожений, примарно-тривожний марш, що захопив і його самого, спонукаючи пристосувати свій крок до нечутного цього тваринного маршу; і що далі вони простували, то більш на тваринну подібною ставала хода його, то дужче вершилося в ньому перевтілення на тварину, усе невідпорніше підіймаючись знизу, від самої землі, від його ніг, підіймаючись у його тіло, що прислухалося до ходи його ніг, і щось тваринне дедалі навальніше повнило тіло і обертало самого його на звичайну тварину на двох ногах, якою він себе і відчував, — тварина від самісіньких п’ят і до голови, тварина від голови до самісіньких п’ят, ошкірена паща, хоч він і не ляскав зубами, лапи з кігтями, хоч він дичини і не розривав, тіло все в пір’ї, а ніс гачкуватий, хоч він нікого й не дзьобав; і він, тварину в собі несучи, тваринне нутро ізсередини бачачи, чув і мову безмовну тварин, чув усе разом із ними, чув їхню розмову, чув і далі в собі німу музику сфер, відлунням принесену з бездоння підземного мороку, і це була злагода й згода із тим, що не було іще створене, що ще не прибрало подоби живого, що тривожно дрімає у темних глибинах усього тваринного і наскрізь проймає німу його мову. І коли доти розпізнавав він властивості сутностей — сутности вовка й лисиці, кішки й папуги, коня і акули, — то тепер, на додачу, відкрилася сутність також тваринного, іще ненародженого, сутність іще без властивостей, іще не оформлена, сутність, що лиш набувала властивостей, і, зсередини побачене, в безодні розверженій пізнанню відкрилося дно всього того, що лежить під тваринним і поза тваринним, — відкрилося як щонайглибший і найпотаємніший корінь тваринної сутности; і все, що довкруж силкувалося надто незграбним чи надто вертким язиком здобутись на слово, все, що, нестворене, скреготало зубами і рвало жили, домагаючись створення, — все це було не лише розмаїття без ліку тварин, що розпадалось на окремі особини, як дощ — на окремі краплини, а й цілісність, єдність, як поєднані в хмарі краплини, — волога, що випадає із хмари і від коріння, від його плетениці підіймається знову до єдности, і ту тваринну сукупність у її непрозорій прозорості він усвідомлював і пізнавав, себе відчуваючи всією тваринною суттю прозорого тіла свого, що оце простувало, приналежним до тієї сукупности. Прозоро струмилося світло, ще прозоріш лилось, пізнавати воліючи, світіння за небесним шатром — яса пізнання, що його провіщала застигла зоря і з високости посилала на землю, у царство прозорого сну чи безсоння, тож це світло розтривожило навіть тварин. Цілий день проминув у безперервному й марному цьому никанні на незмірному обширі, а як сонце схилилось до заходу, ця тривога поглибилась; сад від краю до краю, до гір і долин, аж до самої безмежности все повнився й повнився тривожним неспокоєм, а як сонячна куля, червоно-розпечена, опустилася нижче і вляглась на далеке крайнебо, з наближенням ночі почалось несусвітне: зненацька навала тварин набула одностайности, зненацька вона набула і мети, стала просто-таки всезагальною; тварини ішли зусібіч — з усіх схилів, лісів — і понад річками тяглися до великої тої води, і навіть риба пливла течією униз; усе мандрувало без страху, без поспіху, але мандрувало, либонь, за чиїмось суворим наказом, бо вслід за походом тварин річкові береги незагайно змикалися, знизу на землю невідпорно вже тиснуло буйне коріння, все росло, виганялося до неймовірних висот, кожна галузка галузилась і розросталася до непролазної хащі, над землею здіймалися випари первісних заростів, у яких могли жити хіба що тритони та саламандри, і навіть для птахів така гущина була надто густа, тож вони вили гнізда свої тільки у верховіттях; і жодна тварина з численних тих стад не загубилась дорогою, жодна не здохла, вони просто зникали, зникали у водах нічних, зникали в нічному етері, прилучались до сонмів лускатих, до сонмів пернатих, що населяють моря денні й нічні, простори денні й нічні. І він, хто мандрував разом з ними, він, ця двонога тварина, він, хто позбувся повік на очах, сну позбувся, хто мав риб’яче око і риб’яче серце, він стояв у прибережному мулі, звівшись на повний свій зріст, баговинням обвитий, весь укритий лускою, — якесь земноводне, що вийшло із водоростей, і сам як та водорість, лише музика сфер не змовкала йому, він чув її й далі, вона все лунала й лунала; бо зоставсь він людиною, він нічого не втратив, у ньому так само тремтіла невтрачена глибока жадоба людська мандрувати, і зірка далекого сходу так само сіяла над його головою. Так він очікував ранку, він, оце двоноге чудовисько — й усе ж, як-не-як, людина, що очікує ранку. І знов настав ранок, і на вологі тумани знов уляглося сонце; імлистим серпанком здіймались тумани з-над безкрайньої зелені, що, мов одна, мов суцільна рослина, заввишки як гори, важко дихаючи, розрослася, де був колись сад, а над нею — безхмарне склепіння, перламутрове в сірому світлі зірниці, трепетне дзеркало зеленого буйства внизу, воно теж важко дихало, як та рослина, й огорталось помалу все густішим туманом, щоб обернутись на хмару й опуститися вниз, а опалове сяйво зірок переходило в сіре. Він це бачив і ждав, що ось-ось піде дощ. Але дощ не пускався, хоча птахи літали низенько-низенько, цілі хмари пернатих та інших летючих створінь із нечутним пронизливим криком кружляли над нерухомою його головою, а нерідко й сідали на плечі. У ногах сновигали рибини, а він важко чалапав водою попід мулистим берегом, щось шукаючи, сам не знаючи що, та запевне не Плотію, радше, мабуть, те місце на березі, де вона зустрічала його; та вже нічого не можна було ні знайти, ані розпізнати, на рівномірно-зеленому застилі жодне з дерев не здіймалось над рештою, і він посеред мандрів своїх, які поза часом тривали, поблизу берега знову спинився, — чи то увагу його якимсь незбагненним чином прикувало це місце, чи то здолала його якась незбагненна, майже рослинна втома; і хоча руки у нього були мовби крила, на яких він завиграшки перелетів би через зелений цей застил, він, одначе, стояв і не рухався. Це було мов якесь передчуття нерухомости, що наближалася. Щось невимовно-небачене пурхало над головою, невимовно-небачене кишіло в ногах, подоби гігантських драконів шугали вгорі, поміж птахів, шмигали внизу, поміж риб — величезними зграями, величезні завбільшки, і верх перемішувавсь з низом, бо риба все новими й новими зграями злітала з води у повітря, а птахи все новими й новими зграями пірнали у воду, і одні й другі прибирали подоби драконів, і безперервно оберталися одні на одних, і мінялись лускою й оперенням. Чимраз більше і більше стиралась різниця між тим, котре літало, і тим, котре плавало, неначе те й те на очах із яйця лупилося, і здавалось, немовби усе те лускате й пернате царство саме поривалось назад, у безвиразну стадність, немовби воно тільки й прагнуло, щоб обернутися на безвиразну єдину масу, подібну до маси рослинної, у чиєму неозоро-зеленому застилі вже не вирізнялася жодна стеблинка; й хоч усі ті створіння ще і літали, чи ще і плавали, чи, як рослини, вже навіть чіплялися за морське дно, — кожне все ще у власній своїй неповторній подобі, вкрите пір’ям чи панциром, лускою чи шкірою, а чи з лапами, з кігтями, плавцями чи дзьобом, — в їхніх очах, в їхніх очах-неочах чи то ящірок, чи то тритонів прозирав уже погляд змії, і ця зміїність, якої вони тепер прагнули і набували, була мов остання, притаманна усім їм властивість усього живого, їхня сутність остання і спільна, рослинно-тваринна і первісна, атож, довселенська й остання основа властивостей, з якої створіння постали, щоб жити, і яка лиш одна їм слугує і життя запорукою, й творення. Все щільніше й щільніше летюча й плавуча та живність збивалась в густе і непроглядне скупчення, все більше і більше з’являлося в ньому чудовиськ, усе більше і більше звичайних істот оберталися там на чудовиська, все більше і більше зростала загроза чогось ще нествореного і довселенського, все більше і більше — аж до найглибших глибин своєї прозорости — ним повнились небо і море, бо чимраз очевидніше і очевидніше тепер ставало, що саме сюди все стікалося, що місце, де він спинився, наче всевладне якесь осереддя, зусібіч притягало до себе усе, що було притаманне живому. І відкрилося зору тоді і колодязне дно усіх вод, незглибима безодня їхніх джерел, колодязь в самому колодязі, і там, у глибині незглибимій колодязній, лежала, переливаючись усіма веселковими барвами, але й крижанисто-прозора, лежала, зімкнувшись у коло часу, осереддя ніщоти обвивши, сама змія. Джерело перетворень і змін, всемогутнє своєю незмінністю. Мов кратер, розширявся колодязь, зміїне кільце наче прагнуло до всеосяжности, й те, що наближалось до нього, застигало недвижно, — застигало усе, що літало і плавало, усе застигало під недвижним зеленим зміїним поглядом, що його посилала ніщота і що сам посилав ніщоту. Чи лишилися ще взагалі тут тварини? Чи не судилося їм у останнім своїм перевтіленні втратити ще й свою сутність останню, ставши бранцями недремного зміїного погляду? Так само застигло і сіре захмарене небо — монотонна застигла запона, з якої усе не хотів піти дощ, а за тією запоною повзло невиразною, блякло-мертвою плямою сонце по одвічно-застиглій орбіті своїй. І він, людиною бувши, лишившись людиною попри усю свою спільність із тим, що не сподобилося створення, він, опинившись у гущі цієї спільноти тварин, із яйця щойно вилуплених, і рослин, щойно з насіння пророслих, він, прилучившись до тих і до тих, убравшись у шати прозорі із пір’я, з луски, із листя і водоростей, — він і сам став частиною цього застиглого дійства, також застиглий у своєму чеканні, ні на що не чекаючи, також блякле вмируще створіння, але око людське його гостроти анітрохи не втратило, і він знав, що за хмарами схований зоряний образ. А сонячна пляма тим часом, проти ночі тьмяніючи, наливаючись сірим багрянцем, досягла уже нижнього денного пруга, і зірки спалахнули по-нічному яскраво й своїм мерехтливим промінням спромоглися — спочатку несміло, а далі усе пломенистіше — пронизати туманну завісу, й знов у повному складі й у повному блиску помалу посходили — не лише, певна річ, угорі, а й унизу, й тут розкинулись ще одним зоряним небом, його віддзеркаленням, що мерехтіло у чорноті і тиховодь, і осуги вологої заростів, обертаючи все на чорний, суцільний дзеркальний покрив, на суцільне склепіння, усіяне зорями; ніщо вже не розділяло потоки рослинний і водний, і вийшли моря з берегів і ринули в зарості, а ті — у моря, і поміж верхніми й нижніми зорями застигло витали тварини — мешканці вод і повітря. Нижнє склепіння зробилось відлунням зірок. А верхнє, чи не стало воно вже відлунням рослин? Єдність вгорі, єдність внизу; одну й другу несе це подвоєне небо, це подвоєне море, що поєднались у цілісність, одну і єдину, пророслу рослинами й зорями, вона увібрала у себе весь світ і себе увібрала у себе так глибоко, що в її обширах уже не лишилося — не могло вже лишитися — місця для жодної поодинокости, жодна не мала на це уже права, будь-яка там розпадалася і розчинялась: орел чи то бушля, крилатий дракон чи акула, кит чи тритон; тепер вони всі були лиш одне ціле, тільки покрив суцільний тваринности, тільки сутність суцільна, якою заповнився простір і яка все набувала і набувала прозорости, — тваринний туман, що в незримому танув, сам втрачаючи зримість, розчинявся у зорянім поросі, входив, усмоктаний, в пори рослин; вселенська тваринність вливалася в ніч, подих світу тваринний згасав, жодне серце уже не билось, і змія крижана розпалася, луснувши, — розпалась змія часу. І тоді ніч, яку вже не стримував час, враз перейшла в білий день, враз позбувшись часів, і до зеніту підбилося сонце, оточене опаловим розсипом зір, і всі до одної були вони тут, навіть був білуватий місяць, і так само, тільки багато-багато яскравіше, сіяло застигле світило сходу; таке ось вершилося у високості, тоді як у нижньому дзеркалі, так само враз і востаннє пішла в буйний ріст рослинність, пішла ніби в бій із корінням і стеблами, цими земними своїми путами, ніби силкуючись піднестися над самою собою і, покінчивши зі своєю рослинною суттю, здобути у наднезмірності справді тваринну окремішність і рухливість, бо, світлом раптовим зігріта, а також, очевидно, спонукана всім тим тваринним, яке в себе вона увібрала, але й не по-твариннім безвольна у своїй непогамовності, вдарила зелень із коріння свого, з прегустого його переплетення, вдарила, сама себе переростаючи, — з первісною силою бив оцей гумус буття, і його пагони й паростки, що ненастанно мінялися і обновлялися (хоч їх ще й тримали у своїх путах зміїсті оті довжелезні стебла, але пагони й паростки давно вже були не дерева, давно не билини, давно вже не квіти), — вони стрімко тяглися до недосяжности, вузлуваті й гладенькі, звиті в кільця і, як стріли, рівненькі, тяглися в своєму жахливому, небувалому буйстві; і він, кому вільно було все це бачити, хто міг все це бачити, хто мусив це бачити, він, зачарований цим переходом тваринного у рослинне, він прилучався до росту рослин, сам робився рослиною, робився рослиною всередині й зовні, просякнутий земельними соками, він робився корінням, деревиною і ликом, корою, галузкою й листям, і все ж залишався у плоті людській, і залишалось незмінним його людське око. Бо нехай відмирають одна по одній властивості, нехай перевершують одна одну всі сутності, а творіння від них відвертається, та око, допоки зорить уперед воно, завжди зостається людським, і, попри всі перевтілення, все суще йому зостається у забутті незабутнім, зостається для нескінченности другої, суще по-давньому й суще по-новому, і не згасає небесне світило. Він став рослиною, здатною бачити, та вороття він не прагнув, навіть не прагнув вороття до тваринного. Спливали години, що не були вже годинами, і без кінця тягся день, і безкінечно, лише безкінечно, не швидко і не поволі, кружляли своїми орбітами зорі, безкінечно посувалося сонце, без кінця все зростало довкола, споконвічне зростання без меж і без краю, і він, вже рослина, був причетний до цього зростання, такого споконвічного і безкінечного, що зникала межа між нерухомістю й рухом, і вони випадали із часу, зливались водно, втрачали відмінність і оберталися на потік спокою, зливалися у споконвічності так, що — знову враз, як перед цим настав день, — тепер із кружляння світил, із безкінечно рухомої нерухомости їхньої зненацька наринула ніч, мов первісний морок, що доти чаївся за предалекими зорянистими сферами, а тепер, попри те, що світила уже помінялись, ба навіть не гасячи жодного з них, наповнив склепіння буття безпросвітною чорністю; із найглибших глибин світів прорвалася темрява, та невтілена темрява, проти якої звичайна утрата світла, чи звичайна нестача світла, чи звичайна відсутність світла — ніщо, бо навіть щонайяскравіше сонце, навіть у самісінький полудень не годне ту темряву пронизати й осяяти; і тому, хоч сонце, незмінно й неначе незмінне, в усьому своєму незмінному полуденному блиску й тепер ще стояло в зеніті, обсипане міріадами зір, його разом із ними зусібіч огортала по-нічному нічна чорнота — образ ночі, карбований на щиту ночі, — і разом із зоряним сонмом воно відбивалося зі своєї горішньої темені в дзеркалі темені нижньої, там його відображення двоїлось, нижнє сонце, нижній зеніт, два бранці світового колодязя посередині, у плинкій глибочіні якого гойдається сонячний відблиск, але води творіння знов підносять угору його, це чорнотою омите відлуння, що розпливається в плинній одномиттєвості. Зоряний лик угорі, зоряний лик унизу, а в двійній чорноті нічного склепіння подвійного знебарвилась зелень рослинних розливів, обернувшись земноводно-блідим мерехтінням, власним світлом рослинности, що стала для зору тепер майже прозора і видима аж до останніх своїх навісних розгалужень і буйних сплетінь. Таким самим прозорим і видимим стало сяйво коріння під землею і під водою, і разом зі стеблами й віттям, з навісною рясною паростю коріння невдовзі утворило суцільне безбарвне і дике плетиво, що навсібіч простиралось на нічному склепінні, навсібіч проростало, навсібіч розповзалося, навсібіч слало вусики, через всебічність оцю майже не маючи напрямку, як і сам нескінченний простір, — сам у собі завислий етерний чагар, що, верхнім сяєвом ваблений, все ж таки прагнув угору, вбік невидимих ліній узору, який творять своїми шляхами зірки і в який, мов праобраз, уписаний променисто-невидимий лик небес, що притягує всяке відлуння; вгору і вниз розростався тепер і колодязь душі, він довшав угору і довшав униз, промитий вологою і, осяяний власним, хоч іще й кволим, світлом, вже також прозорий і також на рослину вже схожий, уже майже й не шахта, а радше прозористе дерево, що обростає галуззям, сонця відлуння в своїх кореневих глибинах, повите осяйним ореолом незбагненного незвідного росту зірок і рослин, і вже важко було розпізнати, де межа між рослиною й зіркою, так ніби зорі й рослини почали вже зливатися в єдиний праобраз, так ніби відлуння зірок і відлуння рослин уже переплелися, зрослися і сплавились аж до дзеркальних глибин отих, де сходяться, втрачаючи межі, верхнє і нижнє небесні склепіння і змикаються в кулю всесвіту.