Пісня, щоправда, владарювала не довго; судно невдовзі вже поминуло береги вхідного каналу, й, коли відкрилася внутрішня бухта, вже полискуючи олов’яно-чорною дзеркальною поверхнею, і попереду, півколом обступаючи цю водяну чашу, показалося місто, що мерехтіло в туманних сутінках міріадами своїх вогнів, наче всіяне зорями небо, пісня згасла в загальній біганині на палубі. Несподівано потеплішало. Ескадра спинилася, щоб наперед пропустити судно Цезаря, й ось (те, що тепер діялось під незмінно м’якими небесами осінніми, також було варто того, щоб його затримати, закарбувати як нескінченну неповторність) почалися обережні маневри, потрібні для того, щоб безпечно пройти поміж вітрильниками, шлюпками, баркасами, рибальськими човниками і вантажними суднами, які всюди стояли на кітві; і що далі посувалися судна, то вужчим ставав вільний фарватер, то щільнішим ставало довкола нагромадження суднових тіл, то густішим — плетиво щогл, і линв, і зарифлених вітрил, мертвих у своїй закляклості, живих у своєму спокої, ця навдивовижу похмура маса переплетених і переплутаних кореневищ, що понуро тяглася з оливно-лискучого, темного водного плеса до світлої застиглости вечірнього неба; чорне павутиння із дерева й прядива, що відбивалось примарно внизу у воді, примарно спалахувало вгорі несамовитими відблисками смолоскипів, якими з вітальними криками зусібіч розмахували на палубах люди, примарно осяяне яскравими вогнями у гавані: у низці будинків уздовж майдану світилися всі до одного вікна і навіть віконця в мансардах, освітлені були всі до одної таверни під колонадами; вздовж майдану тяглися дві шпалери вояків у блискучих шоломах, вони стояли пліч-о-пліч, зі смолоскипами, вочевидь наготовані забезпечити вільний прохід від причалу до міста; смолоскипи палали і на будівлях всіх митниць, усіх пакгаузів уздовж молів; це був величезний, яскраво освітлений простір, напхом напханий людськими тілами, величезне, яскраво освітлене вмістище вельми напруженого, хоч і примусового очікування, простір, сповнений шуму сотень тисяч ніг, які човгали, шурхали, тупали, волочилися на бруківці, — величезна збурена арена, сповнена глухого людського гулу, що то наростав, то спадав, сповнена нетерплячого клекоту, який, однак, зненацька змовк і застиг у напрузі, щойно імператорське судно — його рух тепер підтримував усього лиш десяток весел — зробило м’який розворот, підійшло до пірса і майже нечутно пристало у заздалегідь наготованім місці. Тут, посередині каре військових смолоскипоносців, прибуття судна виглядала вся міська знать; саме цієї миті й очікував глухо принишклий тепер багатоголовий звір-натовп, щоб нарешті вибухнути захопленим ревищем; і ось це ревище таки знялося — нестримне, переможне, величне, неперервне й нескінченне, воно проймало до глибини душі, викликало покору і страх, обожнюючи тільки одного — Його.

Оце і був той натовп, задля якого жив Цезар, задля якого творив він імперію, задля якого йому довелося завоювати Ґаллію, перемогти Парфію, подолати Германію; це був натовп, задля якого Авґуст домігся великого миру, натовп, що його задля такого мирного промислу імператора знов потрібно було привчати до порядку й державному послуху, до віри в богів і божественно-людських моральних приписів. І це був натовп, без якого неможливо провадити жодну політику й на який мав спиратися і сам Авґуст, якщо бажав утвердитись, а нічого іншого він, певна річ, і не бажав. Атож, це був і народ, римський народ, чий дух і чию честь він, Публій Верґій Марон, звичайний селянський син з Анд із-під Мантуї намагався не лише змалювати, а просто-таки уславити! Авжеж, уславити, а не лише змалювати — ось у чому була його помилка; ох, а це ж вони, тут вони, італійці з його «Енеїди»! Зло, ціле море зла, страшне море небаченого, невимовного, незбагненного зла вирувало у чаші майдану; п’ятдесят, ні, сто тисяч горлянок вивергали це зло, люди вивергали його одне на одного, не дослухаючись одне до одного, нічого про зло не знаючи, однак ладні заглушити, задушити його у пекельному ревищі, в галасі й криках. Оце-то вітання із днем народження! Невже це усвідомлює тільки він сам? Важка, наче камінь, земля, важка, наче олово, вода, а тут — гемонський кратер зла, кратер, що розверз його сам Вулкан, кратер гаму і тарараму край володінь Посейдона. Невже Авґуст не розуміє, що це — не привітання із днем народження, а щось зовсім інше? Гірке почуття жалю піднялося у нього в грудях, жалю й до Октавіана Авґуста, й до оцього людського натовпу — і до владаря, і до підвладних, а вслід за цим почуттям наринуло почуття ще гіркіше, по суті, нестерпне почуття відповідальности, почуття, якого він, по суті, навіть не годен був до глибини збагнути, лишень усвідомлюючи, що ця відповідальність має не багато спільного з тим тягарем, який на свої плечі звалив Авґуст, що це — відповідальність радше його, Публія Верґілія Нерона, зовсім інша відповідальність, адже оце невиразне, невідоме й загадкове зло, що вирує в сутінках, недосяжне будь-якому державному втручанню, непідвладне жодній, хай навіть такій могутній, земній владі, непідвладне, либонь, навіть богам, і ніякі крики натовпу неспроможні заглушити це зло — хіба лиш отой кволий стогін душі, який зветься співом і, передчуваючи зло, все ж таки вже вістує пробудження добра, бо кожна велика пісня передчуває пізнання, веде до пізнання, несе пізнання. Відповідальність співця, його відповідальність за пізнання, яку він покликаний і зобов’язаний нести, йому завжди виявлялася не до снаги, Ох, чому не дано йому вирватись із полону передчуттів і піднестися до істинного знання, від якого тільки й можна сподіватись добра?! Чому доля судила йому повернутися сюди?! Тут не чекає на нього нічого, крім смерти, — смерти і лише смерти! З широко розплющеними від жаху очима він спробував підвестись, одначе знов упав на ложе, упав під тягарем страху, жалю, туги за домівкою, під тягарем відповідальности, безпорадности і безсилля; ні, не зненависть він відчував до натовпу, навіть і не зневагу, навіть не осоругу, адже ніколи в житті він не прагнув вирізнятися із простолюду, а щоб над ним вивищуватись — то й поготів; ні, це було щось інше, нове, щось таке, чого він, хоч би скільки стикався із простолюдом, усвідомлювати ніколи не бажав; а тим часом повсюди, де він бував — і в Неаполі, і в Римі, і в самих Атенах, — для цього нагод траплялося більше, ніж досить; і ось воно зненацька наринуло тут, у Брундизію, це відчуття бездонности тієї безодні зла, перед якою стоїть простолюд, бездонности в усій її незглибимості, відчуття того, як у великому місті люди опускаються, обертаючись на голоту, як людина стає нелюдом, коли спустошується саме буття, коли воно обертається просто на ненатле існування на поверхні, коли уривається все коріння, втрачається зв’язок із джерелом і не лишається нічого, крім небезпечно відірваного від світу, усамітненого існування похмурої, голої зовнішности, що породжує зло, породжує смерть — о, породжує страшну таємницю загибелі. Невже це й було саме те, чого доля хотіла навчити його, повертаючи до розмаїття земного, вкидаючи знов у казан жахливо збуреної поцейбічности? Невже це — помста за колишню його сліпоту? Ніколи він не стикався зі злом юрби так близько; тепер йому довелось це зло бачити, чути, пройматися ним до корінних основ власного існування, бо й сама сліпота — то частина цього зла. І знову, вже вкотре, майданом прокотилося безрадісне тріумфальне ревище самообману, вище знялися смолоскипи, на судні прогриміли команди, на палубу глухо упала кинута з причалу линва, а зло нуртувало, і нуртували страждання, і смерть нуртувала, і нуртувала таємниця, ладна зло породити, нерозгадана, однак неприхована і всюдисуща. Він тихо лежав серед поквапного тупотіння десятків ніг, міцно стискаючи у п’ястуку ручку шкіряної скриньки із манускриптом, щоб її ніхто в нього не вирвав, — стомлений від гармидеру, стомлений від лихоманки й кашлю, стомлений від подорожі, вже наперед стомлений від того, що його ще очікувало; і ввижалось йому, що година ця прибуття може скоро обернутися на годину його скону, й він цього майже бажав, хоч і — а може, і позаяк? — усвідомлював добре, що час його ще не настав; так, він цього майже бажав, хоч і — а може, і позаяк? — розумів, що такий кінець був би на диво непристойний, на диво галасливий; а втім, він ладен був його прийняти і саме через це майже бажав, бо лиш коли змусиш серце своє зазирнути до геєни огненної, коли змусиш його там почути страшне гуготіння, — лиш тоді серце пізнає, що тліє в пекельних глибинах нікчемної душі.