«Чергові чутки, дорогенький. Джонні сховався від усього світу з однієї причини. Він перегорів і був занадто добрим, щоб визнати це».

«Що ти про це знаєш? — подумав Піт. — Він, напевно, і розлучився з тобою, бо йому набрид цей сигаретно-хриплуватий сміх».

Піт прочитав безліч версій у різних газетах і журналах, але сам схилявся до того, що містер Рікер називав «принципом леза Оккама». Тобто найпростіша й очевидна відповідь зазвичай є правильною. Троє людей вдерлися до будинку, й один з них убив своїх спільників, щоб усю здобич залишити собі. Піт уявлення не мав, навіщо цей хлопець приїхав до цього міста й чому сховав скриню, але був упевнений в одному: грабіжник, що залишився в живих, ніколи не повернеться за своїм добром.

Математика не була сильним боком Піта — тому й доводилося витрачати час на ці літні курси, — але не треба бути Ейнштейном, щоб скласти прості цифри й оцінити можливості. Якщо грабіжникові, що залишився в живих, у 1978 було тридцять п’ять, (Пітеру цей вік здавався найімовірнішим), отже, у 2010, коли Піт знайшов скриню, йому було б шістдесят сім, а зараз близько сімдесяти. Сімдесят років — це вже глибока старість. Якщо він і з’явиться за своєю здобиччю, то хіба що на ходунках.

Звернувши на Сикоморову вулицю, Піт посміхнувся.

Він припускав три можливих пояснення, чому грабіжник не повернувся за скринею, усі три однаково ймовірні. Перше: він міг сидіти у в’язниці за якийсь інший злочин. Друге: він міг померти. Третє було поєднанням перших двох: він міг померти у в’язниці. Як би там не було, Піт не думав, що йому варто перейматися щодо цього хлопця. А ось записники — інша річ. Вони його надзвичайно хвилювали. Скніти над ними — це все одно, що сидіти на купі викрадених прекрасних картин, які ніколи не зможеш продати.

Або на ящику з динамітом.

У вересні 2013, майже за тридцять п’ять років після вбивства Джона Ротстайна, Піт поклав у конверт з адресою батька останню пачку грошей зі скрині, триста сорок доларів, і, розуміючи всю жорстокість сподівань, яким не судилося справдитися, додав коротку записку: «Це останнє. На жаль, більше немає».

Автобусом він доїхав до торгового комплексу «Березовий пагорб», де між відділом «Дискаунт Електронікс» і йогуртовим кафе є поштова скринька. Озирнувшись навколо й переконавшись, що нікого немає, він поцілував конверт, кинув його в щілину і пішов. Зробив це в стилі Джиммі Ґолда, не обертаючись.

Десь за два тижні після Нового року, готуючи собі на кухні бутерброд з арахісовим маслом і варенням, Піт почув, як батьки розмовляють у вітальні з його сестрою. Ішлося про Чапел-ридж.

— Я думав, що ми, можливо, могли б це дозволити, — говорив тато. — Якщо я даремно змусив тебе сподіватися, вибач, Тінсі.

— Це через те, що незрозумілі гроші перестали надходити? — запитала Тіна.

Відповіла мама:

— І через це, але не тільки. Тато хотів узяти кредит у банку, але йому не дали. Вони перевірили його роботу й зробили…

— Перспективну оцінку прибутку, — підказав тато, і в його голосі почулися нотки колишньої гіркоти, як у дні після нещасного випадку. Щиро дякую, хоч безкоштовно. Кажуть, що зможуть дати кредит у 2016, якщо бізнес зростатиме по п’ять відсотків. Ну а поки, ці кляті полярні морози… Усієї матусиної зарплатні не вистачає на опалення. Зараз усім важко, від Мейна до Міннесоти. Я знаю, це не втіха, але все ж.

— Сонечко, нам так шкода, що не вийде, — додала мама.

Піт думав, Тіна ось-ось вибухне. Поступово наближуючись до переломних тринадцяти років, дівчинка дедалі частіше вибухала дитячим гнівом, але нічого такого не сталося. Вона сказала, що розуміє, і що Чапел-ридж, напевно, аж занадто крута школа. Потім вона прийшла на кухню й попросила Піта зробити їй такий самий бутерброд, тому що він виглядав дуже смачно. Він зробив ще один бутерброд, і вони всі вчотирьох стали дивитись у вітальні телевізор і сміятися з «Теорії Великого Вибуху»[14].

Проте пізніше, уночі, він почув, як Тіна плакала у своїй кімнаті. Від цього йому стало гидко на душі. Він пішов до себе, дістав з-під матраца записник у молескіновій палітурці й узявся перечитувати «Утікач прямує на захід».

У тому семестрі він записався на курси творчого письма місіс Девіс, однак, хоча за оповідання йому неодмінно ставили вищі оцінки, уже до лютого він зрозумів, що не буде письменником. Так, він непогано вправлявся зі словами, про що він знав і сам, без місіс Девіс (хоча вона не раз це повторювала), але йому не вистачало якоїсь творчої іскри. Йому найцікавіше було читати художню літературу, а потім намагатися проаналізувати прочитане, укладаючи все в більш загальну структуру. Він відчув смак до такого роду детективної роботи, коли писав твір про Ротстайна. У бібліотеці на Гарнер-стрит він знайшов одну з книг, про які згадував містер Рікер, — «Любов і смерть в американському романі» Фідлера, і вона йому так сподобалася, що він купив собі її спеціально, щоб робити позначки й записи на полях. Йому як ніколи закортіло стати фахівцем із літератури, щоб викладати, як містер Рікер (тільки, можливо, не в школі, а в університеті), і коли-небудь написати книгу, як містер Фідлер, у якій він би пройшовся по критиках традиційного толку й поставив під сумнів їхні погляди на деякі речі.

І все ж таки!

Потрібні гроші. Містер Фельдман, консультант, сказав йому, що отримати повноцінну стипендію для нього «малоймовірно», і Піт це розумів. Він — звичайний випускник пересічної Середньозахідної школи, хлопець, який підробляє в бібліотеці й виконує одну-дві нудні позакласні роботи, щось на кшталт випуску шкільної газети або щорічника. Навіть якби йому пощастило сісти в цей човен, не можна було забувати про Тіну. Вона абияк справлялася в школі, отримувала то «В», то «С» і, узагалі, здається, останнім часом більше цікавилася макіяжем, взуттям та поп-музикою, ніж навчанням. Їй була потрібна перерва, щоб якось відволіктися. Він навіть у свої неповні сімнадцять мав достатньо розуму, аби розуміти: Чапел-ридж може не допомогти його молодшій сестрі… А втім, може й допомогти. Ще й тому, що вона не зламалася. Принаймні поки що.

«Мені потрібен план», — думав він, хоча насправді йому був потрібен не зовсім план. Йому була потрібна історія. І нехай великий письменник, як містер Ротстайн або містер Лоуренс, з нього ніколи б не вийшов, придумувати сюжети він таки вмів. Саме це йому зараз і потрібно було зробити. Тільки в основі кожного сюжету лежить ідея, а із цим у нього поки не виходило.

Він почав годинами просиджувати в книгарні на Вотер-стрит, де кава була дешевою, і навіть книги в м’якій палітурці продавалися зі знижкою тридцять відсотків. Одного разу в березні після школи, прямуючи на роботу до бібліотеки, він вирішив зайти до магазину, сподіваючись пошукати щось із Джозефа Конрада. В одному з нечисленних інтерв’ю Ротстайн назвав Конрада «першим великим письменником двадцятого століття, хоча його найкраща річ і була написана до 1900».

Поруч із магазином під повіткою було встановлено довгий стіл. «ВЕСНЯНИЙ РОЗПРОДАЖ, — значилося на вивісці. — НА ВСЕ, ЩО НА ЦЬОМУ СТОЛІ, — ЗНИЖКА 70 %. — І нижче: — ХТО ЗНАЄ, МОЖЕ, ВИ НАТРАПИТЕ НА СКАРБ!» Обабіч цього рядку були намальовані жовті смайлики, аби пояснити, що це жарт, тільки Пітові це смішним не здалося.

У нього нарешті з’явилася ідея.

Тиждень потому він затримався в школі після уроків, щоб поговорити з містером Рікером.

— Радий тебе бачити, Піте. — Сьогодні на містерові Рікері була яскрава візерунчаста сорочка з пишними рукавами й психоделічна краватка. Піт подумав: «Оце так поєднання, тепер зрозуміло, чому рух дітей квітів зійшов нанівець». — Місіс Девіс тебе дуже хвалить.

— Вона кльова, — сказав Піт. — Я пізнаю багато нового. — Насправді, нічого нового він не пізнавав і не думав, що хтось інший на її уроках щось пізнавав. Вона була приємною людиною й нерідко розповідала про досить цікаві речі, але Піт дедалі більше схилявся до думки, що творчого письма неможливо навчити, його можна лише навчитися.