Изменить стиль страницы

− Що кому до вбрання, коли гаманець повний! − говорив він далі весело. − Щойно в газетах напишуть, що ви мільйонер, − і, без сумніву, який-небудь спритний кравець ураз винайде нового дощовика а-ля Темпест, такого самого м'яко-зеленого, художньо-злинялого кольору, як ваша нинішня одіж. А тепер їдьмо! Повідомлення від ваших повірників має збудити у вас здоровий апетит, і я хочу, щоб ви віддали належне моїй вечері. Зі мною тут мій кухар, а він не позбавлений майстерності. До речі, маю надію, ви зробите мені ласку й дозволите бути вашим банкіром, доки ваших майнових справ не буде законно розглянуто й затверджено.

Цю пропозицію було зроблено так делікатно й по-дружньому, що я не міг не пристати на неї з вдячністю, − адже вона звільняла мене від тимчасових труднощів. Я поспіхом написав кілька рядків для квартирної хазяйки, повідомляючи, що заборговані їй гроші буде вислано поштою наступного дня; по тому, сховавши знехтуваний рукопис, мій наразі єдиний скарб, у бічній кишені, я загасив лампу і з новим приятелем, який так несподівано з'явився в моєму житті, залишив назавжди своє жалюгідне помешкання і пов'язані з ним злидні. Я не думав тоді, що настане час, коли я озиратимусь на дні, перебуті в цій маленькій непоказній кімнатці, як на найкращий період мого життя, дивитимусь на пережиту гірку скруту як на кермо, за допомогою якого святі янголи спрямовували мене до високих та шляхетних цілей; час, коли я в розпачі молитимусь, проливаючи божевільні сльози, щоби знову бути тим, чим я був тоді! Я не знаю, добре чи зле, що наше майбуття приховане від нас. Чи уникали б ми зла, якби знали його наслідки? Питання сумнівне; у будь-якому разі, тієї хвилини я перебував справді у блаженному невіданні. Я весело вийшов із похмурого будинку, де мешкав так довго, зазнаючи розчарувань і труднощів; я повернувся до них спиною, відчуваючи таку полегкість, яку й висловити важко; останнім, що я чув, був жалісливий зойк мирної мелодії, ніби прощальний покрик невідомого й незримого скрипаля.

IV

Перед під'їздом на нас чекала князева карета, запряжена парою гарячих вороних огирів у срібній збруї. Чудові чистокровки били копитами землю та гризли вудила з нетерплячки; на появу господаря чепурний ліврейний лакей відчинив дверцята, шанобливо торкнувшись капелюха; на настійну вимогу мого супутника я ввійшов першим і, опустившись на м'які подушки, піддався приємному усвідомленню розкоші й могутності, неначе дуже давно лишив позаду дні прикрощів і журби. Відчуття голоду та щастя змагалися в мені, і я перебував у непевному, хисткому стані, який приходить, якщо довго постити: геть усе здавалося мені примарним і невідчутним на дотик. Я знав, що не зможу відчути повноти свого дивовижного щастя, доки не буде задоволено моїх фізичних потреб. Мій мозок наче обертався вихром, мої думки були невиразні й безладні; мені здавалося, що й сам я перебуваю в якомусь чудернацькому сні, з якого маю негайно пробудитись.

Карета на гумових колесах їхала безшумно, вчувався тільки стукіт кінських копит − коні мчали учвал.

Я бачив у напівмороку блискучі темні очі мого нового приятеля − очі, що дивились на мене пильно й напружено.

− Чи не відчуваєте ви, що світ уже біля ваших ніг, ніби м'яч в очікуванні удару ногою? − спитав він напівжартома, напівіронічно. − Світові так легко надати руху. Розумні люди впродовж усіх віків намагалися зробити світ бодай не таким смішним − результат один: він і надалі віддає нерозважності перевагу над мудрістю. Світ − ніби м'яч або, скажімо, волан, ладний полетіти куди завгодно і як завгодно, аби лишень ракетка була золота!

− Ви говорите з якоюсь гіркотою, княже, − сказав я. − Але, без сумніву, маєте великий досвід щодо людей?

− Великий, − повторив він із притиском. − Моє князівство дуже просторе.

− То ви володар! − вигукнув я з певним здивуванням. − Отже, «князь» − не просто почесний титул?

− О, за правилами вашої аристократії це просто почесний титул, − швидко відповів він. − Коли я сказав, що моє князівство просторе, я мав на думці, що владарюю скрізь, де люди підвладні силі багатства. Хіба з цього погляду я помиляюся, твердячи, що моє князівство просторе? Хіба не є воно майже безмежним?

− Завважую, ви цинічні, − сказав я. − Однак ви, звичайно ж, вірите, що не все можна купити за гроші, − честь і чесноту, наприклад?

Він окинув мене поглядом, загадково посміхаючись.

− Я припускаю, що честь і чеснота існують, − відповів він. − Оскільки вони існують, вони, звичайно, не можуть бути куплені. Але мій досвід навчив мене: я завжди можу купити все. Що біль шість людей називає честю і чеснотою? Щонаймінливіші, щонайхисткіші властивості. Призначте солідну суму, й вони розсіються на порох. Визнаю, я одного разу зустрів випадок непідкупної чесності, однак то був лише один раз. Можливо, колись я зустріну таку чесність знову; зрештою, маю щодо того великі сумніви. Та повернімося до мене. Прошу вас, не думайте, що я нахваляюся перед вами та видаю себе під фальшивим титулом. Повірте, я справжній князь, і такого роду, яким жодна з ваших найстаріших фамілій не може похвалитись; але князівство моє зруйноване, й підданці мої розсіяні між усіма націями; анархія, нігілізм та політичний безлад узагалі змушують мене радше мовчати про свої справи. На щастя, грошей маю достатньо, й лише вони торують мені шлях. Коли ми познайомимось ближче, ви більше дізнаєтеся про мою історію. Я маю багато інших імен і титулів поза тими, що позначені на картці, але користуюсь найпростішим із моїх імен, позаяк більшість людей спотворює вимову іншомовних назв. Близькі друзі зазвичай випускають титул та звуть мене просто Лючіо.

− Чи це ваше хресне ім'я? − почав був я.

− Жодною мірою, я не маю хресного імені, − перервав він поспішно й гнівно. − Я не християнин.

Він говорив із такою нетерпимістю, що на хвилину я знітився, не знаючи, що відповісти.

− Справді? − пробурмотів я зніяковіло. Він розреготався.

− «Справді?» Це все, що ви знайшли сказати! Справді, справді і знову справді! І ви не християнин, і ніхто інший: люди лише претендують на те, щоб зватися християнами, і в цьому лицемірстві, гідному прокляття, вони блюзнять більшою мірою, ніж пропащий янгол! А я нікого з себе не вдаю − в мене одним-одна віра!

− І яка ж?..

− Глибока і страшна віра! − проказав він, і голос його тремтів. − Найгірше те, що вона істинна, бездоганно правильна, як машина світобудови! Однак говорити про це доцільно лише тоді, коли відчуваєш похмурість духу й бажання розмовляти про темні та страшні речі, а наразі ми прибули на місце призначення, і головним клопотом у нашому житті (а це найголовніший клопіт у жит ті більшості людей!) має бути питання нашого поживку.

Карета спинилася, й ми вийшли. На появу двійко вороних і срібної збруї швейцар готелю і двоє-троє слуг кинулись були до нас, але князь пройшов до вестибюля, не помічаючи жодного з них, і звернувся до статечного чоловіка − власного лакея, який вийшов назустріч із глибоким поклоном.

Я пробурмотів щось стосовно того, що хотів би найняти для себе кімнату в готелі.

− О, мій лакей зробить це для вас, − сказав князь недбало. − Готель далеко не заповнений; принаймні всі найкращі кімнати вільні, а ви, певна річ, хочете взяти одну з найкращих.

Слуга, який досі стояв і торгував витрішками, позираючи на мій потертий костюм з особливим презирством, що його нахабні холопи виявляють до тих, кого вважають за злидарів, − той самий слуга, почувши князеві слова, миттєво змінив насмішкуватий вираз своєї лисячої фізіономії й догідливо вклонився мені, коли я проходив повз нього. Мене пройняв дрож відрази, поєднаний з певним злісним тріумфом: лицемірство на обличчі холопа було, як я знав, лише тінню, блідим відбиттям поводження й манер «вищого» світу − адже там чесноти не мають жодної ціни в порівнянні з грішми.

Якщо ви погано вдягнені через вашу нужденність − вас відштовхнуть; але якщо ви багаті − о, тоді можете носити потерту одіж, скільки вам заманеться: вам догоджатимуть, вам леститимуть і всюди запрошуватимуть, хоч би ви були найбільшим дурнем або першорядним негідником.