— Будинок у передмісті? «Форд» седан біля гаража? Дружина та двійко діточок? Усі продаються — ти про це хотів сказати? Усі випивають цю отруту?

— У записниках…

У записниках було ще два романи про Джиммі Ґолда, — ось про що він хотів сказати, — два романи, які замикали коло. У першому Джиммі починає розуміти порожнечу свого життя поза містом, кидає сім’ю, роботу та йде із затишного будинку в Коннектикуті пішки, з порожніми руками, тільки рюкзак з одягом за спиною. Він перетворюється на підстаркувату версію того хлопця, що кинув школу, відмовився від дріб’язкової родини й вирішив вступити до війська після того, як увесь вікенд пиячив і вештався Нью-Йорком.

— У записниках що? — запитав Моррі. — Ну ж, генію, говори. Розкажи мені, чому тобі довелося втоптати його в багно та ще наступити ногою на потилицю.

В «Утікач прямує на захід» він знову стає самим собою, хотів сказати Ротстайн. Собою справжнім. Та містер Жовтий відкрив обличчя й тепер діставав пістолет із передньої правої кишені своєї картатої куртки.

— Ти створив один із найвеличніших персонажів в американській літературі, а потім насрав на нього, — журливо вимовив Моррі. — Людина, яка могла таке зробити, не заслуговує на життя.

Раптом скипіла лють.

— Якщо ти так думаєш, — сказав Джон Ротстайн, — ти не зрозумів жодного слова з того, що я написав.

Моррі направив пістолет. Дуло — чорне око.

Ротстайн і собі направив у відповідь палець в артритних шишках, ніби це був його пістолет, і відчув задоволення, коли Моррі моргнув і ледь здригнувся.

— Тримай при собі свою тупу критику. Я наївся її досхочу, коли тебе ще й в планах не було. Тобі скільки-но років? Двадцять два? Двадцять три? Що ти знаєш про життя, а тим більше про літературу?

— Вистачить, аби знати, що не всі продаються. — Ротстайн здивувався, побачивши, що ірландські очі наповнилися сльозами. — І не треба тут вчити мене жити, особливо, якщо ти двадцять років ховався від усього світу, як щур у норі.

Це застаріле нарікання — як ти насмілився відвертатися від слави? — роздмухало злість на справжню лють (ту лють із биттям посуду й трощінням меблів, з якою були добре знайомі як Пеггі, так й Іоланда), і це його порадувало. Краще померти в люті, ніж плазуючи й благаючи.

— Як ти збираєшся перетворити мою роботу на гроші? Про це ти подумав? Звісно, подумав. Гадаю, ти розумієш, що так само можна намагатися продати вкрадений записник Гемінґвея або картину Пікассо. Але твої друзі не мають освіти, як ти, так? Це одразу видно з того, як ти розмовляєш. Їм відомо те, що відомо тобі? Упевнений, що ні. Але ти намолов три мішки гречаної вовни. Показав великий солодкий пиріг і сказав, що кожному дістанеться шматок. Думаю, це ти зміг би зробити, тим паче, що язика, як я чув, маєш не в кишені. До того ж, здається мені, навіть кишеня ця й та не така вже глибока.

— Замовкни. Ти говориш, як моя мати.

— Ти звичайний злодій, друже мій. Як нерозважливо красти те, чого не зможеш продати!

— Замовкни, генію, попереджаю.

Ротстайн замислився. А якщо він спустить курок? Більше жодних пігулок. Ніякого більше жалю за минулим і побіжного сміття розірваних стосунків, що залишилися позаду, як низка розбитих машин. Ніякої більше маніакальної писанини та накопичення нескінченних записників, які збираються, як купки гівенця, уздовж заячого сліду в лісі. Можливо, куля в голову це не так вже й погано. Краще, ніж рак або хвороба Альцгеймера, це страхіття для кожного, хто прожив життя, заробляючи головою. Звичайно, будуть заголовки, а в мене їх і так було достатньо, ще до тієї бісової статті в «Тайм»… Але, якщо він спустить курок, мені не доведеться їх прочитати.

— Ти дурень, — сказав Ротстайн. І раптом його охопило якесь несамовите піднесення. — Вважаєш, ти розумніший за тих двох, але це не так. Вони хоча б розуміють, що готівку можна витратити. — Він посунув уперед, вдивляючись у бліде обличчя з ластовинням. — Знаєш що, парубоче? Це через таких, як ти, стало немодно читати.

— Останнє попередження, — процідив Моррі.

— Нахер твоє попередження. І нахер твою матір. Або пристрель мене, або забирайся з мого будинку.

Морріс Белламі пристрелив його.

2009

Перша суперечка через гроші в будинку Сауберсів — у кожному разі, перша суперечка, яку почули діти, — сталася якось увечері у квітні. Суперечка була дріб’язковою, але навіть найпотужніші бурі починаються з легкого вітерця. Пітер і Тіна Сауберс сиділи у вітальні, Піт робив домашнє завдання, а Тіна дивилася DVD «Губка Боб». Вона бачила його вже багато разів, але він їй не набридав. І це було добре, адже тими днями в будинку Сауберсів «Картун нетворк» був відключений — два місяці тому Том Сауберс відмовився від кабельного телебачення.

Том і Лінда Сауберс були на кухні, де Том затягував свій старий рюкзак, завбачливо напхавши його енергетичними батончиками, пластиковим судком із порізаними овочами, двома пляшками води та банкою кока-коли.

— Ти ненормальний, — заявила Лінда. — Ні, звісно, я завжди знала, що в тебе характер типу А, але це вже занадто. Хочеш ставити будильник на п’яту — будь ласка. Можеш брати із собою Тодда, потрапити до центру до шостої й бути першим у черзі.

— Хотів би я, — відповів Том. — Тодд каже, минулого місяця у Брук-парку був Ярмарок Робочих Місць, так люди почали займати чергу за день. За день, уявляєш, Ліно!

— Тодд багато про що говорить. А ти слухаєш. Пам’ятаєш, як Тодд говорив, що Піт і Тіна будуть у захваті від того автоатракціону…

— Це не автоатракціон, не концерт у парку й не феєрверк. Це наше життя.

Піт відірвався від домашнього завдання та на мить зустрівся очима із сестрою. Тіна красномовно знизала плечима: батьки. Він повернувся до математики. Ще чотири завдання — і можна буде піти до Гові, дізнатися, чи не дістав він нових коміксів. У Піта своїх не було — його кишенькові гроші пішли разом із кабельним телебаченням.

Тим часом Том почав ходити туди-сюди по кухні. Лінда підійшла до нього та м’яко взяла його за руку.

— Я знаю, що це наше життя, — сказала вона.

Говорила вона тихо, почасти для того, щоб діти не почули й не почали нервуватися (вона знала, що Піт уже й без того нервувався), але переважно для того, щоб знизити градус. Вона знала, як було Тому, і щиро співчувала йому. Боятися — погано; але ще гірше відчувати приниження через те, що ти більше не можеш забезпечувати сім’ю, а це він вважав за свій головний обов’язок. Але приниження не дуже влучне слово. Те, що він відчував, правильніше було б назвати соромом. Пропрацювавши десять років у рієлтерській фірмі «Лейкфронт», він вважався одним із кращих продавців, світлину з його усміхненим обличчям не раз вивішували у вітрині контори. Гроші, які приносила вона, працюючи вчителем третіх класів, були лише пінкою на молоці. Але потім, восени 2008, знялася економічна криза, і Сауберси перетворилися на родину з одним годувальником.

Ні, Тома не звільнили, аби пізніше мати можливість покликати назад, коли справи підуть на лад. Рієлтерська фірма «Лейкфронт» тепер — це порожня будівля з розмальованими графіті стінами й вивіскою «Продається або здається» на фасаді. Брати Реардон, які успадкували справу від батька (а той від свого батька), серйозно займалися інвестиціями в акції та втратили майже все, коли ринок упав. І Лінду не дуже тішило те, що кращий друг Тома, Тодд Пейн, опинився з ними в одному човні. Тодда вона вважала бовдуром.

— Ти прогноз погоди дивився? Я дивилася. Буде холодно. До ранку з озера прийде туман, можливий холодний дрібний дощ. Холодний дощ, Томе.

— От і добре. Сподіваюся, що так і буде. Людей буде не так багато, і в мене з’явиться шанс. — Він узяв її за передпліччя, але ніжно. Він її не трусив, не кричав. Це сталося пізніше. — Я повинен щось знайти, Ліно, і цієї весни кращої можливості не буде. Я оббігав…