− До побачення, містере Темпест, немає потреби говорити, що ми служитимемо вам, як служили нашому попередньому клієнтові, в міру наших сил. Можна спитати, чи не потребуєте ви тієї або іншої суми негайно?

− Ні, дякую вам, − відповів я, відчуваючи певну вдячність до свого друга Ріманського, який поставив мене в цілком незалежне становище перед цими адвокатами. − Дякую вам, я маю більше, ніж потребую.

Вони, вочевидь, дещо здивувались, однак утримались від зауважень.

Вони занотували мою адресу й доручили клеркові провести мене. Я дав йому півсоверена та наказав випити за моє здоров'я, і він охоче пообіцяв це зробити.

Потім я пішов пішки, досі впевняючи себе, що це не сон, що я справді мільйонер і що це така сама правда, як те, що двічі по два − чотири.

Звернувши за ріг, я несподівано зіткнувся з джентльменом, який виявився тим самим редактором, що напередодні знехтував мій рукопис. Упізнавши мене, редактор одразу спинився.

− Куди ви прямуєте? − спитав він. − Досі маєте надію десь розмістити цей злощасний роман? Дорогенький, повірте мені, він геть непридатний…

− Непридатний? Буде придатний, − сказав я спокійно, − я сам видам його.

Він відступив.

− Самі видасте? Сили небесні! Та це вам обійдеться в шістдесят, сімдесят або й сто фунтів стерлінгів!

− Навіть якби це коштувало тисячу − мені байдуже. Рум'янці залили його обличчя, й очі широко розкрилися зі здивування.

− Я думав… даруйте мені, − затинався він, − я думав, ви злидарюєте…

− Я злидарював, − відповів я сухо, − та не злидарюю тепер. Його неймовірно розгублений вигляд − тим паче, що я остаточно ще не прийшов до тями після подій, які перевернули моє життя, − справив на мене таке палке враження, що я розреготався − дико, шумно, несамовито! Це, вочевидь, стривожило його, оскільки він почав нервово озиратись довкола, ніби подумуючи про втечу.

Я схопив його за руку й промовив, намагаючись угамувати цю майже істеричну веселість:

− Я не божевільний, не думайте так, я просто мільйонер!

І я знову зайшовся в реготі: становище видавалося мені вкрай смішним, але статечний редактор, вочевидь, тримався іншої думки, і його риси відбивали таку щиру стривоженість, що я спромігся на останнє зусилля й нарешті опанував себе.

− Даю вам слово честі, я не жартую, це факт. Учора ввечері я потребував обіду, й ви, як людина добросерда, запропонували мені його; нині я маю п'ять мільйонів. Не дивіться так! Ви дістанете апоплексичний удар! Отже, я вам сказав, що сам видам свою книжку, й вона мусить мати успіх! О, я цілком серйозний! Тепер у моєму гаманці задосить грошей, щоб заплатити за видання!

Я випустив його руку, й він відсахнувся, ошелешений та засоромлений.

− З нами Бог! − пробурмотів він, − це схоже на сон! Я ніколи в житті не був такий здивований!

− І я теж! − я ледь поборював спокусу знову вибухнути реготом. − Але в житті, як і в казках, трапляються дива, і твір, який відкинули «лектори», буде подією сезону! Скільки ви візьмете, щоб видати його?

− Я? Щоб я видав його?

− Так, ви! А чом би й ні? Якщо я пропоную вам можливість чесно заробити гроші, невже зграя ваших найманих «лекторів» за вадить вам пристати на мою пропозицію? Ви не раб, ми живемо у вільній країні. Я знаю тих, хто читає для вас: сухе п'ятдесятирічне бурмило, яке страждає на розлади травлення, буквоїд, який сам зазнав невдачі в літературі й тому нічого іншого не зробить, як тільки надряпає лайливу рецензію на твір, що подає надії. Навіщо ж вам довіряти такій некомпетентній думці? Я заплачу вам за видання моєї книжки суму, яку ви самі призначите, й навіть більше − за щире прагнення! І я ручуся, що вона дасть добре ім'я не лише мені як авторові, але й вам як видавцеві. Я не пошкодую коштів на рекламу й примушу працювати пресу. Усе на світі купується за гроші.

− Стривайте, стривайте, − перервав він, − це так несподівано! Дайте мені час, і я обміркую вашу пропозицію.

− У такому разі даю вам день на обмірковування, − сказав я, − але не більше, бо, якщо ви скажете «ні», я знайду іншого видавця, який добре наживеться замість вас. Будьте розсудливі, друже мій! Бувайте!

− Чекайте! Ви такий збуджений, так дивно поводитесь − ваша голова, вочевидь, іде обертом!

− Справді! І на те є причина!

− Боже мій! − усміхнувся він. − Дозвольте ж мені привітати вас. І знаєте, я справді щиро вас вітаю. − І він палко потиснув мені руку. − А що стосується книжки, то я певен, що її насправді гудили не через брак таланту чи літературного стилю, − вона просто написана надто, надто піднесено, а тому не пасує до смаків публіки. За наших часів найбільший успіх мають повісті про «беззаконня хатнього вогнища». Однак я поміркую про вашу книжку. Де вас знайде мій лист?

− Ґранд-готель, − відповів я, в душі насміхаючись із його не спокійного, розгубленого вигляду; я знав, що подумки він уже розрахував, скільки можна взяти з мене за втілення моєї літературної примхи. − Приходьте до мене завтра на сніданок або обід, якщо хочете, але спершу дайте мені знати. Пам'ятайте, я даю вам рівно добу на роздуми. Протягом двадцяти чотирьох годин ви маєте вирішити: так чи ні.

І на цьому я залишив його, приголомшеного, тоді як він усе дивився мені вслід, ніби побачив дивину, що зненацька впала з неба. Я продовжував путь, нечутно сміючись із самого себе, доки не помітив здивованих поглядів кількох перехожих і не дійшов висновку про необхідність тримати свої думки при собі, якщо не хочу скидатись на навіженого. Я крокував дуже швидко, й моє збудження помалу охололо. Я повернувся до нормального стану − стану флегматичного англійця, який передусім намагається не виявляти жодних ознак особистого хвилювання. Решту ранку я присвятив купуванню готового одягу який, на моє велике щастя, виявився мені цілком до міри, і зробив велике, щоб не сказати екстравагантне, замовлення модному кравцеві, який пообіцяв мені виконати все швидко та акуратно. По тому я відіслав свій борг хазяйці мого колишнього помешкання, додавши ще п'ять фунтів на знак вдячності бідній жінці − за кредит, довготерпіння і взагалі за доброту, виявлену до мене, коли я мешкав у її непоказному будинку. Зробивши це, я в чудовому настрої повернувся до Ґранд-готелю, вдягнений у новий, добре припасований костюм, я мав значно кращий вигляд і самопочуття. Слуга зустрів мене в коридорі та з найдогідливішою шанобливістю доповів, що «його світлість князь» запрошує мене до своїх апартаментів на пізній сніданок. Я негайно вирушив туди і знайшов Ріманського самого в розкішній вітальні; він стояв біля величезного вікна, тримаючи в руці довгасту кришталеву скриньку, на яку дивився мало не з любов'ю.

− А, Джеффрі! Ви тут! − вигукнув він. − Я розраховував, що ви закінчите справи на цю годину, тому й чекав.

− Дуже люб'язно з вашого боку! − сказав я, задоволений із приязної фамільярності, яку він виявив, називаючи мене на ім'я. − Що це у вас там?

− Мій улюбленець, − відповів він, ледь посміхнувшись. − Чи бачили ви щось подібне раніше?

VI

Я підійшов, щоб розглядіти скриньку, яку він тримав. У скриньці було просвердлено кілька невеличких дірочок для доступу повітря, а всередині перебувала подібна до жучка комаха з блискучими крильцями, забарвлена в усі кольори веселки.

− Вона жива? − спитав я.

− Жива і наділена достатнім розумом. Я годую її, й вона знає мене; це, можна сказати, найвищий ступінь розвитку більшості людських особин: вони знають, хто їх годує. Бачите, вона зовсім свійська.

Князь розкрив скриньку й простягнув указівний палець. Блискуче тільце жучка затріпотіло всіма відтінками опалу; його променисті крильця розпросталися, й він, злізши на руку свого покровителя, вчепився в неї. Ріманський підніс руку та якийсь час тримав у повітрі, потім злегка потрусив долонею і вигукнув:

− Лети, Душе! Лети й повертайся до мене!

Комаха високо злетіла й закружляла під стелею, виблискуючи, ніби райдужний коштовний камінь; лопотіння її крил нагадувало дзижчання. Я стежив за нею, заворожений, доки після кількох граційних рухів урізнобіч вона не повернулась на досі підняту руку господаря.