І Луцій потвердив:

— Шлях указала поема твоя, о Верґілію; такою, що вказує шлях, вона і залишиться.

— «Енеїда»…

— Ну звісно, вона, «Енеїда»…

Зник потік, зник тінявий ґрот, не стихало лише дзюркотіння; одначе то був, очевидно, водограй у стіні.

— Я «Енеїду» не знищу, не маю такого я права…

— Ти й досі про це розмірковуєш? — У голосі Плотія наростали підозра і роздратування, ладні ось-ось перерости в новий вибух обурення.

Потік уже зник, але все ще поля простилалися перед очима, і над ними дзвеніла післяобідня тиша, сповнена співу дзвінких цвіркунів. Чи це уже знову м’яка дзвінка пісня гончарського круга? Ні, то не круг, то лиш і далі неспинно дзюркоче вода.

— Знищити… Ні, я вже не хочу, я не знищу свою «Енеїду»…

— Нарешті ти й справді одужав, Верґілію.

— Мабуть, що так, любий Плотію… тільки ж…

— Що там іще?

Щось у ньому і далі впиралося, щось таке, що сиділо невигубно десь глибоко-глибоко, сиділо, жадаючи жертви, прагнучи самопожертви, і раб, немов здогадавшись про цей темний опір, — раб проказав: «Зречися своєї ненависти».

— Я ні до кого не відчуваю ненависти…

— У кожному разі ми сподіваємось, що ти вже не відчуваєш ненависти бодай до свого творіння, — Луцій промовив.

«Ти ненавидиш земну цю марноту», — кинув раб.

Цьому рабові не заперечиш, він казав правду, й лишалося тільки погодитись.

— Мабуть, я надто любив її…

— Творіння твоє… — замислено Луцій промовив, упершися ліктями в стіл і замислено приклавши перо до губів.

— Творіння твоє… люби його, як його любимо ми.

— Я спробую, Луцію… Та спершу нам треба, либонь, про видання подумати.

— За видання візьмемось одразу, як тільки допишеш поему… а доти навряд чи ти схочеш морочити цим собі голову…

— Видавати поему вам двом доведеться.

— Це і є те прохання, з яким ти до нас мав звернутися?

— Так, це воно.

— Дурниці! — досить різко підхопився на ноги Плотій. — Про справи свої ти подбаєш і сам, особисто, хоч ми й залюбки надамо допомогу.

— Ти не припускаєш і думки, що клопіт цей ляже на плечі вас двох?

Плотій важко хитнув — раз, удруге — своєю масивною, круглою головою:

— Можна все припустити, Верґілію… Але на такий випадок подумай про ось що: ми з Луцієм — два старі шкарбуни; то чи не краще було б підшукати на виконавця твого заповіту кого-небудь молодшого?

— Виконавцями я призначаю вас двох… так мені буде спокійніше, і я хочу зробити усі розпорядження зараз.

— Гаразд, ми вже нічого не маємо проти, — вельми охоче погодився Луцій.

— Ви маєте взяти на себе цей клопіт ще й тому, що манускрипт я відписую вам… ні-ні, не подумайте, буцімто це — моя плата за ваші послуги; просто мене потішає уже сама думка про те, що він буде у ваших руках…

Реакція на ці щирі слова була досить-таки несподівана: спершу на хвилю запало заціпеніле мовчання, а потім почулось глибоке сопіння, воно йшло із грудей Плотія, і було таке враження, ніби зараз він знову заплаче; а ось Луцій (ту звістку про гроші у духівниці він сприйняв хоч і з вдячністю, але все ж таки стримано, принаймні лишився спокійно сидіти) тепер скочив на ноги й чимдуж замахав руками:

— Манускрипт самого Верґілія, самого Верґілія!.. Чи ти взагалі розумієш, який він неоціненний — оцей твій дарунок?!

— Дарунок, що вимагає таких зобов’язань, — це не дарунок.

— О боги, ох-ох-ох, — зітхнув Плотій, одначе тим часом усе ж повернувся до тями і вже міг говорити спокійно. — Ох-ох-ох, але таке діло нам треба тверезо ще обміркувати, і не слід забувати, що манускрипт передав ти Авґусту і забрати назад його уже не зможеш…

— «Енеїду» я склав на честь нашого Цезаря… Тож йому і належить найперша, бездоганно написана копія; такий уже звичай, так я і розпоряджуся; саме тому він без зайвих розмов передасть вам ориґінал…

Таке рішення переконало Плотія, й він кивнув головою; та мав він іще один сумнів:

— А крім того, Верґілію, не забуваймо й ще про одне… річ у тім… я — чоловік простий, не поет…отож головні турботи, пов’язані з цим виданням, ляжуть на плечі Луція, а тому і твій манускрипт, як воно й подобає, має належати тільки йому.

— Слушно, — укинув Луцій.

— Слушно воно-то слушно, але ж для мене в усьому обидва ви — як одне ціле… а крім того, щодо поеми і зобов’язань, пов’язаних з нею, то кожному з вас доведеться ще скласти взаємне заповідальне розпорядження, і той, кому пощастить пережити другого, візьме всі турботи на себе…

— Мудро, — погодився Луцій.

— А що буде тоді, коли ми помремо обидва? Рано чи пізно це станеться…

— Це вже клопіт не мій, а ваш. Одначе ви зможете назвати тоді спадкоємцями Алексіса й Цебета: одного — як граматиста, а другого — як поета. Обидва вони молоді…

Плотій знов засопів, і сопіння його виходило аж із глибин нутра.

— Ох, Верґілію, ти ось нас обдаровуєш, та від дарунків твоїх аж душа вже щемить…

— Ще й не так вона в тебе щемітиме, любий мій Плотію, коли ти упряжешся в роботу, бо тоді доведеться прискіпливо вивіряти кожнісінький вірш, кожнісіньке слово, ба навіть кожнісіньку літеру… А праця така — не для тебе, та й сам я, по суті, лиш радий, що боги побажали звільнити мене від цієї мороки й перекласти її на Луція…

— Не святотатствуй…

— Так, тяжка буде праця, що ляже на плечі Луція, тому я за неї у своїм заповіті проситиму в Цезаря належної винагороди.

Луцій, однак, заперечив:

— Верґілію, це — не та праця, щоби брати за неї гроші; скажу тобі більше: я міг би назвати чимало людей, які мали б за щастя узяти цю працю на себе і за такий дозвіл з дорогою душею виклали б будь-які гроші… А втім, ти і сам про це знаєш.

— Ні, не знаю і не здогадуюсь, Луцію, адже для поета, та ще такого, як ти, обдарованого, для поета, який здатний багато чого, коли не все взагалі, зробити краще і який через це багато із чим не погодиться і схоче багато чого поліпшити, — для такого поета обмежитись простими поправками в тексті — тяжкий, я б навіть сказав, нестерпний обов’язок…

— Та я побоявся б, либонь, і в думці поліпшити хоч рядочок самого Верґілія… Не додавати ні слова, не випускати ні слова! Мені очевидно, що саме така твоя воля й саме так її можна сповнити.

— Так, саме так, мій Луцію.

— Для такої роботи слід мати хист не поета, а граматиста із досвідом, і, гадаю, я можу справедливо потішитись думкою, що, крім мене, небагато знайдеться таких, хто зробить роботу цю краще, ніж я… Одначе послухай, Верґілію, а як бути із віршами, що їх ми з тобою назвали «затулками»?

«Затулки»! Авжеж, вони ж бо зостались — оті тимчасово уставлені вірші, які він мав намір колись, може, згодом, замінити уже остаточними… Ох, ніколи вже їх не заміниш! Гірко про це було навіть подумати, і знов розмовляти зробилося важко.

— Лиши їх, хай стоять, як стояли, мій Луцію.

Схоже, Луцію це не сподобалось; видно було, що він навіть образився — не тільки за себе, а й за «Енеїду», і доручення друга його окриляло не так уже.

— Воно й справді, Верґілію, справді… А по суті, загалом нам не варто про це й розмовляти; рано чи пізно ти ж бо заміниш ті вірші й сам.

— Я?

— А то ж хто? Звісно, ти…

— Не заміню вже… — Слова ці промовив скоріш голос раба, а не його власний.

— Не заміниш? — скипів раптом Плотій. — Просто тобі забаглося полякати нас трохи такими оце балачками? Чи таки хочеш накликати на свою голову гнів богів?!

— Боги…

— Саме так, боги! Гадаєш, блюзнірство твоє вони іще довго терпітимуть?.. — Плотій зігнув руки так, як це робить весляр, і потряс волохатими кулаками.

Боги не воліли, щоб він доробляв оті вірші, не воліли, щоб у них він усував суперечності, бо всяке творіння людське постає, либонь, з мороку і сліпоти, тож повік не позбутись йому суперечностей; такий рішенець богів. Але він тепер знав: у тих суперечностях — не тільки прокляття, а й милість небесна, не тільки нікчемність людини, а й її богоподібність, не тільки незрілість людської душі, але й її велич, не лише сліпота людського творіння, сліпотою породженого, а і його віща сила, і якби не її сліпородна прозірливість, то творіння взагалі б не постало, бо воно — і паростки цього дрімають у кожнім творінні, — далеко сягаючи за власні межі й за межі того, хто його породив, батька свого на творця обертають. Бо буття суперечність вселенська починається тільки тоді, як людина виявляє діяльність у вселенському просторі; нема суперечностей ні в бутті Бога, ані в бутті тварини; лише в суперечностях розкривається плідна велич людської планиди — велич сягання за власні межі. Між німотою тварини і німотою Бога стоїть людське слово, вперто чекаючи миті, коли в захваті змовкне й саме, осяяне оком, чия сліпота прозріла від захвату. О сліпота, о прозріння від захвату, о немарність буття!