— Я просто не можу та й годі, — кажу йому.

Він міркує над моїми словами — мабуть, думає, натиснути на мене чи не варт, — а тоді лише киває головою.

— Гаразд. Але послухай мене, Скоте. Те, що я зробив твоєму братові, я зробив для того, щоб урятувати тобі життя. Ти це розумієш?

— Так, тату.

— Але якби мені довелося вчинити так із тобою, то була б зовсім інша річ. То було б так погано, що я потрапив би за це до пекла, я певен. — Його очі відвертаються від моїх очей, і я знаю, він бачить їх знову, їх, і що дуже скоро я говоритиму вже не з ним. Потім він знову обертає погляд до мене, і я бачу його так добре востаннє у своєму житті. — Ти ж не дозволиш, щоб я потрапив до пекла? — запитує він мене. — Ти ж не хочеш, щоб твій тато горів у пеклі вічним вогнем, хоч я часто й бував до тебе несправедливим?

— Ні, тату, — кажу, і я ледве спроможний говорити.

— Ти обіцяєш? Ти готовий присягнутися ім'ям свого брата?

— Обіцяю. Присягаюся ім'ям Пола.

Він дивиться вбік, кудись у куток.

— Зараз я ляжу, — каже він. — Зроби собі щось поїсти, якщо хочеш, але прибери потім на кухні.

У ту ніч я прокидаюся — чи щось у мені прокидається — і чую, як сніг із дощем падає на дім, ще густіший, ніж завжди. Я чую, як надворі щось тріщить, і знаю, що це зламалося дерево, не витримавши ваги снігу на своїх вітах. Можливо, падіння дерева мене й розбудило, але я так не думаю. Я почув, що він на сходах, хоч він і намагався ступати тихо. У мене залишився тільки час на те, щоб вислизнути з ліжка і сховатися під ним, тож я так і роблю, хоч знаю, що це безнадійно, бо саме під ліжком діти завжди ховаються і він стане мене шукати насамперед там.

Я бачу, як його ноги заходять у двері. Вони й тепер босі. Він не промовляє жодного слова, лише підходить до ліжка й зупиняється біля нього. Я думаю, можливо, він постоїть біля нього, як робив і раніше, можливо, сяде на нього, але ні. Замість того я чую гарчання, радше хрюкання, яке завжди вихоплюється з його рота, коли він намагається підняти щось важке, ящик або щось таке, і він спинається навшпиньки на пальцях своїх босих ніг, потім у повітрі лунає якесь свистіння, а тоді жахливий скреготливий звук, і матрац та пружини ліжка рвучко прогинаються посередині, і пилюка хмарою здіймається вгору з підлоги, й лезо кирки, яка досі лежала в сараї, пробивається крізь прогнуте дно мого ліжка. Воно зупиняється біля самого мого обличчя, не далі як за дюйм від мого рота. Мені здається, я можу роздивитися на ньому кожну крапочку іржі й світле місце там, де воно дряпнуло по одній із пружин. На секунду або дві западає тиша, а потім знову лунає хрюкання й жахливий зойк, схожий на кувікання смертельно пораненої свині, коли він намагається витягти кирку назад. Він докладає всіх зусиль, але вона застрягла там міцно. Лезо сіпається та смикається майже впритул до мого обличчя, а потім він відмовляється від цих спроб. Я бачу, як його пальці з'являються під краєм ліжка, і знаю, що він поклав долоні собі на коліна. Він нахиляється, бо хоче заглянути під ліжко й переконатися, що я там, перш ніж висмикувати ту кирку.

Але я вже нічого не думаю. Я тільки заплющую очі й відходжу. Я відходжу туди вперше, після того як поховав там Пола, і вперше — з другого поверху.

Я маю тільки секунду, щоб подумати: «Я впаду», але мені байдуже, що завгодно буде краще, аніж ховатися під ліжком і спостерігати, як незнайомець із обличчям тата зазирає туди і бачить мене там, скуленого; хай буде все що завгодно, аби тільки не дивитися на того психодіота, який ним тепер заволодів.

І я справді падаю, але не дуже, лише на кілька футів, і, либонь, падаю тільки тому, що я в це повірив. Адже більшість уявлень про Місячне Коло залежать тільки від віри; там бачити означає вірити, принаймні протягом якогось часу… і доти, доки ти не зайдеш надто глибоко в ліс і не загубишся там.

Там була ніч, Лізі, і я добре це пам'ятаю, бо то був єдиний раз, коли я умисне подався туди вночі.

15

— О Скоте, — сказала Лізі, витираючи на щоках сльози. Щоразу, коли він відходив від теперішнього часу своєї розповіді й звертався до неї, вона сприймала це як удар, але удар приємний. — О, мені так тебе шкода.

Вона подивилася, скільки там іще залишилося сторінок — не багато. Вісім? Ні, десять. Вона знову нахилилася над ними, кладучи кожну на стосик, що лежав у неї на колінах і ставав усе грубшим, у міру того як вона прочитувала їх.

16

Я втікаю з холодної кімнати, де потвора у шкурі мого тата намагається вбити мене, й сідаю біля могили брата, посеред літньої ночі, м'якшої, ніж оксамит. Місяць котиться по небу, як начищений срібний долар, а сміюни, певно, влаштували гулянку десь у глибині Зачарованого Лісу. А ще далі в тому ж таки лісі вряди-годи лунає якийсь рев. Тоді сміюни на короткий час замовкають, але щось їх дуже там розважає, тому вони не можуть довго витримувати мовчанку і знову здіймають галас — спочатку один, потім двоє, потім із півдесятка, а потім уже все, що спроможне сміятися в тому лісі, вибухає сміхом. Щось надто велике, аби бути шулікою чи совою, нечутно ширяє в небі, час від часу затуляючи місяць, певно, якийсь птах, що живе лише в Місячному Колі й полює тут уночі. Я вдихаю всі ті пахощі, які ми з Полом так любили, але тепер вони пахнуть чимось кислим, квашеним або навіть обпісяним у ліжку простирадлом; таке враження, що коли я вдихатиму їх надто глибоко, вони вчепляться пазурями в мій ніс і там залишаться. Десь біля підніжжя Червоного Пагорба я бачу схожі на медуз світляні кульки. Я не знаю, що то таке, але мені вони не подобаються. Мені здається, що якби вони доторкнулися до мене, то прилипли б мені до шкіри й залишили там плями, що свербіли б і розросталися, наче отруйний плющ, якби я почав їх чухати.

Мені моторошно біля могили Пола. Я не хочу його боятися, і я його не боюся, по-справжньому не боюся, але я все ще думаю про ту прояву, яка вселилася в нього, і запитую себе, чи вона досі не перебуває в ньому. Бо якщо все те, що приємне і гарне тут при світлі дня, перетворюється на отруту вночі, то, може, й погана проява, яка тут спить, навіть якщо вона лежить під землею в мертвому й зогнилому тілі, здатна пробудитися до життя? А що як вона вистромить із землі руки Пола? А що як вона схопить мене своїми гидкими мертвими руками? А що як ії оскалена морда наблизиться до мого обличчя і гнилизна витікатиме з кутиків її очей, наче сльози?

Я не хочу плакати, десять років — це надто багато, щоб плакати, як малий хлопчисько (а надто коли ти пережив те, що довелося пережити мені), але починаю схлипувати і нічого вдіяти із собою не можу. І тоді раптом бачу, що одне щасливе дерево стоїть трохи осторонь від інших, а його розкинуті віти утворюють ніби хмару, яка низько висить над землею.

І мені, Лізі, те дерево здалося… добрим. Я тоді не знав, чому мені так здалося, але я думаю, що тепер, після стількох років, я знаю. Я це зрозумів, коли став писати те, що ти зараз читаєш. Нічні плями світла, оті жахливі холодні світляні кулі, не залітали під те дерево. І коли я підійшов ближче до нього, я відчув, що принаймні одне це дерево пахло так само приємно — або майже так само приємно — вночі, як воно пахло і вдень. Це те саме дерево, під яким ти тепер сидиш, маленька Лізі, якщо ти читаєш мою останню історію. І я дуже стомлений. Я не певен, що зможу завершити свою розповідь так, як вона того заслуговує, хоча знаю, що я повинен спробувати. Зрештою, це мій останній шанс поговорити з тобою.

Отже, повернімося до малого хлопця, який сидить під кроною цього дерева протягом — а проте, хто може сказати, скільки часу я там сидів? Але він сидить під ним не протягом усієї тієї довгої ночі, а доти, доки місяць (який тут завжди повний, ти помітила?) опуститься за обрій, і він дрімає, і принаймні одне з півдесятка дивних, а часом і приємних сновидінь стане потім основою одного з його романів. Він сидить там досить часу для того, щоб назвати цей чудовий прихисток Деревом Історій.