— Так, я — Публій Верґілій Марон, саме так мене й звати, — сказав він і дуже розгнівався, коли й після цього дістав у відповідь лише короткий, досить ввічливий, однак не менш байдужний уклін, і навіть хлопчик, на підтримку якого він сподівався, не вронив жодного слова, а тільки покірно приєднався до процесії, що на знак чиновника нарешті рушила до наступного перистилю.

Щоправда, роздратування його тривало не довго, воно відступило перед спокоєм, який тепер огорнув його, бо паланкін уже внесли до внутрішнього саду, де майже у цілковитій тиші дзюрчав водограй, і поставили біля того мегарона, що його Цезар відвів для своїх гостей; сюди, щоб прийняти нового гостя, вже прислали домашніх рабів, а чужих носіїв відпустили. Те саме очікувало й хлопчика; плащ у нього забрали, а позаяк він не зрушив із місця і після цього, а так і стояв, лише всміхаючись, то дворак гримнув на нього:

— А ти чого й досі стовбичиш? Ану геть звідси!

Та хлопчик і далі стояв, і приязна, лукаво-пустотлива усмішка не сходила з його вуст — може, через той грубий покрик, яким йому так віддячили за його послугу проводиря, а може, і через те, що всі зусилля прогнати малого були надто вже марні. А з другого боку, який сенс його тут лишати? І чи варто взагалі цього бажати? Що він, стомлений, недужий чоловік, якому так хочеться нарешті зостатись самому, — що він із цим хлопченям робитиме?! А проте як же на диво страшно лишатись самому! Як на диво страшно втратити тепер цього юного проводиря!

— Мій писар, — мовив він, мовив ледве не проти власної волі, так ніби щось чуже в ньому, щось чуже з нього промовило ці слова, — чуже й воднораз невиразно-знайоме, якась воля, сильніша, ніж його власна, воля безвольна, але й настирлива і нездоланна, як ніч.

Тихе, владне бажання, породжене ніччю. Тихо стояв у дворі цей сад, тихо дихали квіти, тихо плюскали два водограї; таємничі і ніжні, трохи вологі пахощі, по-весняному нічні попри осінь, тихо ткали над клумбами ажурову свою павутину прохолоди; серпанковими стрічками в неї впліталися, то ближче, то далі, звуки музики з передньої будівлі — стрічка за стрічкою, оторочені дзвоном кимвалів, огорнені приглушеним гомоном, яким звідти, з майдану, сюди долинало свято; там — оглушливо-дзвінке буяння вогнів, тут — лише м’який відгомін звуків, що плив у неосяжному обширі ночі; в розіпнутому над двором чотирикутнику неба тепер знову проглядали зорі, оку знову явивсь подих їхнього світла, хоч їх там і сям запинали, пропливаючи, хмари чаду; але й вони вже мовби просякли м’яким дзюркотливим гомоном звуків, уливаючись у завійно-розвійний глухий перешепт, що насичував двір, огортав кожну річ довкола, розчиняв у собі й речі, і запахи, й звуки, здіймавсь до нічної небесної тиші; а під муром, верхів’ям сягаючи до самого даху, суворо, застигло і якось відчужено стриміла самотня пальма, і її чорні галузи-віяла на тьмяно осяяному шорсткому стовбурі також підпирали собою ніч.

О зорі, о ніч! О, це таки ніч, нарешті! Це воно, відлуння ночі, це її темно-вологий, глибокий подих, і зболені груди глибоко вбирають його у себе. Та щось надто вже надовго він тут залежався, пора вже збиратись, пора вже вставати із паланкіна, до того ж його дратувало, що Цезар, приславши йому на судно лікаря, отого набриду, не подбав про таку опіку й тут, і тепер, схоже, ніхто і не знає, в якому він жалюгідному стані; а скриньку із манускриптом, до речі, віднесли вже до будинку, і треба мерщій поспішати услід на нею.

— Підійди, поможи мені, — звівшись у паланкіні, підкликав він хлопчика, а потім, спираючись на його плече, спробував здолати і перші східці; одначе відразу й збагнув, що ні серце його, ні груди, ні ноги на це не здатні й що сили свої він переоцінив; довелося звеліти двом рабам, щоб ті внесли його до будинку.

Вони рушили трьома сходами вгору: попереду — отой байдужний дворак, що тримав згорток зі списком гостей при боці, мов полководницький жезл, позаду — вервечка рабів із речами; і коли всі вже дістались нагору, до приготованого для гостя просторого покою, то не важко було здогадатися, що це — схоже на вежу південно-західне наріжне крило палацу; з відчинених арочних вікон, що помітно підносились над міськими дахами, вливалася прохолода — прохолодне нагадування і про забутий край, і про забуте море, — вливався пропахлий землею і морем подих ночі, нахиляючи пломінці на оздобленому квітами рясному, на багато свічок, канделябрі посеред покою; прохолодна і ніжна, мов серпанкове віяло, збігала-жебоніла вода мармуровими східчиками із водограйчика у стіні; постіль під напнутою москітною сіткою була заслана, а на столику поряд — страви й вино. Не бракувало нічого, біля еркерного вікна стояло крісло, щоб у ньому можна було зручно посидіти й поміркувати, а в кутку кімнати — стільчак; тут-таки лежали його вже розпаковані речі, всі напохваті; скриньку із манускриптом поставили, як він окремо й велів, поруч із його ложем; усі накази тут виконували так чітко й нечутно, як того лишень міг побажати хворий, хоч заслуги Авґуста в цьому, певна річ, уже й не було, це була просто рутинна робота й турбота бездоганно, з широким розмахом налагодженої придворної машини, дружбою тут і не пахло. І він із цим мусив миритися, все мусив сприймати так, як воно є, до цього спонукала недуга, це був неминучий її наслідок, тяжкий, прикрий наслідок, що викликав у душі гіркоту, й гіркота ця стосувалася не так самої недуги, тривалої і виснажливої, як Авґуста — вочевидь через отой його хист неодмінно, бодай чимось та потьмарити будь-які почуття вдячности. Ця гіркота, ця образа на Авґуста — чи не таїлась вона в душі його ще від самого початку? Це правда, всім вони мають завдячувати Авґустові — і миром, і ладом, і особистою безпекою, ніхто, крім нього, цього не зробив би, і якби до влади прийшов був не він, а Антоній, Рим повік не знайшов би шляху до миру. Це правда — і все ж таки! І все ж таки він і досі відчував недовіру до того чоловіка, який розміняв уже п’ятий десяток, хоч літа так і не наклали на нього по-справжньому свого знаку; з вигляду він ось уже двадцять п’ять років той самий і з тою самою скоростиглою облесливістю й хитрістю нині, як і колись, тримає у спритних руках стерно політики. І хіба ж ця гірка його недовіра до того перестарілого молодика, якому він таки завдячує всім, що має, не цілком справедлива? Облесливість — ось головна його риса, облеслива його врода, облеслива його дружелюбність, яку так хотілося приймати за дружбу і яка дружбою, однак, не була, бо завжди слугувала лише корисливим намірам. І всі попадали в його тенета, в тенета його облесливости! Так сталося й цього разу, знов оце лицемірство із дружніми почуттями… Тільки навіщо ж цей лицемір наполіг на тому, щоб у своєму почті привезти його, чоловіка недужого, назад до Італії? Ох, краще б уже він помер був на судні, так, це було б краще, ніж лежати отут, в утробі цієї облесливої придворної машини, де все таке бездоганне, таке аж надто вже бездоганне, — лежати, тоді як отам, на імператорськім святі вічно юний імператор у спалахах світла й під гуркіт музики втішається тріумфальними криками на свою честь. Те далеке, чуже і розхристане ревище, то наростаючи, а то стихаючи, долинало й сюди і оскверняло незайманий подих ночі.

Але у цьому подиху ночі все зливалось водно: і гуркіт свята, і тиша гір, і блискіт моря, минуле й теперішнє, і знову минуле, одне вливалось у друге, одне розпливалось у другому… Чи пощастить йому коли-небудь повернутись до Анд? Це Брундизій, усе дахи і дахи й осяяні ліхтарями вулиці; місто простиралося за еркерним вікном, до якого він звелів перенести себе й перед яким сидів тепер в кріслі; це всього лиш Брундизій, і він услухається в ніч, услухається у далечінь минулого, де, мабуть, так добре було б помирати; ні, не треба було приїздити сюди, а до оцих чужих, непривітно, хоч і розкішно впоряджених покоїв для гостювальників — і поготів. Від схилених набік пломінців на свічках у канделябрі, з одного боку на кожній, крапля по краплі стікав розтоплений віск, швидко утворюючи на свічках дедалі товщі горбкуваті нарости.